Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 3

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Выращивание арбузов ...
Ленточная пила по де...
Теплицы в приусадебн...
Советы, которые помо...
Текстиль «Homeline» ...
Наш сад
•  0 коментарів• 803 переглядів •Друк
Принципи користування земельними ресурсами у рядянські часи та в наш час.
Принципи користування земельними ресурсами у рядянські часи та в наш час.

Земельна реформа в нашій країні роз­почалася ще у 1990 році, з того самого часу коли Верховна Рада Української РСР прийняла відповідну Постанову. Доречі, цією ж самою По­становою планувалося провес­ти реформу, ще у 90-х. Од­нак, постійно змінюючи зав­дання реформи та методи їх досягнення, маємо ситуацію, коли земельна реформа не тільки не завершена, а й поро­дила стільки соціально значи­мих проблем, що невідомо, як же тепер і коли маємо її закін­чити. На жаль, спроби законо­давчо врегулювати ті чи інші проблеми, закінчувалися поро­дженням ще більшої їх кіль­кості за принципом «снігового кому».

Величезна кількість помилок, допущених під час земельної реформи та закріплених на законодавчому рівні, вимагає сьогодні від усіх — законодавців, державних органів, юридичних осіб та пересічних громадян — переосмислення того, що відбувається у сфері земельних відносин.

Необхідно проаналізувати до реформені законодавчі норми та норми чинного законодавст­ва, особливо щодо найбільш проблемних ситуацій у земле­володінні і землекористуванні, чітко сформулювати завдання земельної реформи, які мають бути виконані найближчим ча­сом та, можливо, повернутися до деяких раніше діючих, але актуальних і нині, законодавчих норм.

Основні принципи користування землею

За радянських часів вся земля перебувала в державній власності. Так починаючи з 1917 до 1990 року земля була винятковою власністю держави і надавалася громадянам СРСР, підприємствам, установам та організаціям лише у користу­вання.

Відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР земля проголошувалася дер­жавною власністю спільним надбанням усього радянського народу, яка є виключною влас­ністю держави і може надаватися тільки в користування.

Земельним кодексом Українсь­кої РСР 1970 року визначалося, що земля це найважливіше багат­ство радянського суспільства і є головним засобом виробництва в сільському господарстві і просто­ровим базисом розміщення та роз­витку всіх галузей народного гос­подарства. Науково обґрунтоване, раціональне використання всіх земель, охорона їх і всемірне під­вищення родючості ґрунтів є за­гальнонародним завданням.

Особливо зверталася увага на недопустимість зменшення без необхідності площ вишуваних і осушених земель, ріл­лі, цінних багаторічних плодових насаджень і виноградників, а та­кож інших високопродуктивних угідь, у тому числі і переведення їх в менш продуктивні угіддя, не до­пускалося, за винятком випадків особливої необхідності і тільки з дозволу Ради Міністрів Україн­ської РСР. Якщо порівняти з нор­мою, викладеною у статті 23 чин­ного Земельного кодексу, то на відміну від категоричного «не до­пускається» маємо більш лояльну форму «повинні», «переважно». Так, чинна норма викладена так:

Землі, придатні для потреб сільського господарства, по­винні надаватися насамперед для сільськогосподарського вико­ристання.

Визначення земель, придатних для потреб сільського госпо­дарства, провадиться на підставі даних державного земельно­го кадастру.

Для будівництва промислових підприємств, об'єктів жит­лово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв’язку, магістральних тру­бопроводів, а також для інших потреб, не пов’язаних з веден­ням сільськогосподарського виробництва, надаються переваж­но несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

На жаль, це призвело до можливості вилучення багатьох продуктивних угідь із сільськогосподарського виробництва, їх забудови котеджами, садовими будиночками, промисловими об'єктами тощо.

Основними принципами землекористування в радянський час визнавалися постійність та безоплатність.

Право користування землею повинно бути безстроковим!

Користування землею на той час було постійним або тимчасовим (короткострокове — до трьох років чи довгострокове — до де­сяти років). Передача землі у ко­ристування здійснювалася шля­хом відводу на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішен­ня виконавчих комітетів облас­ної, районної, міської, селищної та сільської Рад народних депута­тів. Постійне користування зем­лею посвідчувалося державними актами на право користування землею. Тимчасове користування — рішенням або актом органу, який прийняв рішення про пере­дачу землі в користування.

Землекористувачами Земельний кодекс 1970 року (ст. 13) визнавав:

колгоспи, радгоспи, інші сільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації і установи промислові, транспортні та інші несільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації і установи;

Цією ж статтею було передба­чено, то у випадках, передбаче­них законодавством Союзу РСР, земля може надаватися в корис­тування й іншим організаціям та особам.

З прийняттям Земельного ко­дексу Української РСР у 1990 році, крім постійного та тимчасового користування землею, запрова­джується постійне успадковане користування переважно для фер­мерських господарств та оренда землі. При цьому, оренда землі визначалася як право строкового оплатного користування чужою земельною ділянкою і, в першу чергу, передбачалася для спільних підприємств, міжнародних об'єд­нань і організацій, іноземних юри­дичних осіб і громадян. Основни­ми розпорядниками землі було ви­значено сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів.

З 2002 року, коли набув чинності останній Земельний кодекс Украї­ни, ситуація змінилася. Право по­стійного користування могло вини­кати вже тільки в дуже обмеженого кола осіб — державних і комуналь­них підприємств, установ і органі­зацій, громадських організацій ін­валідів та їх підприємств, установ та організацій та релігійних організа­цій для будівництва та обслугову­вання культових будівель. Основне право користування землею з 2002 року — оренда. Таким чином, поряд з комерційними організаціями, які можуть за рахунок прибутку опла­чувати високу орендну плату за землю.

Цією ж статтею було передба­чено, то у випадках, передбаче­них законодавством Союзу РСР, земля може надаватися в корис­тування й іншим організаціям та особам.

З прийняттям Земельного ко­дексу Української РСР у 1990 році, крім постійного та тимчасового користування землею, запрова­джується постійне успадковане користування переважно для фер­мерських господарств та оренда землі. При цьому, оренда землі визначалася як право строкового оплатного користування чужою земельною ділянкою і, в першу чергу, передбачалася для спільних підприємств, міжнародних об'єд­нань і організацій, іноземних юри­дичних осіб і громадян. Основни­ми розпорядниками землі було ви­значено сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів.

З 2002 року, коли набув чинності останній Земельний кодекс Украї­ни, ситуація змінилася. Право по­стійного користування могло вини­кати вже тільки в дуже обмеженого кола осіб — державних і комуналь­них підприємств, установ і органі­зацій, громадських організацій ін­валідів та їх підприємств, установ та організацій та релігійних організа­цій для будівництва та обслугову­вання культових будівель. Основне право користування землею з 2002 року — оренда. Таким чином, поряд з комерційними організаціями, які можуть за рахунок прибутку опла­чувати високу орендну плату за землю, неприбуткові (некомериійні) організації, діяльність яких не має на меті отримання прибутку, теж мають оформлювати користування землею через укладання договору оренди та сплачувати значні кошти. До таких організацій.

Цією ж статтею було передба­чено, то у випадках, передбаче­них законодавством Союзу РСР, земля може надаватися в корис­тування й іншим організаціям та особам.

З прийняттям Земельного ко­дексу Української РСР у 1990 році, крім постійного та тимчасового користування землею, запрова­джується постійне успадковане користування переважно для фер­мерських господарств та оренда землі. При цьому, оренда землі визначалася як право строкового оплатного користування чужою земельною ділянкою і, в першу чергу, передбачалася для спільних підприємств, міжнародних об'єд­нань і організацій, іноземних юри­дичних осіб і громадян. Основни­ми розпорядниками землі було ви­значено сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів.

наприклад, належить товариство Червоного Хреста України, яке є всеукраїн­ською добровільною громадською гуманітарною організацією, що до­помагає державі у наданні медич­ної і гуманітарної допомоги під час збройних конфліктів та в мирний час, бере участь у наданні міжна­родної допомоги у разі катастроф і надзвичайних ситуацій, забезпечує медико-соціальну допомогу най­менш соціально захищеним верст­вам населення.

Враховуючи це, на мою думку, доцільно було б переглянути перелік осіб, які можуть набувати земельні ділянки в постійне користування.

Безоплатність користування та правовстановлюючі документи на землю

Земельним кодексом 1970 року встановлювалася безоплат­ність користування землею і ли­ше, як виняток, у випадках прямо «встановлюваних законодавством Союзу РСР» за користування зем­лею необхідно було платити.

Правовстановлюючими документами на той час були:

для постійного користування зем­лею колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів державні акти на право користування зем­лею, форми актів встановлювалися Радою Міністрів СРСР;

для короткострокового тимчасо­вого користування землею рі­шення органу, який надав земель­ну ділянку в користування; и для довгострокового тимчасово­го користування землею акти, форма яких встановлювалася Ра­дою Міністрів Української РСР.

Право землекористування гро­мадян, що проживали у сільській місцевості, засвідчувалося запи­сами в земельно-шнурових кни­гах сільськогосподарських під­приємств і організацій та по господарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу — в реєстрових книгах ви­конавчих комітетів міських, се­лищних Рад народних депутатів.

З прийняттям Земельного ко­дексу України 1990 року (в редак­ції 1992 року) та Закону України «Про плату за землю» у тому ж 1992 році запроваджується обо­в'язкове платне користування землею. Тобто власники землі та землекористувачі мають платити за користування земельними ді­лянками земельний податок або орендну плату. І якщо деякі ка­тегорії осіб із землевласників та постійних землекористувачів ма­ють пільги щодо сплати земель­ного податку, то орендарі мають обов'язково сплачувати орендну плату.

Припинення користування землею

Підставами припинення права землекористування підприємств, організацій і установ за Кодексом 1970 року визнавалися:

1) відпадання потреби в земельній ділянці;

2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку;

3) ліквідація підприємства, організації або установи;

4) виникнення потреби вилучення земельної ділянки для інших державних або громадських потреб;

5) не освоєння протягом двох років підряд наданої земельної ділянки.

Крім того, право землекористування припинялося також у випадках, якщо використання земельної ділянки не відповідало тій меті, для якої вона надавалася, у разі безгосподарного використання землі, а також за необхідності винесення підприємств за межі жилого району через санітарно-гігієнічні умови.

Припинення права користу­вання землею здійснювалося за рішенням органів, які надали зе­мельні ділянки, а у випадку вилу­чення землі для громадських або державних потреб за рішенням (постановою) органів, які мають право вилучати земельні ділянки.

Для громадян підставами припинення права користування землею повністю або частково визнавалися:

1) добровільна відмова від користування земельною ділянкою;

2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку;

3) переїзд на інше постійне місце проживання всіх членів двору або сім’ї , за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 106-1 Земельного кодексу УРСР 1970 року;

4) припинення трудових відносин, у зв 'язку з якими було надано службовий наділ, за винятком випадків, передбачених статтею 134 цього ж Кодексу, а також інших випадків, передбачених законодавством СРСР і Української РСР;

5) смерть всіх членів двору або сім’ї;

6) виникнення необхідності вилучення земельної ділянки для державних або громадських потреб.

Право користування земельною ділянкою припинялося також у випадках, коли громадянин вчи­няв дії, які свідчили про купівлю f,j продаж ділянки, її заставу, заповіт, дарування, самовільний обмін, а також коли земельна ділянка не використовувалася протягом двох років підряд або використовува­лася не за тією метою, для якої вона надавалася.

Слід зауважити, що на той час процедура надання земельної ді­лянки в користування громадянам була простою, однак, так само просто і вилучалася із користу­вання. Для цього достатньо було рішення органу, який надав ді­лянку, а у випадках вилучення для суспільних потреб рішення органу, який мав право її вилу­чати.

Також передбачалося, що при переході права власності на жит­ловий будинок або права прожи­вання в ньому (наприклад, відом­че житло лісників, залізничників тощо) до нового власника або ко­ристувача будинку переходило і право користування земельною ділянкою.

Слід згадати, що Земельним кодексом України в редакції 1990 року серед підстав припинення права користування та права власності земельною ділянкою було невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років для сільськогосподар­ських потреб. Враховуючи те, що деякі громадяни та юридичні особи мають у власності земельні ділянки багато років, однак їх не використовують за цільовим призначенням, доцільно було б поновити цю норму, збільшивши терміни невикористання такої землі, особливо щодо земель сільськогосподарського призначення.

На сьогодні ж відповідно до статей 140 та 141 підставами припиненння права власності та права користування земельною ділянкою визнаються:

ЩОДО ПРАВА ВЛАСНОСТІ:

1). Добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2). Смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3). Відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4). Звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

5). Відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

6). Конфіскація за рішенням суду;

7). Невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особи без громадянства у встановлений строк у випадках, визначені цим Кодексом.

ЩОДО ПРАВА КОРИСТУВАННЯ:

1). Добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

2). Вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом.

3). Припинення діяльності релігійних організацій, державних чи

комунальних підприємств, установ та організацій;

4). Використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

5). Використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

6). Систематична несплата земельного податку або орендної плат я набуття іншою особою права власності на житловий будинок будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці;

7). Використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

January 31 2016
Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru