Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 1

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Выращивание арбузов ...
Ленточная пила по де...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 7) Характеристика сільськогосподарських культур та технології їх вирощування. » 11) Багаторічні бобові трави.
11) Багаторічні бобові трави.

         ЛЮЦЕРНА

 Історія культури та поширення. Господарське значення, врожайність

Люцерна — одна з найдавніших кормових культур. Синя люцерна та її природні гібриди з жовтою у Європі з’явилися давно: спершу в античній Греції, куди вона була завезена з Мідії (Іран) персами під час воєн, які вони вели проти Греції (середина першого тисячоліття до н.е.). Тому у Греції її називали «медікай» — мідійська трава, а в античному Римі, куди вона потрапила з Греції, — герба медіка. Дикі форми люцерни посівної поширені в Азії, Китаї, на Тибеті, Кавказі. Жовта люцерна в дикому вигляді росте повсюдно в Європі, в Україні, в Росії, Азії.

В Україну й Росію люцерна потрапила з Азії, зокрема з Тибету, в першій половині ХІХ ст. Одну із форм тибетської (китайської) люцерни під назвою “му-сю” через Росію завезено в Європу. Із Франції граф О. Г. Бобринський завіз насіння люцерни синьої на початку ХІХ ст. у Смілянський повіт Київщини (нині Черкаська область). Тут висіяна люцерна перезапилилася з місцевою люцерною жовтою і далі розмножувалася як гібрид. Обмін насінням люцерни триває. Так, із США на початку ХХ ст. до нас завезено люцерну сорту Грім, поліпшену потім Зайкевичем на Полтавській дослідній станції. У США цей сорт був витіснений двома сортами російської люцерни, які професору Ганзену передав В. Р. Вільямс у 1912 р. Там вона називалася чорна і козацька люцерна.

Світова площа посівів люцерни становить понад 30 млн га, в тому числі в США більше 10, Аргентині 7 млн. га. Посівна площа люцерни в СНД сягає 8 – 9 млн.га, з них в Україні 1,8 млн.га, 48% у структурі посівів багаторічних трав. Основні площі люцерни сконцентровані в степовій зоні і Лісостепу, на Поліссі її посіви розширюються дещо повільніше. Укісна площа люцерни в господарствах України (1986 – 1990рр.) складає: Степ 1229 тис. га; Лісостеп 453; Полісся 86; Разом 1768 4 тис. га.

Серед кормових трав люцерна — найдешевший корм і багате джерело повноцінного за амінокислотним складом протеїну, каротину. В її листі містяться ксантофіл, вітаміни, мікроелементи, безазотисті екстрактивні речовини (глюкоза, фруктоза, сахароза, крохмаль — близько 10 – 12%). Особливо високу цінність має білок люцерни, зібраної у фазі закінчення стеблування та початку бутонізації. Найбільше білка в листі, бутонах і квітках, найменше — у стеблах.

На зрошуваній ділянці Херсонського сільськогосподарського інституту врожайність зеленої маси люцерни за 4 укоси становила 703 ц/га, а в дослідах УНДІЗЗ врожайність сіна люцерни посівної в середньому за 6 років без зрошення становила 24,8, а при зрошенні — 119 ц/га. У Середній Азії на зрошуваних ділянках люцерна дає до 5 – 6 укосів за рік з валовим виходом сіна 160 – 180 ц/га і протеїну 22 – 26 ц/га.

 Морфологічні та біологічні властивості культури

Люцерна належить до роду Мedicago L., родини бобові (Fabaceae). З50 різних видів (в СНД 36 видів) люцерни Medicago виробниче значення мають чотири: люцерна синя посівна (M. sativa L.), люцерна жовта серпоподібна (M. falcata L.), голуба (M. coerulea L.) й гібридна (середня) (M. media Hoes.).

Усі названі види люцерни мають спільні морфологічні особливості будови різних частин рослин. Люцерна синя — рослина верхова (висота стебла 80 – 150 см) нещільнокущового типу. У люцерни добре розвинена коренева система, яка в перший рік життя проникає в ґрунт на глибину 2 – 3, а в 5 – 10-річному віці 9 – 11 м і глибше. Листки трійчасті, квітки сині або фіолетові. Суцвіття — китиця, плід — багатонасінний спіральний біб. Насіння ниркоподібне. Маса 1000 насінин 1,5 – 2г.

В організації насінництва люцерни треба зважати на те, що період від відростання до достигання насіння першого укосу становить 125 – 145, другого 105 – 120 днів. Тривалість періоду відростання — цвітіння першого укосу 55 – 65, другого 30 – 35 днів.

Люцерна жовта — багатостебловий кущ з лежачими або прямостоячими стеблами і добре розвиненою кореневою системою. Більш посухо і морозостійка, ніж синя. Листя опушене, квітки жовті, зібрані в китицю. Плоди серпоподібні. Насіння світло-коричневе. Маса 1000 насінин 0,9 – 1,2г. Має велику кількість екотипів, тому росте повсюдно — на луках, водороздільних плато, в Степу, Лісостепу, на Поліссі. За сприятливих умов на зрошуваних ділянках дає 2 – 3 укоси.

Відношення до температур. Насіння люцерни починає проростати при температурі 5 – 6°С, а ріст рослин навесні — при температурі 7 – 9°С. Люцерна — холодостійка культура, сходи якої добре витримують заморозки до мінус 5 – 6°С, дорослі рослини в безсніжні зими витримують морози до мінус 25°С і нижче.

За частих потеплінь посіви можуть загинути навіть від невеликих морозів. Сильно пошкоджуються рослини притертою льодяною кіркою. У наступні роки життя люцерна відновлює вегетацію при переході середньодобової температури через +5°С. Відростають нові пагони з бруньок зони кущення і пагонів розетки. Рослини достатньо зимо- й морозостійкі — при відсутності снігового покриву витримують морози до 20 – 25°С, а якщо є постійний сніговий покрив — до мінус 40°С.

Відношення до вологи. Люцерна жовта має високу посухостійкість. Транспіраційний коефіцієнт її, залежно від місця вегетації, коливається від 280 – 300 до 700 – 900 і вище, що зумовлюється також її невисокою врожайністю. Незважаючи на високу посухостійкість, люцерна синя й жовта дуже чутлива до поливів.  Для проростання насіння люцерни потрібно води в 1,3 – 1,4 раза більше за його масу. Глибина загортання насіння — не більше 4 см. Цей шар ґрунту потрібно підтримувати у вологому стані. Вологість ґрунту при її вирощуванні треба підтримувати на рівні 70 – 80% НВ протягом вегетації. За цих умов основна маса коріння концентрується в шарі 0 – 70 см, формується високий врожай зеленої маси. Люцерна дуже чутлива до підвищеної кислотності ґрунту, оптимальні умови її розвитку створюються при рН 6 – 7,5.

Відношення до ґрунтів. Люцерна добре росте на чорноземах, каштанових, бурих, темно-сірих лісових ґрунтах. Малопридатні для неї торф’яники, неполіпшені солончаки й солонці, глинисті, кислі, болотні ґрунти з високим рівнем ґрунтових вод. За підвищеної кислотності ґрунту (рН < 5,5) люцерна росте погано, бульбочкові бактерії не оселяються на її корінні. Слабке засолення ґрунту істотно не впливає на врожайність люцерни. Сильносолонцюваті ґрунти попередньо розсолюють (концентрація солей ґрунтового розчину має бути менше 1%).

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту розпочинають негайно після збирання попередника. Він включає одно-, дворазове лущення стерні й наступну зяблеву оранку на глибину 30 – 32см. У кормових сівозмінах після одержання двох, трьох урожаїв оранку проводять безпосередньо після збирання врожаю (вересні–жовтні, листопаді). На солонцях проводять пошаровий обробіток (на глибину 6 –8 до 10 – 12см).. Якщо люцерну сіють як післяукісну культуру, проводять неглибоку полицеву оранку (на 16 – 18см) з одночасним коткуванням.

Удобрення. При врожаї близько 450 ц/га зеленої маси люцерна споживає 300 – 320 кг/га азоту, 60 – 80кг фосфору, 180 – 200 кг/га калію. Близько 40% кількості азоту рослина виробляє сама за рахунок фіксації його з повітря бульбочковими бактеріями, а решту бере з ґрунту, якщо додатково не вносити добрив. При внесенні добрив частка вилученого азоту з ґрунту і добрив при цьому може становити: 80 – 100 кг/га з ґрунту і 46 – 60 до 80 кг/га — за рахунок мінеральних або органічних добрив.

Ефективність добрив посилюється при достатньому зволоженні. При  частковому зрошенні (близько 600 – 800 м3/га води) в умовах Лісостепу й Полісся норма азоту може становити 100 – 120 кг/га. Врожай зеленої маси на фоні внесення 80 – 100 кг/га фосфору і калію становив 600 – 700 ц/га за 3 – 3,5 укоси. У Степу люцерну удобрюють лише на зрошуваних площах з урахуванням запланованого врожаю та родючості ґрунту.

У зволожених районах Лісостепу й Полісся вносять 40 – 60 т/га, а в засушливих (Степу) 30 – 35 т/га. При рН<7 зменшується азотфіксуюча властивість бульбочкових бактерій, зростає споживання рослинами азоту з ґрунту. На кислих і слабкокислих ґрунтах ефективне внесення щороку 80 – 90 до 100 – 120 кг/га мінерального азоту. На нейтральних і лужних ґрунтах його краще вносити перед сівбою від 30 – 40 до 60 кг/га. Позитивно впливають на продуктивність люцерни мікродобрива — молібденові, борні, марганцеві (підвищує врожайність трав у перерахунку на сіно до 10 – 12 ц/га).

Сівба. Сіють насінням районованих сортів не нижче другого класу, чистим від насіння бур’янів, особливо карантинних. Перед висіванням насіння провітрюють, прогрівають, збагачують на мікроелементи (молібден, бор, марганець). На корм люцерну сіють під покрив, без покриву, в чистому вигляді або в травосумішах звичайним рядковим способом з міжряддям 15 і 30 – 45см. Глибина загортання насіння залежно від його типу — від 1 – 2см (важкі запливаючі ґрунти) до 3 – 4см (чорноземи, каштанові, швидковисихаючі ґрунти).

У всіх зонах оптимальна норма висіву люцерни 8 – 10 млн схожих насінин на 1 га, або 16 – 20 кг/га при 100%-й господарській придатності. При висіванні люцерни під покрив норму висіву покривної культури зменшують на 20%. У сумішах із злаковими  на схилах і в кормових сівозмінах висівають 12 – 14кг люцерни, або 60 – 80% від норми висіву в чистому посіві. Насіння злакових трав у суміші може бути не більше 30 – 40% їх повної норми висіву.

Догляд полягає переважно у проведенні осінніх (фосфором і калієм) та весняних підживлень (азотом). Важливими є боронування  навесні та після першого й другого укосів. На травах другого і наступних років користування важливо застосовувати долотування (на 12 – 14 до 20см) і щілювання. На півдні України люцерну слід поливати (300 – 400 м3/га під 2-й і наступні укоси).

Збирання. Застосовують самохідні косарки, іноді при скошуванні люцерни на сіно плющення трави, щоб прискорити її висихання у валках. Використовувати роторні косарки-подрібнювачі не слід, бо вони розщеплюють нижні частини стебел, на яких містяться бруньки, що погіршує і затримує відростання, знижує врожайність зеленої маси.

Найважливіші сорти

Сорти, районовані в Україні: Веселоподолянська 11, один з високоврожайних сортів — Зайкевича, Надія, Херсонська 7, Херсонська 9, Райдуга, Ярославна, Полтавчанка. Сорти люцерни жовтої мають ще незначне поширення.

 КОНЮШИНА

 Історія культури та поширення. Господарське значення, врожайність

Конюшина — давня культура, в Україні й Росії відома з середини XVIII ст. В наш час основні райони вирощування конюшини — Україна, Центральна Нечорноземна зона Росії, Білорусь, країни Балтії. Вирощують конюшину також на Уралі, в Західному Сибіру, Приморському краї та інших районах.

Конюшина має високу протеїнову поживність корму. Тому використання конюшини, як і люцерни, дає змогу балансувати вуглеводисті корми за вмістом протеїну. Конюшина має підвищений вміст незамінних амінокислот, зокрема лізину, триптофану, ізолейцину, аргініну, лейцину, треоніну, валіну та ін. На відміну від злакових трав і зерна злакових культур, конюшина має підвищений вміст критичних амінокислот — лізину і триптофану. Включаючи в раціони годівлі свиней і птиці зелену масу, трав’яне і сінне борошно з конюшини, корм балансують за вмістом не тільки каротину, а й названих амінокислот.

Конюшина лучна двоукісна — високоврожайна культура. В дослідах Інституту кормів УААН урожайність зеленої маси сорту Уладівський 34 за два укоси становила 575 ц/га.

          Морфологічні та біологічні властивості культури

До роду Trifolium належить велика кількість видів, з яких у культурі поширена конюшина лучна (Tr. pratense), яку вирощують у сівозмінах і біла (Tr. repens).  Конюшини лучної коренева система складається з головного (стрижньового) і бічних коренів. Стрижнева коренева система характерна для ранньостиглої двоукісної; стрижнево-мичкувата, частіше з придатковими коренями — для пізньостиглої, зокрема одноукісної конюшини. Через 1,5 місяців після висівання коренева система конюшини проникає на глибину до 0,5м і більше. Бульбочки спочатку утворюються на головному корені, а потім — на розгалуженому мичкуватому корінні (максимальна кількість бульбочок  припадає на період бутонізації).

Основна коренева система розміщена на глибині 40 см, хоча в цілому вона проникає в ґрунт на глибину до 3м. Стебло у конюшини 50 – 70, зрідка 100 – 120см заввишки. Листки складні, трійчасті, квітки червоно-фіолетові, зібрані в суцвіття — голівку (в кожній голівці від 30 до 70 квіток). Плід — одно або двонасінний біб. Насіння вкрите гладкою блискучою оболонкою жовтого або фіолетового кольору. Маса 1000 насінин 1,5 – 2 г. Культура білої конюшини поширена в зонах задовільного й достатнього зволоження — на Поліссі, в центральному і західному Лісостепу, Передкарпатті, Карпатах та інших зонах на зрошуваних площах.

В СНД вирощують два підвиди конюшини лучної: одноукісний пізньостиглий північний і двоукісний скоростиглий південний. В Україні поширений переважно двоукісний південний. Одноукісна конюшина у перший рік життя вона утворює тільки розетку прикореневих листків, на другому році дає один укіс. Характеризується підвищеною зимостійкістю. Двоукісна конюшина — трирічна рослина, використовується 1,5 – 2 роки, на 3-й рік випадає. Вона більш скоростигла і на другому році життя дає два укоси на сіно або перший на сіно, а другий — на насіння, менш зимостійка, ніж одноукісна, менш вибаглива до вологи, краще витримує високі температури.

Вимоги до температури. Насіння конюшини лучної проростає при температурі повітря 2 – 3°С., достатній кількості вологи й температурі ґрунту 10 – 15°С. Сходи з’являються через 7 – 9 днів після висівання, а при температурі 18 – 20°С швидше на 1 – 2 дні. Зниження температури під час проростання конюшини до мінус 5 – 8°С призводить до загибелі третини проростків. Добре вкорінені рослини навіть у безсніжну зиму витримують морози до мінус 20°С. Насіння починає проростати при температурі 1 – 2°С.

Конюшина першого року використання відростає дещо раніше, ніж другого, а ранньостигла — раніше, ніж пізньостигла. Перший укіс ранньостиглої конюшини на сіно можна починати приблизно через 55 – 60 днів після весняного відростання (при сумі температур 770 – 995°С), а другий — через 40 – 50 днів після першого (при сумі температур 600 – 800°С). Повна стиглість зерна настає через 100 – 110 днів після весняного відростання, а після першого укосу — через 68 – 90 днів.

Вимоги до вологи. Рослини конюшини потребують високої вологості ґрунту вже в перший рік життя, коли перебувають під покривною культурою — оптимальна вологість ґрунту для її розвитку 70 – 80% ППВ, транспіраційний коефіцієнт одноукісної конюшини 500 – 600, двоукісної 400 – 500. Особливо багато води конюшина потребує після збирання покривної культури, тому конюшина добре реагує на полив. При надлишку вологи в період цвітіння і достигання урожай насіння конюшини знижується. У разі нестачі вологи і зниження відносної вологості повітря до 40 – 50% вегетація рослин погіршується або зовсім припиняється. Через це вирощувати конюшину доцільно лише на Поліссі і в Лісостепу, його центральній та північний частинах, і в західних районах.

Удобрення. Дуже вибаглива конюшина до вмісту поживних речовин у ґрунті, особливо фосфору й калію. За допомогою бульбочкових бактерій вона інтенсивно засвоює атмосферний азот.

Вимоги до ґрунту. Добре росте на опідзолених ґрунтах і вилугуваних чорноземах, дерново-підзолистих, окультурених болотних темно-сірих і сірих лісових з слабкокислою або нейтральною реакцією (рН 6 – 7). Кислі ґрунти потрібно вапнувати. При зрошенні її вирощують на каштанових, сіроземних та інших ґрунтах. На супісках і пісках врожаї конюшини дуже коливаються, залежно здебільшого від вологості ґрунту та вмісту в ньому поживних речовин. На ґрунтах з низьким вмістом гумусу конюшина росте погано, а на сильнокислих і засолених — зовсім не приживається.

Агротехніка вирощування

Удобрення. Органічні добрива в сівозмінах частіше вносять під просапні й озимі культури (20 – 30 т/га). Вносять також фосфорно-калійні добрива, а коли треба, то й азотні (бажано із глибоким зароблянням у ґрунт — на 15 – 17см). Під конюшину вносять також мікродобрива: молібден, бор, мідь та ін.

Дерново-підзолисті ґрунти обов’язково вапнують. На важких суглинках підзолистих ґрунтах вносять гіпс, який поліпшує живлення конюшини калієм та сіркою.

Обробіток ґрунту під конюшину передбачає проведення тих самих технологічних процесів, що й під люцерну. Перед сівбою насінний матеріал із вмістом 15 – 20% твердого насіння слід скарифікувати, протруюювати та проводити повітряно-тепловий обігрів. Для збагачення коріння конюшини активними расами бульбочкових бактерій проводять передпосівний обробіток насіння нітрагіном.

Посів. Конюшину та її суміші з іншими травами сіють під покрив переважно ранніх ярих культур — ячменю та вико-вівсяної суміші. Розкидним способом висівають при підсіві конюшини рано навесні під покрив озимих, коли ґрунт ще мерзлий. Насіння заробляють на глибину 1 – 3см, залежно від типу ґрунту: на важких запливаючих ґрунтах 1 – 1,5см, на ґрунтах середньої зв’язності, незапливаючих 2 – 2,5см, на ґрунтах легких, які швидко висихають, 2,5 – 3см. Після сівби коткують. Норма висіву 8 – 10 млн схожих насінин, або 15 – 20 кг насіння, на гектар.

Догляд. У рік висівання важливо своєчасно зібрати врожай покривної культури і забезпечити добре відростання конюшини. Травостій треба обкосити — це додатковий корм, але не пізніше початку другої декади жовтня. Після цього вносять по 45 кг/га фосфору й калію. Навесні підживлюють травостій, вносячи по 30 – 45 кг фосфору й калію, і, якщо потрібно, по 30 – 45 кг/га азоту. Зріджені посіви до початку відростання боронують. восени в перший рік користування та навесні проводять підживлення посівів. На другий рік одержують здебільшого один укіс і переорюють. При значному зрідженні посівів – засівають поле вівсом або однорічним райграсом.

 Найважливіші сорти

Серед кращих селекційних і місцевих сортів конюшини найпоширеніші Білоцерківська 3306, Глорія місцева поліпшена, Носівська 4, Полтавська 75, Уладівська 34; із сортів народної селекції — Волинська, Гадяцька місцева, Глухівська місцева, Закарпатська місцева, Кіцманська місцева, Товмацька місцева, Чернігівська місцева.

ЕСПАРЦЕТ

 Історія культури та поширення. Господарське значення, врожайність

Еспарцет — давня культура. У Вірменії його вирощували за 1000 років до н. е. Є понад 60 видів еспарцету. В країнах СНД трапляються майже всі види, найбільше — на Кавказі. Сіють еспарцет переважно на схилах, змитих і малопродуктивних ґрунтах Степу і Лісостепу, у верхньому шарі яких достатньо кальцію.

Більшість дикоростучих видів еспарцету — цінні кормові рослини. За кормовою цінністю еспарцет не поступається люцерні: на одну кормову одиницю зібраного без втрат листя сіна еспарцету припадає 180 – 200г перетравного протеїну. При згодовуванні зеленої маси його тваринам вони не хворіють на тимпанію (здуття).

У лісостепових і степових районах України еспарцет за врожайністю нерідко переважає інші бобові трави: вихід сіна люцерни при дворічному використанні становив 50 – 70, еспарцету 62 – 85 ц/га. На дослідних станціях врожайність сіна суміші конюшини з тимофіївкою за два роки використання досягала 88,1, з еспарцетом і тимофіївкою — 106,3 ц/га.

Значні переваги має еспарцет порівняно з іншими травами при вирощуванні на схилах. У південному Лісостепу середня врожайність люцерни за 3 роки на південному схилі була 328 ц/га, еспарцету піщаного — 348, суміші люцерни з еспарцетом — 401 ц/га. Урожайність озимої пшениці, висіяної після еспарцету на один укіс, майже не поступається її урожайності по чистому пару.

Еспарцет — цінна медоносна культура. Еспарцет, як і інші багаторічні бобові трави, є добрим попередником для озимих хлібів.

          Морфологічні та біологічні особливості культури

В Україні поширені три види еспарцету: посівний (Onobrichys viciafolia), піщаний (O. arenaria) і закавказький (O. transcancaseae).

Коренева система еспарцету добре розвинена, проникає у ґрунт на глибину 3 – 4м, а іноді й більше. Основна маса його коренів розміщується в орному шарі, завдяки чому він добре використовує поживні речовини з глибини 40 – 100см. Стебло еспарцету ребристе 60 – 120 см заввишки. Листки складні, непарноперисті. Квітки рожеві, суцвіття китиця. Запилення перехресне. Плід — однонасінний біб із сітчастою поверхнею. Насіння ниркоподібне, блискуче, зеленожовте. Насіннєвим матеріалом є боби. Маса 1000 насінин (бобів) еспарцету посівного 18 – 22, піщаного 14 – 16, закавказького 18 – 20г.

Вимоги до температур та вологи. Для проростання насіння потребує вологи в 1,5 рази більше за свою масу. Насіння починає проростати при температурі ґрунту 3 – 5°С. Оптимальною є температура 10 – 12°С на глибині ґрунту 3 – 4см. За таких умов сходи з’являються на 7 – 10-й день.

Еспарцет більш посухостійкий, ніж конюшина червона і окремі сорти люцерни. Він також більш зимостійкий, крім закавказького. Проте для одержання високого врожаю еспарцету потрібна достатня забезпеченість ґрунту вологою, особливо його нижніх шарів.

       Агротехніка вирощування

Удобрення. Норми і строки внесення мінеральних добрив приблизно такі самі, як і під люцерну. Еспарцет добре реагує на азотні добрива. Їх вносять навесні до 60 кг/га д. р. по тало-мерзлому ґрунту або заробляють культиваторами на глибину 10 – 12см. Разом з корінням еспарцет накопичує у ґрунті 100 – 200 кг/га азоту.

Сівба. Як і люцерну, еспарцет можна сіяти навесні під покрив ранніх ярих і кукурудзи на зелений корм, післяукісно. В післяукісних посівах його можна сіяти як без покривної культури, так і підсівати під кукурудзу на зелений корм. Післяжнивно його сіють без покривної культури. Норма висіву 6 – 8 млн схожих насінин на 1га, або 100 – 120 кг/га. Висівають насіння, дотримуючись міжрядь 15см, звичайними зерновими сівалками на глибину 3 – 4 до 5см. Після сівби ґрунт обов’язково коткують. На зайнятих парах добрі результати дає поєднання еспарцету з буркуном білим.

Догляд за посівами полягає в осінніх фосфорно-калійних та весняних підживленнях і весняному боронуванні середніми боронами. Хороші густі травостої немає потреби обробляти гербіцидами та пестицидами. Останні інколи використовують на насінних площах.

Збирання. Оскільки еспарцет — добрий медонос, його збирають у фазі повного цвітіння. Не слід скошувати за один прийом всю площу, при пересушуванні еспарцет втрачає листя, яке дуже легко обламується. Сіно обов’язково досушують під накриттям активним вентилюванням, а ще краще — прив’ялюванням у валках.

 Найважливіші сорти

У господарствах України найпоширеніші такі сорти: Піщаний 1251, Південноукраїнський, гібриди Дніпровський, Південнокавказький двоукісний, Кримський 36. Потенційна продуктивність усіх сортів еспарцету коливається від 250 до 500 ц/га зеленої маси та від 40 до 80ц сіна з гектара, 120 – 200 ц/га сінажу.



Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru