Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 1

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Выращивание арбузов ...
Ленточная пила по де...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 7) Характеристика сільськогосподарських культур та технології їх вирощування. » Зернові бобові культури
Зернові бобові культури

Загальна характеристика. До групи зернових бобових культур відносяться горох, сочевиця, квасоля, чина, соя, нут, кормові боби, люпин, маш, арахіс, вігна. Всі вони належать до родини бобових (Fabaceae). Серед сільськогосподарських культур зернобобові відзначаються найвищим вмістом білка (25-35% до 40%). Крім білків, у зерні більшості зернових бобових культур міститься близько 50% вуглеводів (крім сої, в насінні якої міститься БЕР у межах 19 – 30%, та люпину із вмістом БЕР 18 – 21 %); від 1 до 7 – 14% жиру (у сої — до 26%), 2 – 7% зольних речовин, значна кількість вітамінів А, В1, В2, С та ін.

Враховуючи особливості переважного використання головної продукції (зерна) зернових бобових культур у народному господарстві, їх поділяють на типово харчові, до яких відносять квасолю, сочевицю, горох;; кормові — чина, нут, кормові боби, люпин білий і жовтий; універсальні — соя, яка є цінною харчовою, технічною і кормовою культурою. Поділ зернобобових на такі групи є умовним. Наприклад, сочевиця є не тільки харчовою, а й певною мірою кормовою культурою; кормові боби, нут (білонасінні сорти) є також харчовими культурами; чина використовується як харчова і технічна культура.

Ботанічна характеристика. Коренева система у зернобобових стрижнева. Головний корінь проникає у ґрунт на глибину до 2 – 3 м і більше.

Стебло в деяких зернобобових рослин досить нестійке проти вилягання (горох, чина тощо), а в інших, навпаки, міцне, прямостояче і не вилягає (боби, нут, люпин та ін.). Є зернобобові рослини (окремі види квасолі), які мають витке стебло. Висота стебла у різних рослин може коливатись від 15 – 25 см (сочевиця) до 2,5 – 3 м і більше (квасоля багатоквіткова).

Листки у зернобобових рослин складні: у гороху, вики, сочевиці, бобів, чини, нуту, арахісу парно- або непарнопірчасті; у квасолі, сої — трійчасті; у люпинів — пальчасті.

Квітки зернобобових рослин неправильної форми, п’ятироздільні, мають чашечку і віночок. Пелюстки віночка різні за розміром і формою. Одна з пелюсток, що є непарною і має найбільший розмір, називається вітрилом; дві інші, які вільно розміщуються по боках віночка, називаються весельцями, четверта і п’ята пелюстки, розміщені внизу віночка, утворюють так званий човник. Забарвлення віночка — від білого до червоного й фіолетового. У кожній квітці є 10 тичинок і стиснена з боків маточка. Квітки утворюють суцвіття (китицю) або розміщуються по одній чи по дві у піхві листка.

Плід зернобобових рослин — біб, різний за розміром (від 0,5 до 25 см і більше) та формою (прямий, зігнутий, пухирчастий тощо). Боби різних рослин містять від однієї до 10 – 12 насінин (зерен).

Насіння зернобобових рослин також дуже різноманітне за розміром, формою і забарвленням. Воно вкрите досить міцною шкірястою насінною оболонкою, під якою розміщуються дві сім’ядолі і зародок. Зародок має зародковий корінець і брунечку.

За характером розвитку зернові бобові культури поділяють на 3 групи: рослини довгого світлового дня (горох, сочевиця, нут, чина, люпин, боби), короткого (соя, більшість сортів квасолі звичайної) та нейтральні до довжини дня (деякі сорти квасолі звичайної). Багато зернових культур, насамперед соя, квасоля, горох, кормові боби, добре витримують затінення, тому є цінними компонентами у змішаних посівах.

В Україні зернові бобові культури вирощують на всій території з переважанням у Лісостепу та на Поліссі холодостійких і вологолюбних (горох, кормові боби, сочевиця, люпин), у Степу — посухостійких (нут, чина, соя), в усіх зонах — квасолі. Найбільш поширений в Україні горох. Він займає понад 1 млн га, соя — приблизно 70 тис. га, квасоля — 15 тис. га, кормові боби — близько 10 тис. га.

         ГОРОХ

 Історія культури та поширення. Господарське значення, врожайність

Горох відомий за 5 тис. років до н. е. народам середземноморських країн (Іспанія, Італія, Австрія, Югославія). Одночасно з народами Європи дрібнонасінний горох вперше ввели в культуру землероби країн Центральної, Передньої і Південно-Східної Азії (Іран, Закавказзя, Туркменія). У країнах Нового світу історія гороху пов’язана з іменем Х. Колумба, який висіяв його на о. Ізабелла 1493 р.

В Україні горох з’явився приблизно за 500 років до н. е., про що свідчать розкопки, проведені поблизу Харкова. Тепер горох вирощують практично усі європейські країни, США, Канада, КНР та ін. Загальна світова посівна площа його становить близько 15 млн га, в тому числі в СНД — понад 5 млн га. В СНД горох вирощують у Росії (Центральночорноземній і Нечорноземній зонах), Україні, Білорусі, Татарстані, Мордовії, Чувашії, Башкортостані.

В Україні горох займає площу до 1,3 млн га (1995 р.). Вирощують його в усіх зонах, найбільше — в Лісостепу (55% від загальної площі), Степу (25%), решту — на Поліссі.

Горох відзначається своїми цінними продовольчими та кормовими якостями. Зерно його містить від 16 до 36% білка, до 54% вуглеводів, 1,6% жиру, понад 3 % зольних речовин. В білку гороху міститься 4,66% лізину, 11,4% аргініну, 1,17% триптофану (від сумарної кількості білка.

Горох широко застосовується в харчовій, консервній (зелений горошок) промисловості. Борошно із зерна гороху використовують як важливий концентрований корм.

Тваринам згодовують зелену масу, сіно, а також солому гороху, кормова поживність яких, завдяки підвищеному вмісту білка, значно вища, ніж злакових культур.

Середня врожайність гороху в Україні сягає 24 ц/га (1993 р.), у кращих господарствах 40 – 45 ц/га і більше.

 Біологічні особливості гороху

За тривалістю вегетаційного періоду горох належить до скоростиглих культур — визріває за 75 – 115 днів. Тому його часто вирощують як парозаймаючу культуру.

Це самозапильна рослина, проте в жарку погоду спостерігається також його перехресне запилення.

Відношення до температур. Горох невибагливий до тепла. Насіння його починає проростати, при прогрівання ґрунту до 1 – 2°С, а сходи добре витримують короткочасні заморозки до мінус 5 – 7°С. Найсприятливішою температурою для гороху у період вегетації є 15 – 18°С. Проте в період наливання і дозрівання зерна для гороху потрібна дещо вища температура (близько 25°С).

Відношення до вологи. До вологи горох вибагливий починаючи з проростання: насіння бубнявіє при поглинанні до 115% води від власної сухої маси. Найвищі врожаї формує у районах з річною кількістю опадів 450 – 600 мм і вологістю ґрунту 70 – 80% НВ. В посушливі роки (особливо коли в період від сходів до кінця цвітіння запаси продуктивної вологи в орному шарі ґрунту становлять менше 25 мм) різко знижує врожай — опадають квітки, зменшуються озерненість бобів, маса 1000 насінин. Негативно впливає на урожайність зерна гороху і надмірна волога — розвивається велика вегетативна маса, на що витрачається багато поживних речовин, рослини сильно уражуються хворобами. На півдні горох добре реагує на зрошення.

Відношення до грунтів. До ґрунтів у гороху підвищені вимоги. Найкращими для нього є середні за механічним складом суглинкові й супіщані родючі чорноземні ґрунти, багаті на фосфор, калій та кальцій, з нейтральною або слабкокислою реакцією ґрунтового розчину (рН 6 – 7). Добре родить на осушених некислих торфовищах.

Погано розвивається горох на щільних глинистих, перезволожених ґрунтах, ґрунтах з неглибоким заляганням ґрунтових вод (50 – 60 см від поверхні), кислих. Тому такі ґрунти треба обов’язково вапнувати.  Малопридатними для гороху є також бідні на поживні речовини легкі піщані, солонцюваті й солончакуваті ґрунти.

   Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. На посівах гороху, розміщених після стерньових попередників (озимої пшениці), при наявності однорічних бур’янів проводять одне дискування на глибину 6 – 8 см і звичайну зяблеву оранку на глибину 20 – 22 см, на деградованих чорноземах 25 – 27 см, дерново-підзолистих ґрунтах — на глибину орного шару. Якщо поле забур’янене кореневищними бур’янами, його дискують двічі на глибину 10 – 12 см; на площах з коренепаростковими бур’янами — перший раз дискують на глибину 6 – 8 см, другий — через 10 – 15 днів на глибину 12 – 14 см.

Зяблеву оранку проводять на глибину 20 – 22 см. У Лісостепу й на Поліссі віддають перевагу ранній зяблевій оранці. При вирощуванні гороху після кукурудзи площу  дискують на глибину 10 – 12 см і орють на зяб на глибину 25 – 27 см.

Розміщуючи горох після цукрових буряків, картоплі, поле здебільшого не лущать, а обмежуються лише зяблевою оранкою на глибину 22 – 25 см.

У районах вітрової ерозії поле після стерньових попередників обробляють плоскорізами.

При вирощуванні гороху надають великого значення передпосівному обробітку ґрунту, із-за великої потреби в воді при проростанні.. Цей обробіток починають після настання фізичної стиглості ґрунту з розпушування і шлейфування.. Через день–два, а на півдні в один день починають передпосівний обробіток на глибину 6 – 8 см.

У посушливу весну передпосівний обробіток ґрунту комбінують –культивують, вирівнюють, боронують і коткують ґрунт. На важких запливаючих ґрунтах Лісостепу навесні площу до сівби гороху двічі культивують — на 8 – 10 і 6 – 8 см.

Удобрення. Горох, формуючи врожай, виносить з ґрунту значну кількість поживних речовин: на 1 ц зерна 4,5 – 6 кг азоту, 1,6 – 2 кг фосфору, 2– 3 кг калію, 2,5 – 3 кг кальцію, 0,8 – 1,3 кг магнію і мікроелементи (молібден, бор та ін.). Горох добре реагує на внесення добрив. Оскільки горох є азотфіксуючою рослиною, його посіви удобрюють переважно фосфорними та калійними добривами. Проте на бідних дерново-підзолистих та інших ґрунтах (при вирощуванні гороху, наприклад, після кукурудзи, яка засвоює з ґрунту багато азоту) під горох слід вносити, крім фосфору й калію, також азот.

Фосфорні і калійні добрива вносять, під основний обробіток ґрунту, азотні — під передпосівну культивацію. Фосфорні добрива дозою 10 – 15 кг вносять також у рядки під час сівби гороху. Середні норми добрив — 45 –60 кг/га фосфору, калію і азоту. Для стимуляції життєдіяльності бульбочкових бактерій вносять мікродобрива — в рядки 50 – 70 кг/га гранульованого  суперфосфату.

Кислі ґрунти при вирощуванні гороху треба обов’язково вапнувати. Органічні добрива безпосередньо під горох не вносять, бо вони викликають надмірний ріст вегетативної маси.

Сівба. Висівають горох добре сформованим, добірним по величині, чистим,  висококондиційним насіння 1 – 3 репродукції, також перевіряють на наявність зерноїда.

Горох — культура дуже ранніх строків сівби. Починають сівбу при настанні фізичної стиглості ґрунту — відразу після його передпосівного обробітку. Сіють горох переважно звичайним рядковим способом. Норми висіву гороху залежать від зони вирощування, особливостей сорту, посівних якостей насіння. Рекомендовані зональні норми висіву становлять: для південних степових районів України 0,9 – 1,0 млн схожих зерен на 1 га, лісостепових 1,3 – 1,4 млн, поліських до 1,5 млн. Для низькорослих сортів норму висіву збільшують на 0,1 – 0,2 млн зерен, а для високорослих приблизно на стільки ж зменшують. Крупнозерні сорти сіють рідше, ніж дрібнозерні. За вузькорядної сівби або при висіванні насіння в сухий ґрунт норму висіву збільшують на 10 – 15%.

Глибина загортання насіння на важких ґрунтах 4 – 5 см, середніх і легких 6 – 7 см,  крупнозерні сорти можна загортати на глибину 8 – 10 см.

Догляд. Перший захід догляду у посушливу весну – післяпосівне коткування ґрунту.  Якщо немає гербіцидів, до появи сходів проводять одне–два боронування для знищення бур’янів у фазі «білої ниточки» і зменшення випаровування ґрунтової вологи. З появою сходів посіви також боронують. Боронування повторюють, коли на рослинах буде 3 – 4 листки (до утворення вусиків), в суху погоду, вдень не раніше 11 – 12 години.

У посівах гороху одно- і двосім’ядольні бур’яни знищують також гербіцидами, обприскуючи рослини водними розчинами у фазі 3 – 4 листків;

Збирання. За рахунок нерівномірного дозрівання бобів гороху   строки збирання визначають, зважаючи на стан дозрівання (пожовтіння) 60 – 75% нижніх і середніх бобів на рослинах, у яких формується найкрупніше, добірне насіння.

Починають збирання, коли насіння в пожовклих нижніх і середніх бобах затвердіє (матиме вологість 30 – 35%), набере форми й забарвлення, типових для сорту. Чекати, поки дозріють верхні боби, які становлять приблизно третю частину усіх бобів на рослині, не можна. Не слід також поспішати із збиранням, коли на рослинах дозріло близько половини бобів, що призводить до недобору врожаю за рахунок недозрілого насіння, маса 1000 шт. якого на 10 – 30 г менша, ніж дозрілого.

Збирають горох переважно роздільним способом. На 3 – 4-й день після скошування й підсихання валків, коли вологість зерна досягне 16 – 19%, їх підбирають і обмолочують. На півдні України при вирощуванні короткостеблових сортів гороху, що не обсипаються, застосовують також однофазне збирання гороху, яке проводять при повній стиглості бобів з вологістю насіння 15 – 16%. Обмолочене й очищене насіння зберігають при вологості 14 – 15%.

Найважливіші сорти

Районовані в Україні й СНД сорти зернового гороху належать переважно до середньостиглих сортотипів. Серед них поширені: Аграрій, Акціонер, Вінничанин, Грапіс, Інтенсивний 92, Надійний, Норд, Топаз 2, Світязь, Таловець 50, Харківський 85 та ін.

Серед кормових (укісних) сортів районовані: Богун, Донбас, Зерноградський, Урожайний, Кормовик, Люлинецький 1, Подільський, Резонатор, Усатий 90 та ін.

КОРМОВІ БОБИ

Походження та райони вирощування. Господарське значення, врожайність

Боби були відомі за 2 тис. років до н. е. Народи Давніх Єгипту, Греції, Риму вирощували їх і використовували для харчування. В нашій країні вони з’явилися у VI – VIII ст. Сучасна посівна площа бобів у світі становить близько 5 млн га. Їх вирощують в Італії, Іспанії, Франції, Єгипті Марокко, КНР, Бразилії. В СНД вони незначно поширені в регіонах достатнього зволоження (в Білорусі, на Закавказзі, в західних областях та на Поліссі України).

Боби у нашій країні вирощують як кормову культуру. На корм використовують зерно, зелену масу, силос і солому. У бобах міститься 25 – 35% білка, до 54% вуглеводів, 1,5% жиру, близько 3,5% мінеральних речовин, вітаміни А, В та інші. Воно є цінним компонентом у виробництві комбікормів. Досить багата на білок зелена маса бобів,  що дає змогу використовувати боби як важливий компонент силосу кукурудзи.

Боби вирощують також як харчову рослину. В агротехнічному напрямку  їх використовують при вирощуванні овочевих культур як кулісні рослини, а в садівництві — як зелене добриво. Боби — цінна медоносна рослина.

Біологічні особливості культури

Боби — Vicia faba L. (Vaba vulgaris Moench) — однорічна рослина.  Розрізняють три різновиди: дрібнонасінні (маса 1000 зерен 200 – 450 г) високорослі, середньо- і пізньостиглі (105 – 140 днів); середньонасінні (маса 1000 зерен 500 – 700 г) середньо- і пізньостиглі (110 – 140 днів); крупнонасінні (насіння плоске, маса 1000 зерен 800 – 1300 г) скоростиглі (95 – 105 днів).

Кормові боби належать до рослин довгого світлового дня. Залежно від сорту й метеорологічних умов вегетаційний період у них коливається від 95 до 100 і навіть до 140 днів.

Вимоги до температури. Культура невибаглива до тепла. Насіння їх проростає при температурі ґрунту 3 – 4°С, а молоді сходи витримують весняні заморозки до мінус 3 – 5°С і гинуть лише при температурі мінус 6 – 7°С. У період вегетації боби нормально розвиваються при 15 – 18°С. Температура вище 30°С пригнічує рослини.

При вирощуванні бобів на насіння, особливо пізньостиглих сортів, можливе у фазі зелених бобів, ушкодження осінніми заморозками, внаслідок чого може утворюватись морозобійне зерно.

Відношення до вологи. Боби досить вибагливі до вологи, особливо під час проростання насіння, на бубнявіння якого потрібно води не менше 110 – 120% від їх маси. Висока вибагливість до ґрунтової вологи зберігається у бобів до фази повного цвітіння. Боби погано витримують повітряну посуху. Транспіраційний коефіцієнт їх високий — 700 – 800.

Відношення до ґрунтів. Культура досить вибаглива до ґрунтів. Вони краще ростуть на родючих, багатих на органічну речовину і достатньо вологих ґрунтах з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6 – 7).

Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Культура добре реагує на глибоку оранку, тому на ґрунтах з глибоким орним шаром її проводять після лущення на глибину не менше 25 – 27 см, з неглибоким — на повну глибину орного шару ґрунтопоглибленням.

Враховуючи велику вибагливість бобів до вологи, рано навесні, як тільки посіріє ґрунт, поле боронують, а через 1 – 2 дні двічі культивують: перший раз на глибину 6 – 8 см, другий під кутом до першої культивації на глибину 10 – 12 см.

Удобрення. Боби вибагливі до удобрення, особливо органічного. Тому при розміщенні їх після стерньових попередників або на бідних ґрунтах вносять під зяблеву оранку по 25 – 30 т/га гною або торфокомпостів, а також по 60 – 90 кг/га фосфору й калію, а на кислих ґрунтах, крім того, по 3 – 5 т/га вапна. Під передпосівну культивацію слід внести 30 – 60 кг/га азоту. При висіванні бобів у рядки вносять гранульований суперфосфат, збагачений на молібден, з розрахунку 10 – 15 кг/га фосфору.

Сівба. Посів проводять  крупним і середнім насінням із схожістю не менше 95 % і 100 %-ї чистоти. Завчасно його протруюють Сіють кормові боби якомога раніше широкорядним способом з шириною міжрядь 45 см, а на чистих від бур’янів ґрунтах і при застосуванні гербіцидів — звичайним рядковим (північні зволожені райони).

Норма висіву за широкорядної сівби на Поліссі становить 450 – 500 тис. схожих насінин на гектар, у західних областях України 350 – 400 тис./га. При звичайній рядковій сівбі висівають відповідно по 600 – 700 і 400 – 500 тис./га схожих насінин. Вагові норми висіву коливаються відповідно від 100 – 150 до 200 – 250 кг/га.

Сіють боби на глибину 4 – 6 см, а на більш легких ґрунтах і в суху погоду 7 – 8 см. У суху погоду перед сівбою і після неї площу коткують.

Догляд і збирання. Для знищення бур’янів на 5 – 6-й день після сівби площу боронують. Удруге боронують посіви у фазі 3 – 5 листків у середині дня, коли спаде тургор рослин. Проти бур’янів застосовують також гербіциди, обприскуючи поле до появи сходів бобів. Широкорядні посіви 2 – 3 рази розпушують у міжряддях культиваторами на глибину 4 – 6 см.

Під час догляду за посівами бобів іноді застосовують чеканку рослин на широкорядних посівах — скошують їх верхівки (10 – 12 см завдовжки) косарками на високому зрізі приблизно за місяць до достигання бобів.

Після достигання бобів у 2 – 3 нижніх ярусах рослин приступають до роздільного збирання бобовими жатками. Сухі валки обмолочують. Після очищення насіння зберігають сухим (вологість не вище 15%). Незрілі боби для харчових цілей збирають вручну, в міру достигання, починаючи знизу, в 3 – 4 прийоми з проміжками 8 – 12 днів, що значно збільшує вихід товарної продукції.

 Найважливіші сорти

Районованими сортами кормових бобів в Україні є Прикарпатські 4, КІУ-82, Уладівські фіолетові, Чабанські, Янтарні та ін.

 СОЯ

 Історія культури та поширення. Господарське значення,     врожайність

Соя — одна з давніх культур. Встановлено, що в країнах Південно-Східної Азії (Китай, Корея, Індія, Японія) вона була відома як землеробська культура за 4 тис. років до н. е. У Європі з’явилася наприкінці XVIII ст.

 На сучасній території СНД її здавна вирощували російські переселенці на Далекому Сході, а в європейській частині країни вона з’явилася лише в 70-х роках ХІХ ст. Серед країн світу найбільші посівні площі сої у США — понад 25 млн га та КНР — до 10 млн га. Великі  посівні  площі  у  Бразилії,  Японії, В’єтнамі, країнах Північної Африки, Австралії. У країнах СНД сою вирощують на площі 900 тис. га. Основними районами її вирощування є Далекий Схід (Амурська область, Хабаровський і Приморський краї). Відносно сприятливі умови для її вирощування також на Північному Кавказі, в Закавказзі, Лісостепу України, Молдові, Середній Азії (при зрошенні).

Соя є важливою продовольчою, технічною і кормовою культурою. За хімічним складом насіння сої є унікальним. Воно містить у середньому 39 % (33 – 52%) білків, 20% (14 – 25%) напіввисихаючої олії, 24% вуглеводів, 5% зольних елементів (з переважним вмістом калію, фосфору і кальцію), а також потрібні для організму людини і тварин різні ферменти, вітаміни (А, В, С, D, Е) та інші важливі органічні й неорганічні речовини.

Цінна культура великим вмістом повноцінного білка, а протеїн сої —  здатний при закисанні згортатися, що дає змогу виготовляти продукти харчування.

Соя — важлива технічна культура. Виробляють рослинну олію, та  використовують її для виробництва вищих сортів столового маргарину, лецитину. Соєва олія використовується також у миловарній та лакофарбовій промисловості. Із білків сої виробляють пластмаси, клей та інші вироби.

Як кормову культуру сою використовують на зелений корм, сінаж, для виробництва трав’яного борошна, на силос (в сумішах з кукурудзою),  монокорм.  Цінними концентрованими кормами є соєва макуха, задовільним кормом (для овець, кіз) є полова й солома сої.

Біологічні особливості культури

Виробниче значення і поширення має вид сої культурної G. hispida L., у якого є 6 підвидів. В Україні поширений слов’янський підвид — ssp. Slovonica Kov. Ef Pinz.

Соя — рослина короткого дня. Тривалість вегетаційного періоду залежно від сорту й району вирощування коливається від 90 – 100 до 150 – 170 днів. В Україні районовані сорти дозрівають за 115 – 140 днів.

Відношення до тепла. Соя —  теплолюбна культура.  Насіння  її  починає проростати при температурі ґрунту 8 – 10°С, а дружні  сходи  з’являються при 15 – 18°С. Культура вибаглива до  тепла  упродовж  усього  періоду вегетації, особливо під час цвітіння  і  наливання  зерна. Оптимальною добовою температурою для росту й розвитку сої протягом вегетації є 18 – 22°С, а при цвітінні-наливанні насіння  22 – 25 °С.  Проте  в молодому віці соя відносно непогано  витримує  низькі  температури.  Сходи  її  практично  не  пошкоджуються  заморозками  мінус 2 – 3 °С, а іноді витримують зниження температури до мінус 5°С.

Відношення до вологи. Вимоги до вологи у сої у різні періоди росту неоднакові. При проростанні насіння потрібний значний запас вологи в ґрунті — близько 30 мм в шарі 0 – 20 см. Рослини до цвітіння добре витримують посуху. Потреби сої у волозі збільшуються в процесі росту і досягають максимуму під час цвітіння і розвитку плодів.

Транспіраційний  коефіцієнт сої у середньому становить 520. Високий урожай вона дає при вологості ґрунту 75 – 80 % НВ, добре витримуючи повітряну посуху. Загальне споживання води посівами сої коливається в межах 3000 – 5500 м /га, а коефіцієнт водоспоживання — 150 – 300 м  на 1 ц зерна.

Відношення до ґрунтів. Найкращі ґрунти для сої — достатньо родючі, багаті на органічну речовину і кальцій, з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6,5 – 7) та добре аеровані, з щільністю 1,1 – 1,25 г/см

Для сої непридатні кислі, засолені, схильні до заболочення ґрунти без відповідного їх поліпшення. Не витримує вона тривалого затоплення (більше трьох діб).

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Основний обробіток ґрунту після стерньових попередників та кукурудзи складається з лущення та зяблевої оранки. На полях, засмічених однорічними бур’янами, проводять одне неглибоке лущенням на глибину 6 – 8 см; на забур’янених осотом ділянкам перше лущення проводять глибину 6 – 8 см, друге — на 12 – 14 см;  на  запирієних  площах  здійснюють  подвійне  дискування  на глибину 10 – 12 см; двічі дискують площу на таку саму глибину після збирання кукурудзи.

Зяблеву оранку на чорноземних ґрунтах, проводять  на глибину 28 – 30 см, на дерново-підзолистих ґрунтах з мілким орним шаром — на його глибину. Після овочевих культур, картоплі, цукрових буряків орють мілкіше — на 22 – 25 см і здебільшого без попереднього лущення. Передпосівну культивацію з боронуванням проводять на глибину 5 – 7 см.

Удобрення. На утворення 1 ц зерна соя виносить з ґрунту 7,5 – 10 кг азоту, 3 – 4,5 кг калію, 1,7 – 2,5 кг фосфору, тому добре реагує на органічні та мінеральні добрива в легкодоступній формі.

Під зяблеву оранку рекомендується вносити гній або компости в норму 20 – 25 т/га та мінеральні добрива (фосфорно-калійні по 60 – 90 кг/га д. р.). На каштанових ґрунтів Степу норми калію зменшують до 30 – 45 кг/га, а на солонцюватих калій не вносять. Азотні добрива застосовують під передпосівну культивацію (30 – 45 кг/га. Посіви також підживлюють (20 – 25 кг/га NP) під час обробітку міжрядь. При весняному обробітку ґрунту, під час культивації застосовують гербіциди. 

Сівба.  Висівають  кондиційним  насінням,  протруєним. Сіють сою у добре прогрітий ґрунт (12 – 14 °С) широкорядним способом з міжряддям 45 – 60 см або звичайним рядковим способом (на землях 2-ї технологічної групи).

Норма висіву в районах достатнього зволоження Лісостепу й Полісся становить 550 – 650 тис. схожих насінин на 1 га, недостатнього 450 – 500; у Степу 300 – 450 тис.; в умовах зрошення норма висіву насіння ранніх сортів 600 – 700, середньостиглих 500 – 600, пізньостиглих 400 – 500 тис./га. Вагова норма висіву 35 – 100 кг/га. Насіння загортають на глибину 4 – 5 см, на важких ґрунтах 3 – 4 см, при недостатній вологості ґрунту 5 – 6см.

Догляд і збирання. Догляд за соєю обмежується одним міжрядним розпушуванням на глибину 5 – 6 см. На площах без застосування ґрунтових гербіцидів проводять 2 досходових і 1 – 2 післясходових боронування середніми або легкими боронами упоперек посіву та обробіток міжрядь. Глибина першого міжрядного розпушування 5 – 6 см, другого і третього 6 – 8 см.

В умовах зрошення сою в період вегетації 2 – 4 рази поливають: перший раз — у фазі бутонізації, другий — при формуванні бобів, наступні — під час наливання зерна, витрачаючи щоразу 500 – 700 м /га води.

Збирають культуру у повній стиглості зерна на низькому зрізі (5 – 6 см). Зібране насіння очищають, при потребі підсушують і зберігають за вологості 12 – 14%.

Сою вирощують на зелений корм як у чистому вигляді, так і в сумішах з іншими культурами. Збирають зелену масу під час цвітіння рослин, на силос — у молочно-восковій (восковій) стиглості кукурудзи.

        Найважливіші сорти

В Україні районовано багато сортів сої, зокрема: Аметист, Київська 27, Бистриця 2, Деймос, Іванка, Ізумрудна, Київська 91, Медея,  Пальміра,  Подільська 1,  Романтика,  Сонячна,  Хаджибей, Чарівниця степу, Вустя, Оксана та ін. Сортовий склад як сої,  весь час поповнюється і змінюється.

КВАСОЛЯ

Історія культури та поширення. Господарське значення, врожайність

У польовій культурі поширені крупно - та дрібнонасінні форми квасолі. Перші походять з Америки, звідки у XVI ст. потрапили в Європу, а в XVII – XVIII ст. — в Росію. Дрібнонасінна квасоля — досить давня культура країн Південної Азії (Індії, Китаю, Японії). В СНД поширена в Середній Азії. У світовому землеробстві посівна площа квасолі становить 20 млн га. В СНД квасолю як польову культуру вирощують переважно в Україні, Молдові та Грузії на загальній площі близько 50 тис. га, в тому числі в Україні до 20 тис. га.

Квасоля ціниться із-за високого вмісту білка, який становить 28 – 30%. За якістю білок квасолі наближається до білків м’яса. Насіння квасолі містить також органічні й мінеральні речовини: вуглеводи (45 – 52%), в тому числі цукор (5,2%), жир (1,8%) зольні елементи (4%), а також вітаміни А, В1, В2 та ін. Його широко використовують для приготування різних поживних і смачних страв; як сировину для консервної промисловості. У харчуванні використовують також зелені боби (спаржеві сорти квасолі), які містять до 15,7% білка, до 2% цукру, багаті на суху речовину та вітамін С.

Із-за вмісту отруйних речовин в рослині, використання квасолі як кормової культури обмежене. Деякі види квасолі, наприклад багатоквіткову, з довгими виткими стеблами, використовують як декоративну рослину.

Агротехнічне значення квасолі визначається її здатністю накопичувати азот у ґрунті.

Урожайність її в умовах України невелика — у середньому 10 – 13 ц/га, у кращих господарствах 18 – 20 ц/га.

 Біологічні особливості квасолі

В Україні в польовій культурі поширена квасоля звичайна (Phaseolus vulgaris Savi). На присадибних ділянках трапляється квасоля багатоквіткова Phaseolus multiflоrus Wild).

Квасоля — світлолюбна культура, проте добре розвивається і при затіненні. Більшість форм звичайної квасолі — рослини короткого дня.  За  тривалістю  вегетаційного  періоду  сорти  поділяються  на ранні,  які  достигають  за  75 – 85  днів,  середньостиглі (85 – 100)  і  пізньостиглі (100 – 120 днів і більше).

Вимоги до температури. Квасоля звичайна — одна з найбільш теплолюбних культур серед зернобобових. Насіння її починає проростати при 10°С, сходи нормально ростуть лише при 12 – 14°С і гинуть при незначних заморозках — мінус 0,5 – 1°С. У період вегетації оптимальною для росту й розвитку квасолі є температура 22 – 25°С.

Вимоги до вологи. Для проростання насіння квасолі потрібно багато вологи — близько 105 % від його маси, проте сходи добре витримують посуху. Дуже чутлива квасоля до нестачі вологи в ґрунті та повітряної посухи в період цвітіння — достигання (обпадають квітки, зав’язі). Найсприятливішою вологістю ґрунту в період вегетації є 70 – 80% НВ.

Вимоги до ґрунтів. Кращими ґрунтами для квасолі є легкі за механічним складом чорноземи з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6,5 – 7,5).

На важких, кислих, заболочених або надто легких піщаних ґрунтах рослини ростуть погано.

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Основний обробіток ґрунту після стерньових попередників починається  з  лущення  стерні  на глибину 6 – 8 см. Якщо треба, поле дискують удруге на глибину 10 – 12 см. Запирієні площі дискують двічі на глибину 10 – 12 см, засмічені осотом — спочатку дискують на 6 – 8 см і вдруге лущать на глибину 12 – 14 см. Після таких попередників  квасолі,  як  цукрові  буряки,  картопля,  і  на  полі,  чистому  від бур’янів, лущення не проводять. Зяблеву оранку здійснюють на глибину 20 – 22 см, після кукурудзи 25 – 27 см.

Рано навесні при настанні фізичної стиглості ґрунту поле боронують у двох напрямках і на другий–третій день перший раз культивують культиваторами на глибину 10 – 12 см. Після культивації ріллю вирівнюють. Перед сівбою проводять передпосівну культивацію з боронуванням на глибину загортання насіння.

Удобрення. Квасоля дуже добре реагує на внесення органічних і мінеральних добрив. Гній зазвичай вносять під попередник, проте його можна в нормі 15 – 20 т/га вносити безпосередньо під квасолю.

Фосфорно-калійні добрива дають під зяблеву оранку, а азотні — навесні під першу культивацію. Середні норми мінеральних добрив: 30 – 45 кг/га азоту та по 45 – 60 кг/га фосфору й калію.

Сівба. Висівають квасолю кондиційним  насінням  із  схожістю  не нижче 92 – 95%, добре відсортоване й за 2 – 3 місяці до сівби протруєне. Висівають квасолю у пізні строки, коли ґрунт прогріється до 11 – 13°С. Основний спосіб сівби — широкорядний з шириною міжрядь 45 – 60 см.

Норми висіву залежно від районів вирощування коливаються від 300 тис. схожих насінин на 1 га у Степу до 350 – 400 тис. у Лісостепу та на Поліссі. Глибина загортання насіння на важких ґрунтах 3 – 4, на легких 5 – 7 см.

Догляд  і  збирання.  Важливим  агрозаходом  при  вирощуванні квасолі в посушливу весну є післяпосівне коткування поля.  При  утворенні  ґрунтової  кірки проводять досходове, а після з’явлення у рослин першої пари справжніх листків — післясходове боронування. Протягом  вегетації  міжряддя  розпушують  2 – 3  рази  на  глибину  5 – 6 см. Зважаючи на малі площі посіву, гербіциди застосовувати не бажано. При потребі проводять ручне прополювання. Після появи сходів, у фазі бутонізації, цвітіння  квасолі посіви обприскують. 

Урожай  збирають,  коли  на  рослинах  побуріє  70 – 80%  бобів. Скошують  квасолю   на  низькому  зрізі.

 Найважливіші сорти

 Альфа,  Алуна,  Бельцька 16,  Первомайська, Подільська кущова, Синельниківська 6, Харківська 9, Харківська штамбова, Ювілейна 250 та ін.

 ЛЮПИН

 Історія культури та поширення. Господарське значення, урожайність

Люпин білий як харчова культура був відомий у Єгипті, Греції, Давньому Римі 2 – 3 тис. років до н. е. Жовтий і синій люпини походять з країн Середземномор’я  і стали відомими в XVI – XVII ст., але введені в культуру лише в ХІХ ст. Багаторічний люпин походить з Північної Америки і введений у культуру також у ХІХ ст. У Росії люпин був відомий з початку XVII ст., а як сидеральну культуру його почали використовувати й поширювати лише наприкінці ХІХ ст.

Історія безалкалоїдного і малоалкалоїдного люпинів пов’язана з науковою діяльністю видатного вченого-агрохіміка Д. М. Прянишникова, за ініціативою якого в Росії з 1924 р. були розгорнуті роботи з їх відбору в посівах алкалоїдних люпинів.

На території СНД люпин вирощують переважно в Нечорноземній зоні Росії, Білорусі та в Україні.

Люпин вирощують  на  корм  худобі  і  як  сидеральну культуру на зелене добриво.  Поділ люпину на кормовий і сидеральний пов’язаний з кількісним вмістом у рослинах гірких отруйних речовин — алкалоїдів (люпиніну, люпаніну, спартеїну та ін.).

Серед зернобобових культур, люпин, поряд із соєю, відзначається найвищим вмістом білка в насінні — з коливанням 33 – 50%. До його складу входять усі 10 незамінних амінокислот, у тому числі аргінін (3,6%), валін (4,3 %), гістидин (2,9%), лізин (4,3%), лейцин (9,8%) та ін. Люпин також має високий вміст у зерні перетравного протеїну, який залежно від виду люпину становить у середньому 290 – 367 г на 1 кг. Крім білка, у зерні люпину міститься 25 – 40% безазотистих екстрактивних речовин, 4,4 – 9,4% і більше жиру, 3,5 – 4,2% золи.

Зелену масу кормового люпину, в складі якої є до 9 % і більше білків, вітаміни А, С і мінеральні речовини, кальцій, калій, фосфор, марганець, залізо, сірка, згодовують тваринам у вигляді зеленого корму, силосу, сіна, трав’яного борошна. Використовують  на  корм  також  люпинове  борошно  із  соломи кормових люпинів, яка містить 6,5 – 9 % білка, і сіно, в якому до 17 % білків.

Сорти кормового люпину відіграють важливу  роль  у  підвищенні  родючості  малородючих  дерново-підзолистих,  піщаних  та  супіщаних  ґрунтів  Полісся, забезпечуючи грунт великою кількістю азоту.

На Поліссі поширене вирощування кормового люпину на зелене добриво як післяукісної та післяжнивної культури.

Із насіння люпину одержують  вітаміни,  а  також  білки,  які  застосовуються при виробництві певних видів клею та пластмас.

 Біологічні особливості люпину

В СНД поширені три види однорічного люпину: синій, або вузьколистий (L. agnustifolius), жовтий (L. luteus) і білий (L. albus) та один вид багаторічного люпину (L. polyphyllus).  Як  декоративну  рослину  вирощують  люпин  мінливий (L. mutabilis). 

Вегетаційний період люпинів, залежно від сорту й умов вирощування, становить 120 – 160 днів.

Люпини — світлолюбні рослини довгого дня, з добре виявленим геліотропізмом: у них листки завжди спрямовані пластинками перпендикулярно до променів сонця і, як кошики соняшнику, «рухаються за сонцем».

Вимоги до температури. Найбільш вибагливий до тепла на початку вегетації люпин білий, насіння якого починає проростати при температурі ґрунту близько 4 – 6°С, сходи витримують зниження температури до мінус 3 – 4°С. Насіння жовтого люпину проростає при 3 – 5°С, а сходи виживають при заморозках до мінус 4 – 5°С. Найменш вибагливий до тепла люпин вузьколистий. Його насіння проростає при температурі 2 – 4 °С і сходи не гинуть навіть з настанням заморозків до мінус 6 – 8°С.

У період вегетації всі види люпинів, насамперед білий, формують високий урожай насіння при достатньо високих сумах ефективних  температур,  зокрема  вузьколистий —  при  сумі  температур 2400°С, жовтий — 2600°С, білий — 2800°С.

Вимоги до вологи. Люпини добре розвиваються в умовах достатнього зволоження ґрунту. Критичний період по відношенню до вологи – проростання насіння та період від бутонізації до  зав’язування  бобів. Проте в другу половину вегетації, рослини здатні добре витримувати посуху. Транспіраційний коефіцієнт у люпинів,  залежно  від  виду, становить 600 – 700.

Вимоги до ґрунтів. Синій  і  жовтий  люпини, добре ростуть на дерново-підзолистих  та  інших  малородючих  піщаних  ґрунтах.  Малопридатні для них важкі глинясті  ґрунти  із щільним  підґрунтям.

Люпини,  крім  білого, :  витримують значну кислотність ґрунту (рН 5 і  нижче) і дуже погано ростуть на ґрунтах з великою кількістю вапна, яке викликає хлороз рослин. Люпин білий краще росте на більш родючих ґрунтах з реакцією ґрунтового розчину, близькою до нейтральної (рН 6 – 6,8).

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Основний обробіток ґрунту під люпин, включає лущення (одне або два, залежно від кількості і видового складу бур’янів) та зяблеву оранку.  Дерново-підзолисті ґрунти орють на глибину орного шару при вирощуванні білого люпину, чорноземи — на глибину 25 – 27 см.

Рано навесні ґрунт боронують, після  чого  проводять  культивацію  на глибину 6 – 8 см. На легких піщаних,  супіщаних  ґрунтах  обмежуються  лише  боронуванням. Пухкі ґрунти перед сівбою ущільнюють котками.

Під  передпосівну  культивацію  вносять  гербіциди.

Удобрення. При вирощуванні люпинів застосовують зазвичай фосфорно-калійні добрива. На легких піщаних і супіщаних ґрунтах, на яких вирощують жовтий або вузьколистий люпин, під зяблеву оранку слід вносити до 60 кг/га д. р. фосфору і 90 кг/га калію. На більш важких за механічним складом ґрунтах калію й фосфору вносять по 60 кг/га. Під білий люпин фосфорні та калійні добрива вносять з розрахунку Р90–120К90.

Сівба. Сіють люпин добре очищеним, відсортованим насінням із схожістю не менше 87 %, чистотою 97 – 98 %. Насіння перед сівбою протруюють восени, або за два тижні до сівби.

Люпин сіють одночасно або слідом за ранніми зерновими культурами — при температурі ґрунту 5 – 6°С, а післяжнивний та післяукісний — негайно після збирання попередньої культури. Найпоширеніший спосіб сівби — звичайний рядковий, а на забур’янених полях та ущільнених ґрунтах вдаються до широкорядної сівби з шириною міжрядь 45 см або стрічкової за схемою 45   2   15 см. 

Норма висіву жовтого люпину при звичайній рядковій сівбі близько  1,1 – 1,3  млн/га  зерен,  або  160 – 180  кг/га;  синього —  також  1,1 –1,3 млн/га зерен, або 180 – 200 кг/га, білого 0,9 – 1 млн/га зерен, або 200 – 250 кг/га. За вузькорядної сівби люпину на зелене добриво або зелений корм норму висіву збільшують на 20 – 25 %, при широкорядній сівбі жовтого, вузьколистого люпинів — по 0,5 – 0,6 млн/га (80 – 90 кг/га), білого — теж 0,5 – 0,6 млн/га (100 – 120 кг/га); при стрічковій сівбі висівають на 20% більше насіння, ніж при широкорядній.

Насіння  люпину  під  час  проростання  виносить  на  поверхню сім’ядолі, тому дружні сходи його з’являються за умови сівби у вологий шар ґрунту на глибину: на легких ґрунтах 3 – 4 см, на важких 2 – 3 см.

Догляд за посівами. У суху весну проводять післяпосівне коткування ґрунту. Якщо під культивацію не вносили гербіцидів, то в холодну весну проводять  боронування . До боронування бажано внести  гербіциди. Застосовують також післясходове боронування, яке проводять у фазі 2 – 4 справжніх листки в другу половину дня.

На широкорядних і стрічкових посівах 2 – 3 рази за вегетацію розпушують міжряддя: перший раз після проведення післясходового боронування на глибину 10 – 12 см, другий — через 12 – 15 днів на глибину 5 – 6 см, третій — у фазі бутонізації на глибину 6 – 8 см.

Посіви  у  фазі  бутонізації  рослин  обприскують  для перешкоджання появи шкідників.

Збирання. Із-за недружності достигання для  якісного  проведення  збирання  застосовують  десикацію (підсушування)  люпину. На площах із застосуванням десикації люпини збирають переважно прямим комбайнуванням; без проведення десикації, на забур’янених площах — роздільним способом при побурінні на рослинах 70 – 75% бобів, насінники — при дозріванні 95% бобів. Обмолочене насіння ретельно очищають підсушують на зерносушарках при температурі 20 – 25°С до вологості 14 – 15%.

Кормовий  люпин,  який  вирощують  на  зелений  корм  або  сіно, скошують у фазі бутонізації або цвітіння рослин на висоті 12 – 13 см. .Люпин на силос збирають у фазі блискучих бобів. Люпин, вирощуваний на зелене добриво, заорюють у фазі блискучих бобів. Післяжнивний та післяукісний люпини заорюють, коли настане стійке похолодання.

 Найважливіші сорти

Із однорічних видів люпинів в Україні найпоширеніші сорти жовтого кормового люпину, які вирощують у Чернігівській, Житомирській, Київській, Рівненській та Волинській областях, та білого люпину, котрі поширені в районах Лісостепу і в Закарпатті. Незначне поширення на Поліссі має також люпин вузьколистий.



Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru