Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 1

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Выращивание арбузов ...
Ленточная пила по де...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 7) Характеристика сільськогосподарських культур та технології їх вирощування. » Озимі хліба
Озимі хліба

 ОЗИМА ПШЕНИЦЯ

Види та різновиди пшениці. Історія культури та поширення

           Господарське значення     

Пшениця — основна зернова культура хлібів першої групи. Це найцінніша і найбільш розповсюджена зернова продовольча культура.

Пшениця, рід Triticum L. включає 22 види, з них найпоширеніші м’яка і тверда. З 22 видів трапляються також гілляста, культурна однозернянка, зандурі, полба (двозернянка), дика, польська, маха, спельта, карликова остиста, карликова безоста, круглозерна, ванська — загалом 15 видів.

Мяка, або звичайна, пшениця (Tr. aestivum L.) має довгий нещільний колос, лицьова сторона якого ширша за бічну. Колос може бути безостим і остистим, остюки коротші за колос і розходяться в боки. Зерно має чітко виражений чубок, до зародка воно трохи ширше. Зародок виділяється нечітко. Зерно залежно від умов вирощування (особливо азотного фону живлення) може бути борошнистим, напівскловидним або скловидним. Має ярі, напівозимі та озимі форми. Маса 1000 зерен від 30 до 55 г. Найбільш цінні для випікання хліба сорти сильної м’якої пшениці.

Тверда пшениця (Tr. durum Desf) відрізняється від м’якої великим щільним колосом, у розрізі квадратним або дещо стиснутим, з більш широкою бічною стороною. Ості довші за колос, спрямовані паралельно до нього. Зерно крупне (45 – 65 г), подовжене, донизу звужується, у поперечному розрізі кутасте, переважно скловидне, із слабковираженим чубком, зародок чітко виділяється. Верхнє міжвузля соломи заповнене, листя не опушене.

Тверда пшениця дає високоякісне борошно — крупчатку для виробництва макаронів, вермішелі, манної крупи. У землеробстві домінують ярі форми, хоч уже виведено й озимі. Вирощують у Середній Азії, Сибіру, Поволжі, на Кавказі, Кубані, в Україні. За останні роки площа її в СНД досягла 6 млн га.

М’яка і тверда пшениці, а також інші (полонікум, тургідум, карликова, персикум, круглозерна) — це голозерні пшениці з неламким колосовим стрижнем. Після дозрівання колос не розпадається на окремі колоски. Зерно при обмолоті звільняється від колосових і квіткових лусок.

Полб’яні (плівчасті) види пшениці — ламкоколосі. Колос після дозрівання легко розпадається на колоски, зерно при обмолоті залишається в колосках і відділяти його треба на крупорушках. Сюди належать дика і культурна однозернянки, двозернянка, спельта, маха та ін.

Історія культури  та поширення. Пшениця — одна з найдавніших і розповсюджених культур на земній кулі. Вона була відома вже приблизно 6,5 тис. років до н. е. народам Іраку. На території СНД, зокрема сучасних України, Грузії, Вірменії, Азербайджану та Середньоазіатських республік, її почали вирощувати у 4 – 3 тисячоліттях до н. е.

Місцем походження пшениці більшість дослідників вважають степові й напівпустельні райони Азії (Іран, Ірак, Закавказзя). З Азії пшениця приблизно 5 – 4 тис. років тому потрапила в Європу — Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію.

Загальна посівна площа озимої пшениці у світі становить  близько 240 млн га, валові збори зерна сягають 560 млн т (1993 р.). В СНД посіви озимої пшениці поширені на великій території — від 65° північної широти (Архангельська область) до 36° північної широти (Південь Туркменії), проте основні їх масиви зосереджені в районах з відносно теплою зимою — в Україні, на Північному Кавказі, в Центральночорноземній зоні Росії та Молдові.

В СНД озиму пшеницю висівають у деякі роки на площі близько 21 млн га (1990 р.), в Україні — до 7,6 млн га (1990 р.). В Україні до 90% площ її зосереджено у районах Степу (55%) та Лісостепу (35%) і лише близько 10% — на Поліссі та в Закарпатті.

Середня врожайність озимої пшениці за останні роки значно зросла. У 1990 р. вона досягла в СНД 34,1 ц/га, в Україні — 40,2 ц/га, а за період 1990-1996 рр. склала 31,9 ц/га і коливалась по роках  від 23,2 до 40, 2 ц/га. За врожайнісью озима пшениця перевищує ярову на 8,5 – 14,4 ц/га.

В останні роки при вирощуванні озимої пшениці за інтенсивною технологією в провідних господарствах України збирали від 43,3 ц/га до 103 ц/га зерна. Ці та інші досягнення свідчать про великі біологічні можливості озимої пшениці, максимальна реалізація яких є головним завданням землеробів.

Господарське значення. Три культури – пшениця, рис та кукурудза, які вигодували не одну цивілізацію в історії людства, займають перше місце в світовому виробництві зерна. Серед найважливіших зернових культур озима пшениця за посівними площами займає в Україні перше місце і є головною продовольчою культурою.

Основне призначення озимої пшениці — забезпечення людей хлібом і хлібобулочними виробами. Цінність зерна – великий вміст  білка. У зерні м’якої пшениці залежно від сорту та умов вирощування він становить у середньому 13 – 15%. У зерні пшениці міститься велика кількість вуглеводів, у тому числі до 70% крохмалю, вітаміни В1, В2 РР, Е та провітаміни А, D, до 2% зольних мінеральних речовин. За рахунок того, що у складі білків недостатньо таких амінокислот, як лізин, метіонін, треонін поживна цінність їх становить лише 50% загального вмісту білка. Вироби з пшениці  майже повністю забезпечують потреби людини у фосфорі і залізі, на 40% — у кальції.

Співвідношення білків і крохмалю у зерні пшениці становить у середньому 1 : 6 – 7, що є найбільш сприятливим для підтримання нормальної маси тіла і працездатності людини. Пшеничний хліб відзначається високою калорійністю — в 1 кг його міститься 2000 – 2500 ккал.

Із борошна сортів сильних пшениць одержують якісні хлібобулочні вироби. Зерно таких пшениць, які за класифікацією належать до вищого, першого та другого класів, містить відповідно 36, 32 і не менше 28% сирої клейковини першої групи.  Сильні пшениці належать до поліпшувачів слабких пшениць. Борошно сильних пшениць при домішуванні (25 – 30%) до борошна слабких пшениць поліпшує його хлібопекарські властивості.

У виробництві досить поширена також група цінних пшениць, які за класифікаційною якістю належать до 3-го класу. Їх зерно містить від 23 до 28% сирої клейковини другої групи, але воно не здатне поліпшувати борошно слабких пшениць.

Слабкі пшениці містять у зерні менше 23% (до 18%) клейковини і належать до 4-го класу. Вони є найменш якісними за хлібопекарськими показниками.

Сорти пшениці 5-го класу з вмістом у зерні сирої клейковини менше 18% вирощують на корм худобі.

Зерно м’якої м’якозерної пшениці з низьким вмістом білка (9 – 11%) і підвищеним — крохмалю використовується в кондитерській промисловості.

В Україні поширені також сорти озимої твердої пшениці, їх зерно багатше на білок (16 – 18%). За рахунок утворення короткої  й тугої клейковини (другої групи) борошно їх використовують у макаронній промисловості, а також для виготовлення крупчатки та манної крупи.

У тваринництві широко використовують багаті на білок (14%) пшеничні висівки, які особливо ціняться при годівлі молодняку. Для годівлі тварин певне значення має солома, 100 кг якої прирівнюється до 20 – 22 корм. од. і містить 0,6 кг перетравного протеїну.

Озима пшениця, є добрим попередником для інших культур сівозміни.

 Біологічні особливості розвитку озимої пшениці

Вимоги до світла. Озима пшениця належить до рослин довгого світлового дня. Вегетаційний період коливається від 240 – 260 до 320 днів. Для пшениці має значення також інтенсивність освітлення. При затіненні рослин у загущених посівах нижні стеблові міжвузля надміру витягуються, і пшениця вилягає.

Вимоги до температури. Культура належить до холодостійких рослин. Насіння її здатне проростати при температурі ґрунту  1 – 2°С, проте сходи з’являються із запізненням і недружно. Оптимальною температурою для появи сходів є 12-15°С, температура понад 25 °С несприятлива для проростання, а при температурі 40°С і вологості повітря 30% і нижче насіння гине. Найсприятливішим для сівби пшениці є календарний строк із середньодобовою температурою повітря 14 – 17°С.

Більшість сортів озимої пшениці витримують зниження температури на глибині вузла кущення до 15 – 18°С морозу, а деякі з них (Миронівська 808) — навіть до мінус 19 – 20 °С. Навесні пшениця часто гине при морозах усього близько 10°С.

Озима пшениця добре витримує високі температури влітку (35 – 40°С). Протягом вегетації сприятливою середньою температурою є 16 – 20°С із зниженням у період кущення до 10 – 12°С та підвищенням при трубкуванні до 20 – 22°С, цвітінні і наливанні зерна — до 25 – 30°С. Для розвитку сильної кореневої системи кращою температурою ґрунту є від 10 до 20°С. Для отримання оптимального врожаю необхідно 2000 – 2500°С сум середньодобових температур.

Вимоги до вологи. Озима пшениця потребує достатньої кількості вологи протягом усієї вегетації. Високий урожай можливий при весняних ЗПВ в шарі грунту 0-100 см до 200 мм, а на період колосіння — не менше 80 – 100 мм при постійній вологості ґрунту 70 – 80 % НВ. Вологість, більша за 80 % НВ, несприятлива для пшениці. Для озимої пшениці велику роль грають опади в серпні-вересні.

Транспіраційний коефіцієнт у пшениці становить 400 – 500, у сприятливі за вологою роки він знижується до 300, у посушливі — підвищується до 600 – 700. Особливо високим він буває у період сходи — початок кущення (800 – 1000), найменшим — наприкінці вегетації (150 – 200).

Волога, яка зібралась у грунті за осінньо-весняний період є головним джерелом з якого пшениця бере на ріст, розвиток та формування врожаю. Звісно, що протягом вегетації пшениця поглинає вологу нерівномірно. Найбільше вона потрібна рослинам у період трубкування, особливо за 15 днів до виколошування з тривалістю близько 20 днів, коли рослина інтенсивно росте і в неї формуються колоски, квітки.

В період кущіння пшениці витрати води піднімаються до 25-30% за декаду; від виходу в трубку і до виколошування витрати води збільшуються  до 40% за декаду. В подальшому витрати води зменшуються  і за період до квітування і до воскової стиглості (2 декади) витрати складають 20%.

В умовах Степу і південного Лісостепу дружні сходи з’являються лише при наявності в посівному шарі 10 – 15 мм продуктивної вологи, а процес кущення — при вологості орного шару 0 – 20 см не менше 20 – 30 мм. При формуванні врожаю озима пшениця витрачає за вегетацію в середньому 2500 – 4000 м3/га.

Вимоги до ґрунту. Озима пшениця вимагає підвищеної потреби до грунтів. Вони повинні бути родючими, структурними, містити велику кількість поживних речовин: азот, фосфор, калій. Реакція ґрунтового розчину повинна бути нейтральною або слабокислою (рН 6 – 7,5).

Коренева система пшениці найкраще розвивається на пухких ґрунтах, об’ємна маса яких становить 1,1 – 1,25 г/см3. При об’ємній масі 1,35 – 1,4 г/см3 ріст коріння пригнічується, а якщо вона перевищує 1,6 г/см3, корені не проникають у ґрунт або проникають лише по червоточинах та щілинах. Надмірна пухкість ґрунту менше 1,1 г/см3 несприятлива для формування коріння.

Найвища урожайність культури спостерігається при вирощуванні на чорноземних ґрунтах, на півдні — також на каштанових і темно-каштанових. Малопридатними (особливо для сортів твердої пшениці) є кислі підзолисті та солонцюваті ґрунти, а також ґрунти, схильні до заболочування, торфовища.

За виносом поживних речовин з ґрунту озима пшениця є азотофільною рослиною: 1 ц зерна виносить у середньому з ґрунту азоту 3,75, фосфору — 1,3, калію — 2,3 кг. На початку вегетації особливо цінними для пшениці є фосфорно-калійні добрива. Азотні добрива більш цінні для рослин навесні і влітку — для підсилення росту, формування зерна і збільшення в ньому вмісту білка.

 

Агротехніка вирощування

Озима пшениця широко вирощується в Україні із застосуванням сучасної інтенсивної технології.

Обробіток ґрунту. Залежно від попередника та вологості ґрунту застосовують відвальний або безвідвальний спосіб його обробітку. При застосуванні відвального (плужного) обробітку його починають з лущення відразу після збирання попередника.

Після відростання бур’янів площу орють плугами в агрегаті з котками на глибину: в Лісостепу 20 – 22 см; на Поліссі, де мілкий орний шар ґрунту, 16 – 18 см; у Степу при нестачі вологи в ґрунті — теж на 16 – 18 см, бо при більш глибокій оранці пересихає орний шар.

На зайнятих парах, ярі рано звільняються від урожаю парозаймаючої культури проводять дворазове дискування на глибину залягання кореневищ (10 – 12 см) та оранку з коткуванням після з’явлення «шилець» пирію на глибину до 25 – 27 см.

При наявності коренепаросткових бур’янів (осоту, березки польової та ін.) поле перший раз дискують на глибину 6 – 8 см, вдруге лущать при відростанні розеток бур’янів на глибину 10 – 12 см і проводять оранку на глибину 25 – 27 см або на глибину мілкого орного шару. Проти коренепаросткових бур’янів у фазі розеток використовують також гербіциди.

Оранку під пшеницю закінчують не пізніш як за 3 – 4 тижні до настання оптимальних строків сівби. У посушливі роки оранку не застосовують через вивертання великих брил ґрунту. Замість оранки проводять поверхневий обробіток.

У південних степових районах, де має місце вітрова ерозія, застосовують також безплужний обробіток ґрунту. Обробіток чорних парів починають восени після збирання попередника із застосуванням системи зяблевого обробітку, який включає дво-трифазне лущення та глибоку оранку на глибину до 27 – 30 см.

У Степу з осені поле, як правило, боронують. Рано навесні зяб боронують. З появою бур’янів приступають до першої культивації з боронуванням на глибину 10 – 12 см. Протягом літа пар підтримують у пухкому та чистому від бур’янів стані, проводячи 2 – 3 культивації з боронуванням з поступовим зменшенням глибини на 1,5 – 2 см. У вологе літо культивації пару починають з глибини 6 – 8 см з поглибленням на 8 – 10 і 10 – 12 см.

Передпосівний обробіток ґрунту включає культивацію одночасно  з боронуванням, а при недостатній вологості ґрунту — з коткуванням котками. Сидеральні пари перед сівбою дискують на глибину 5 – 7 см.

Застосування добрив. За рахунок добрив у зерні збільшується вміст білка на 1 – 3%, сирої клейковини на 3 – 6% і більше, підвищуються маса 1000 зерен, скловидність.

Під пшеницю вносять, як правило, мінеральні добрива, а органічні — під попередник. Гній або компости рекомендується вносити безпосередньо під пшеницю лише на бідних ґрунтах. Середня норма гною на чорноземних ґрунтах становить 20 – 25 т/га, дерново-підзолистих, сірих опідзолених 30 – 35 т/га.

Мінеральні добрива найраціональніше вносити на заплановану урожайність. На малородючих дерново-підзолистих ґрунтах Полісся застосовують найвищі порівняно з іншими зонами норми мінеральних добрив — 90 – 120 кг/га азоту, фосфору і калію з перевагою азоту і калію. На чорноземах Лісостепу вносять по 60 – 90 кг/га мінеральних добрив з перевагою фосфору та азоту, а на солонцюватих ґрунтах обмежуються внесенням азотних і фосфорних добрив, виключаючи калійні.

Норми мінеральних добрив та співвідношення у них азоту, фосфору і калію залежать також від попередників озимої пшениці. Середніми нормами добрив при інтенсивній технології вважаються для озимої пшениці 90 – 120 кг/га азоту, фосфору і калію (NPK).

Урожайність озимої пшениці підвищується від застосування мікроелементів — марганцю, молібдену, бору та ін.

Підготовка насіння, сівба. За Державним стандартом України, для сівби пшениці необхідно використовувати насіння, яке за категорією відповідає 1 – 3 репродукціям зі схожістю для м’якої пшениці не менше 92%, твердої — 87%, чистотою від насіння бур’янів та інших домішок для обох видів пшениці не менше 98%, сортовою чистотою не менше 98%, вологістю не більше 15 – 15,5%.

Перед сівбою насіння сортують за розмірами і вирівняністю; очищають від насіння бур’янів та інших культурних рослин і пожнивних домішок; протруюють від збудників хвороб та ґрунтових шкідників; обробляють мікроелементами, бактеріальними препаратами тощо. Свіжозібране насіння у північно-західних районах України слід перед сівбою прогріти на сонці протягом 5 – 6 днів або в теплих приміщеннях з температурою 20 – 30°С та добре налагодженою вентиляцією протягом 8 – 10 днів.

Відповідно до рекомендацій, оптимальні норми висіву для середньорослих сортів, вирощуваних на ґрунтах середньої родючості, становлять (млн шт. схожих зерен на 1 га): у районах степової зони 4 – 4,5, лісостепової 4,5 – 5, поліської 5 – 5,5. Залежно від конкретних умов вирощування норми висіву уточнюють.

Строк сівби. Оптимальні (календарні) строки для сівби встановлені для кожної ґрунтово-кліматичної зони: на Поліссі 1 – 15 вересня, в Лісостепу і західних районах 5 – 20 вересня, в передгірних 5 – 25 вересня, гірських 1 – 10 вересня, у Степу 5 – 25 вересня, АР Крим 15 вересня – 5 жовтня.

Сіють пшеницю різними способами: звичайним рядковим з шириною міжрядь 15 см, вузькорядним з міжряддями 7,5 см, перехресним з міжряддями 15 см, розосередженим, гребеневим, борозенчастим та ін. Основним способом сівби пшениці є звичайний рядковий з шириною міжрядь 15 см.

Для одержання дружних і рівномірних сходів глибина загортання насіння на добре оброблених і вологих ґрунтах не повинна перевищувати 3 – 5 см, на важких ґрунтах її зменшують на 1 – 2 см, на легких — збільшують до 6 – 8 см.

Догляд за посівами озимої пшениці починають восени. Знешкоджують гризунів, збудників хвороб та шкідників. Взимку і напровесні постійно спостерігають за ходом перезимівлі пшениці і при необхідності організують захист її від вимерзання, випрівання тощо. Навесні посіви пшениці оглядають, визначають стан їх після зимівлі, ступінь зрідженості та приймають рішення щодо доцільності їх залишення для подальшої вегетації.  Слаборозвинену пшеницю у Лісостепу і на Поліссі підсівають, а в Степу пересівають високоврожайними ярими культурами.

Система догляду за озимою пшеницею, крім азотних підживлень, включає захист рослин від вилягання, бур’янів, хвороб та шкідників.

Збирання. Збирають озиму пшеницю у фазі воскової стиглості зерна, застосовуючи однофазний (пряме комбайнування) і двофазний (роздільний) способи збирання. Починають збирати при досягненні зерном вологості 30 – 32%. Роздільне збирання на півдні проводять протягом 2 – 4 днів, у Лісостепу й на Поліссі — 2 – 4 днів, після чого переходять на пряме комбайнування, яке починають при вологості зерна 18 – 20%.

Після збирання зерно старанно очищають, при потребі пропускають через сушильні агрегати, доводять вологість його до 14 – 15% і використовують за призначенням.

Вирощування озимої пшениці в умовах зрошення. В умовах південного Степу важливим заходом підвищення врожайності пшениці є зрошення. Для зрошення найбільш придатні короткостеблові сорти озимої пшениці, стійкі проти вилягання і водночас високопродуктивні (Безоста 1, Вимпел одеський, Одеська напівкарликова, Обрій, Находка 4, Скіф’янка, Херсонська остиста та ін.; твердої пшениці — Корал одеський, Парус та ін.

Основний обробіток ґрунту проводять з урахуванням попередника та видового складу бур’янів. Він включає лущення та оранку плугами з передплужниками, яку слід проводити з одночасним коткуванням за 3 – 4 тижні до сівби пшениці на глибину 20 – 30 см.

В умовах зрошення посіви озимої пшениці удобрюють органічними (30 т/га) та мінеральними добривами. Підживлюють озиму пшеницю частіше на ІІ і IV етапах органогенезу. Фосфорні добрива, як достатньо стійкі проти вимивання, вносять у два строки: до 85 % норми під оранку, решту — в рядки під час сівби пшениці, сумарна кількість при зрошенні N120P80.

Сіють озиму пшеницю кондиційним, протруєним насінням в оптимальні календарні строки: у північному Степу — з 1 по 10 вересня; центральному — з 10 по 20; у південному — з 15 по 30 вересня; в АР Крим — з 1 по 15 жовтня. Норми висіву середньорослих сортів становлять 4 – 5 млн схожих зерен на 1 га, напівкарликових 5 – 6 млн/га.

Поширеним способом сівби є звичайний рядковий із загортанням насіння у вологий ґрунт на глибину 5 – 6 см.

Режим зрошення. Вирощують озиму пшеницю із застосуванням вологозарядкового та вегетаційних поливів за допомогою дощувальних машин. Вологозарядковий полив проводять після основної оранки (за 3 – 4 тижні до сівби пшениці).

Норма поливу на ґрунтах з низьким заляганням ґрунтових вод становить 800 – 1200 м3/га, з високим 400 – 500 м3/га. У відносно вологий рік проводять один вегетаційний полив, у середньо-посушливий 2 – 3 і в посушливий рік 4 поливи з поливною нормою кожного разу 500 – 600 м3/га. Перший полив пшениці проводять на IV етапі органогенезу, другий — на VII, закінчують у фазі формування зерна (Х етап).

        Найважливіші сорти

В Україні вирощуються переважно сорти, які належать до виду м’якої пшениці. Серед них поширені:

 у степовій зоні — сорти сильної пшениці: Альбатрос одеський, Безоста 1, Донецька 46, Дончанка 3, Красуня одеська, Одеська 162, Одеська 265, Одеська 267, Символ одеський, Скіф’янка, Фантазія одеська та ін.;

цінної пшениці: Витязь, Зерноградка 8, Находка 4, Одеська 161, Федорівка, Херсонська остиста та ін.;

у лісостеповій — сорти сильної пшениці: Альбатрос одеський, Донецька 46, Київська остиста, Коломак 3, Коломак 5, Одеська 162, Одеська 267, Спартанка, Тіра, Юна та ін.;

 цінної пшениці: Веселка, Вікторія одеська, Донецька 48, Збруч, Лютесценс 7, Миронівська 61, Миронівська остиста, Одеська 161, Поліська 90, Струмок, Українка одеська, Ювілейна 75 та ін.;

у поліській зоні — сорти сильної пшениці: Коломак 3, Тіра;

цінної пшениці: Ганна, Горбі, Донська напівкарликова, Лютесценс 7, Миронівська 61, Миронівська остиста, Одеська 161, Поліська 90, Українка одеська, Циганка.

Із районованих сортів твердої пшениці поширені:

 у степовій зоні — Алий парус, Айсберг одеський, Парус;

 у степовій і лісостеповій зонах — Корал одеський, Харківська 32.

Із сортів, які занесені до державного реєстру рослин України на 2003-2004 роки та районувалися в Миронівському інституті ім. В.Н. Ремесло УААН відомі наступні перспективні сорти: Миронівська 808 (максимальний врожай – 69 ц/га); Миронівська 27 (104,8 ц/га); Миронівська 61 (102,4 ц/га); Миронівська 65 (103,0 ц/га); Крижінка (88 ц/га); Миронівська ранньостигла (64-66 ц/га); Ремесливна (60,9 ц/га).

В кожному господарстві рекомендується вирощувати 2 – 3 районованих сорти, які різняться між собою біологічними особливостями та господарськими ознаками.

 ОЗИМЕ ЖИТО

           Історія культури та поширення. Господарське значення,

                     врожайність

Вважають, що озиме жито порівняно молода культура та походить від бур’янисто-польового жита, яке і тепер засмічує посіви озимої пшениці в Закавказзі, у країнах Південно-Східної Азії. Як культура озиме жито формувалося на території Ірану, Туреччини та Закавказзя. На території СНД озиме жито вперше почали вирощувати в Україні у другому – першому тисячоліттях до н.е. Тепер воно поширене в країнах СНД від 45° до 60° північної широти, від Заходу до Далекого Сходу, переважно в Нечорноземній та Чорноземній зонах Росії, Білорусі, Україні — на загальній посівній площі понад 10 млн га (1990 р.).

Посівна площа жита в Україні становить по роках 500 – 700 тис. га (Полісся, Лісостеп України). Має значне поширення у Німеччині, Франції, Польщі, Швеції, Норвегії, у США, Канаді.

Середня урожайність зерна озимого жита в Україні, наприклад, у 1990 – 1995 рр. не перевищувала 20 – 24,3 ц/га. На сортодільницях України (Чемеровецькій Хмельницької, Вишневецькій Тернопільської, Березнівській Рівненської областей) урожайність досягала 45 – 60 ц/га і більше.

Продовольча цінність озимого жита визначається значним вмістом в зерні білків (12,8%) та вуглеводів (69,1%). Як продукт харчування культура цінна за вмістом амінокіслот, вітамінів (А, В1 В2, В3, В6, РР, С) та відзначається значною калорійністю. 500 г житнього хліба, забезпечує повністю людину залізом і фосфором та на 40% — кальцієм. Ненасичені жирні кислоти, що містяться в зерні здатні розчиняти холестерин в кровоносній системі людини. Житній хліб має підвищену кислотність, яка зумовлена життєдіяльністю молочних бактерій.

Озиме жито є також цінною кормовою культурою. У тваринництві у вигляді концентрованого корму використовують житні висівки та кормове борошно, сіють його на зелений корм та вирощують і на сіно. Солому жита використовують як грубий корм у вигляді запареної січки, а також для виготовлення парникових мат, корзин, паперу, саману.

Озиме жито має агротехнічне значення, воно пригнічує бур’яни, навіть багаторічні, і є добрим попередником для інших культур.

Біологічні особливості розвитку озимого жита

За нормальних умов розвитку жито достигає на 8 – 10 днів раніше, ніж озима пшениця. Цвіте культура протягом 10 – 12 днів. Тривалість вегетаційного періоду у жита на півночі досягає 350, на півдні — 270 днів. Є перехреснозапильною рослиною

Вимоги до температури. Серед озимих культур озиме жито характеризується найвищою морозостійкістю. Легко витримує морози до мінус 25 °С без снігу, а при доброму загартуванні витримує зниження температури повітря до мінус 35 °С. Встановлено, що озиме жито таки недостатньо зимостійке, та малостійке проти випрівання та вимокання.

Зерно жита здатне проростати при температурі ґрунту 1 – 2°С, а дружні сходи з’являються при 6 – 12°С. Сума ефективних температур для його проростання становить близько 50°С. Активний ріст рослин восени відбувається до настання стійкого похолодання із середньодобовою температурою 4 – 5°С.

Процес кущення жита найкраще відбувається при температурі 10 – 12°С, при її зниженні до 4 – 5°С кущення припиняється. Сума ефективних температур від сходів до кущення жита становить 67°С. У період вегетації сприятливою для жита є температура 18 – 20°С.

Високі температури у період цвітіння небажанні для культури. Сума ефективних температур від початку весняного відростання до достигання становить 1200 – 1500°С, а від проростання насіння до достигання 1800°С.

Вимоги до вологи. Жито менш вимогливе до вологи, ніж озима пшениця. Культура добре використовує осінньо-зимові опади і краще витримує весняні посухи, але негативно реагує на ґрунтову й повітряну посуху в період трубкування та цвітіння. Транспіраційний коефіцієнт у жита 340 – 420.

Вимоги до ґрунтів. Завдяки добре розвиненій кореневій системі, та її високій всмоктувальній здатності озиме жито дає добрі врожаї не тільки на родючих чорноземах, а й на бідних піщаних ґрунтах Полісся, добре витримує підвищену кислотність ґрунту (рН 5,5), невелику засоленість.

Поживний режим. Культура позитивно реагує на внесення фосфорних добрив, а також ефективно засвоює рослинами азот. При нестачі у ґрунті калію у рослин погано розвивається листя, знижуються інтенсивність кущення і стійкість проти вилягання. Якщо в ґрунті мало фосфору і калію, знижується і стійкість жита проти низьких температур.

З урожаєм зерна жита 1 ц і соломи 1,5 ц з ґрунту виноситься 3 кг азоту, 1,2 – 1,5 кг Р2О5 і 2,5 кг К2О

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Залежно від попередників і ґрунтово-кліматичних умов проводять основний і передпосівний обробіток ґрунту. Застосовують плужний або безплужний обробіток. В умовах Полісся на ґрунтах з мілким орним шаром оранку проводять на його глибину або застосовують чизельний обробіток на глибину 22 – 25 см. Після попередників, які рано звільняють поле, основний обробіток слід проводити за типом напівпарового, який включає лущення та оранку на глибину 22 – 25 см або на 18 – 20 см на ґрунтах з мілким орним шаром та дві–три культивації на глибину послідовно 10 – 12, 8 – 10 і 6 – 8 см.

При сівбі жита на чистих від бур’янів полях застосовують обробіток культиваторами-плоскорізами на глибину 10 – 12 см; на забур’янених полях проводять лущення та оранку з боронуванням на глибину 20 – 22 см, яку закінчують за 3 – 4 тижні до сівби жита.

Після збирання зернових попередників площу відразу лущать, після чого орють на глибину: на Поліссі 16 – 18 см, в Лісостепу і Степу — 20 – 22 см з одночасним коткуванням і боронуванням. Коли до сівби залишається мало часу, кращі результати дає поверхневий обробіток ґрунту дисковими лущильниками.

До сівби жита поле підтримують культиваціями або боронуванням у чистому від бур’янів стані.

Удобрення. Важливою умовою підвищення врожайності озимого жита є застосування органічних та мінеральних добрив. З органічних добрив найбільше значення має гній. Використовують також низинний торф у вигляді компосту з гноєм, фосфоритним борошном і вапном. Вносять органічні добрива переважно під попередники озимого жита, яке добре використовує їх післядію.

На дерново-підзолистих ґрунтах Полісся України висівають люпин на зелене добриво, який приорюють одночасно із внесенням фосфорно-калійних добрив з розрахунку Р45–60К45–60.

Мінеральні добрива вносять під основний обробіток ґрунту, в рядки і в підживлення. Залежно від типу ґрунту норми повних мінеральних добрив становлять від 45 до 90 кг/га азоту, фосфору і калію.

Після кукурудзи під жито вносять підвищені норми азотних добрив, а після багаторічних трав, гороху, навпаки, зменшують ці норми. Калійні добрива повною дозою, фосфорні у кількості 80 – 85 % норми вносять під основний обробіток, решту 10 – 15 кг/га фосфору — в рядки під час сівби.

Азотні добрива використовують для підживлення переважно жита, вносячи на ІІ етапі органогенезу по 30 – 60 кг/га азоту та на IV по 30 кг/га.

 На бідних піщаних ґрунтах доцільно частину азоту (30 кг/га) внести під основний обробіток ґрунту.

На кислих ґрунтах (рН<5) озиме жито позитивно реагує на внесення вапна (3 – 5 т/га). На солонцюватих ґрунтах або солончаках доцільно проводити гіпсування із внесенням 3 – 5 т/га гіпсу.

Сівба. Для сівби використовують очищене й відсортоване насіння із силою росту не менше 80 %. Перед сівбою або за 2 – 3 тижні до сівби його протруюють.

Для створення сприятливих умов росту й розвитку жита в осінній період слід його сіяти у другу половину рекомендованих оптимальних строків сівби. У цьому разі сума ефективних температур до настання постійного похолодання (4 – 5 °С) досягне оптимальної для жита величини (500 – 550 °С), за якої формуються найбільш стійкі проти несприятливих умов зимівлі рослини (мають по 3 – 5 пагонів).

З урахуванням конкретних умов вирощування озиме жито краще зимує при сівбі в такі строки: у західних областях України — у другій; на Поліссі — в першій, у Лісостепу — в другій, у Степу — у другій–третій декадах вересня.

Основний спосіб сівби — звичайний рядковий з утворенням технологічних колій. Норма висіву диплоїдних сортів на Поліссі 5,5 – 6,0 млн схожих зерен на 1 га, в Лісостепу 5 – 5,5, у Степу 4 – 4,5 млн/га. Норма висіву тетраплоїдних сортів приблизно на 0,5 – 1,0 млн/га зерен менша. При запізненні із сівбою, сівбі на бідних ґрунтах, застосуванні перехресної або вузькорядної сівби норми висіву збільшують на 10 – 15%.

Насіння озимого жита загортають на глибину 3 – 4 см, а на легких ґрунтах — на 5 – 6 см, при сухій погоді — на 6 – 7 см.

Догляд за посівами та збирання. Застосовують інтегровану систему захисту рослин від хвороб, шкідників та несприятливих умов зимівлі, проводять весняне підживлення жита азотними добривами. Для запобігання виляганню посівів їх обприскують у фазі трубкування (V – VI етапи органогенезу) інгібіторами, ампозаном.

Збирають жито у фазі воскової стиглості зерна. При вологості зерна 25 – 30% застосовують роздільний спосіб збирання. При запізненні із збиранням (вологість зерна 16 – 20%) кращі результати дає пряме комбайнування. Жито, схильне до обсипання, потрібно збирати у стислі строки. Зібране зерно очищають, сортують, при потребі просушують і зберігають при вологості 14 – 15%.

 Найважливіші сорти

Більшість сортів озимого жита, районованих в Україні, належать до диплоїдної групи (кількість хромосом у соматичних клітинах 14). В останні 15 років стали поширюватись сорти тетраплоїдної групи (28 хромосом). Диплоїдні сорти порівняно з тетраплоїдними більш стійкі проти вимерзання і випрівання, мають більш розвинену кореневу систему, меншу вибагливістю до умов вирощування; тетраплоїдні — стійкіші проти вилягання, утворюють крупне зерно.

Тетраплоїдні сорти більш поширені у західній частині України, де сприятливіші умови для перезимівлі, і у північно-східних областях (Чернігівській, Сумській, Харківській); диплоїдні — у районах з жорсткішими умовами зимівлі.

Із диплоїдних сортів в Україні поширені: Аманда, Боротьба, Богуславка, Воля, Верхняцьке 32, Київське 80, Київське 86, Київське 90, Київське 93, Нива, Ніка, Палада, Рапід, Хакада, Харківське 95 та ін.; із тетраплоїдних — Вересань, Древлянське, Пуховчанка.

У Степу України подекуди зустрічається сорт багаторічного жита — Одеське багаторічне, яке вирощують як кормову культуру — на зелений корм, сіно. У Лісостепу і на Поліссі в 1997 р. було районовано 2 сорти ярого кормового жита — Веснянка і Тетянка, які теж поки що мало поширені.

 ОЗИМИЙ ЯЧМІНЬ

         Господарське значення. Райони вирощування та врожайність

 При нормальній перезимівлі озимий ячмінь більш урожайний чим ярий, достигає раніше на 10 – 16 днів. Зерно озимого ячменю використовують як концентрований корм, за рахунок вмісту в середньому понад 12 % білка, близько 2,1 % жиру; для виробництва круп, а також у пивоварній промисловості; солому (в 1 ц 36 корм. од.) і полову згодовують худобі у вигляді грубих кормів. Вирощують його також у зеленому конвеєрі.

Загальна посівна площа озимого ячменю в СНД становить близько 2 млн га (1990 р.), у тому числі в Україні 300 – 400 тис. га (1996 р.). Середня врожайність зерна озимого ячменю в СНД сягає 34 ц/га (1990 р.), в Україні — понад 37 ц/га (1990 р.). У роки, сприятливі для перезимівлі озимого ячменю, урожайність зерна становить 50 – 55 ц/га. На сортодільницях України вона сягає 79,7 – 83,8 ц/га.

В СНД озимий ячмінь як недостатньо зимостійка культура поширений у південних районах — на Північному Кавказі, в Закавказзі, Середній Азії та Україні (переважно у південних і західних областях).

Біологічні особливості розвитку культури

Озимий ячмінь — підвид Hordeum vulgaer L., шестирядний ячмінь, різновид var. pallidum ser.. Культура рано навесні швидко йде в ріст , і тому в нього короткий вегетаційний період. Озимий ячмінь на 6 – 9 днів швидше достигає, ніж озима пшениця, і на 12 – 16 днів раніше, ніж ярий ячмінь. Швидше розвивається в умовах довгого світлового дня. На відміну від ярого ячменю, цвітіння відбувається після виходу колоса з листкової трубки. Вегетаційний період в озимого ячменю, залежно від умов вирощування, становить 230 – 290 днів.

Відношення до температури. Озимий ячмінь є найменш морозостійким порівняно з озимою пшеницею, та особливо з озимим житом. Він гине вже при зниженні температури біля вузла кущення до мінус 12 – 14°С. При ранніх строках сівби у культури різко знижується стійкість проти низьких температур. Це пов’язано з тим, що в нього коротша стадія яровизації (35 – 45 днів), ніж в озимої пшениці та жита (40 – 65 днів). Дуже шкодить озимому ячменю різка зміна температур у зимовий і ранньовесняний періоди. Добре витримує високі літні температури (понад 35°С), мало терпить на півдні у дні тривалої спеки. Відзначається високою посухостійкістю протягом всього періоду вегетації. Сума середньодобових температур за період вегетація складає 1400 – 1700°С.

Відношення до вологи. Транспіраційний коефіцієнт рідко перевищує 400. При нестачі вологи в ґрунті і суховіях більш стійкий проти запалу, ніж інші злакові культури. Оптимальна вологість грунту – 65-70% НПВ.

Відношення до ґрунтів. За рахунок того, що озимий ячмінь має  недостатньо розвинену кореневу систему він вибагливий до ґрунтів і формує максимальний урожай на родючих чорноземах, каштанових і темно-сірих суглинкових ґрунтах. Погано росте і розвивається як на кислих, так і на засолених ґрунтах.

 Агротехніка вирощування

Догляд за озимим ячменем в основному такий самий, як і за озимою пшеницею. Застосовують інтегровану систему захисту від хвороб, шкідників, знищують бур’яни, обробляють посіви ретардантами проти вилягання ячменю з використанням препаратів у дозах, рекомендованих для озимої пшениці.

Відношення до поживного режиму. Культура добре реагує на внесення мінеральних добрив, особливо азотних. Мінеральні добрива, залежно від зони вирощування і попередників, вносять у нормі: в Степу після кукурудзи, озимих культур на південних чорноземах 60 – 90 кг/га азоту та 60 кг/га фосфору і 30 – 45 кг/га калію; після зернобобових культур — по 30 кг/га азоту і 45 – 69 кг/га фосфору й калію; на солонцюватих ґрунтах калій не застосовують; у Лісостепу вносять у середньому по 45 – 60 кг/га усіх елементів живлення; в Закарпатті — по 90 кг/га азоту та по 45 – 60 кг/га фосфору й калію.

Фосфорні добрива до 90 % від норми та повну норму калійних добрив використовують під основний обробіток ґрунту, близько 10 % фосфорних добрив (Р10–15) — в рядки під час сівби ячменю. Азотні добрива вносять при розміщенні ячменю після кукурудзи, стерньових попередників у два прийоми: половину норми — до сівби, половину — у підживлення навесні на ІІ етапі органогенезу; після зернобобових — повну норму у весняне підживлення у фазі кущення (ІІ етап органогенезу). На засолених ґрунтах урожайність ячменю значно підвищується при їх гіпсуванні, на кислих — при вапнуванні.

Посів. Для сівби озимого ячменю використовують насіння за схожістю не менше 92%, чистотою 98% та силою росту не менше 80%. Перед сівбою його протруюють, інкрустують.

Для типово озимих сортів ячменю оптимальними строками сівби вважаються: у південних степових областях — з 10 по 25 вересня, в АР Крим — з 20 вересня по 10 жовтня, в центральних і північних степових районах — з 5 по 15, в Закарпатті — з 5 по 20, у західних областях України — з 20 по 30 вересня. Найкраще він розвивається при сівбі через 10 – 12 днів після висівання озимої пшениці. Типово озимі сорти ячменю слід висівати на 5 – 7 днів раніше, ніж сорти «дворучки» (Росава, Тайна), яким властиве сильне переростання. Середня глибина загортання насіння 3 – 4 см із збільшенням до 6 – 7 см на півдні України.

Сіють озимий ячмінь звичайним рядковим способом із залишенням  технологічних колій. Застосовують також вузькорядну й перехресну сівбу.

 Норми висіву у Степу 3,5 – 4,0 млн схожих зерен на 1 га (140 – 160 кг), в суху осінь і при висіванні після стерньових попередників — до 5 млн (200 кг); у західних областях, Закарпатті — 5 – 6 млн (200 – 240 кг). При вузькорядній і перехресній сівбі норму висіву збільшують на 10 – 15%.

Збирають озимий ячмінь переважно роздільним способом у фазі воскової стиглості зерна (з вологістю 20 – 30%). Чистий, дружно достиглий та не полеглий ячмінь збирають прямим комбайнуванням. Після обмолоту зерно очищають і зберігають при вологості 14 – 15%.

Найважливіші сорти

В Україні поширеними районованими сортами озимого ячменю є: Бемір 2, Барвінок, Буран, Вавилон, Манас, Миронівський 87, Одеський 165, Одеський 167, Основа, Радон, Резонанс, Тамань, Тайна, Фермер та ін.

Серед сортів озимого ячменю трапляються так звані «дворучки», які дають урожай як при осінній, так і при весняній сівбі (Тайна, Росава).

  ПЕРЕЗИМІВЛЯ ОЗИМИХ ХЛІБІВ ТА ЗАХОДИ ЩОДО ЗАХИСТУ РОСЛИН ВІД НЕСПРИЯТЛИВИХ УМОВ

Перезимівля озимих хлібів є однією з найважливіших агрономічних проблем у виробництві зерна, яку потрібно завжди враховувати і знаходити засоби максимального зменшення її шкідливих наслідків.

При організації захисту озимини у період перезимівлі необхідно встановити, від чого терплять і гинуть рослини, бо їх захист може бути пов’язаний із морозостійкістю або зимостійкістю.

Стійкість зимуючих рослин проти комплексу несприятливих умов зимівлі в осінній, зимовий і весняний періоди їх життя називають зимостійкістю. Стійкість проти низьких негативних температур до мінус 15 – 20°С, озимого жита — до мінус 20 – 22°С називають морозостійкістю рослин.

Морозо- і зимостійкість — складні фізіологічні стани озимих рослин, які постійно змінюються залежно від їх віку та умов вирощування. Формуються морозо- і зимостійкість у рослин восени під час їх загартування. Професор І. І.

Туманов встановив, що таке загартування відбувається у дві фази:

1) при температурі вдень близько 8 – 10°С, а вночі — від нуля до 4 °С;

2) при середній температурі від нуля до мінус 5°С.

Критична температура вимерзання для озимого ячменю становить мінус 12 – 14°С, озимої пшениці мінус 16 – 18°С, тритикале мінус 17 – 19°С, озимого жита мінус 20 – 24°С. Після проходження загартування рослини стають ще стійкішими проти низьких температур: добре загартована пшениця витримує зниження температури біля вузла кущення до мінус 18 – 20°С, озиме жито до мінус 23 – 24°С, тритикале до мінус 19 – 21°С, озимий ячмінь до мінус 14 – 15°С. Тривалість проходження першої і другої фаз загартування 20 – 25 днів.

В Україні озимі культури найбільше терплять: у степових районах від вимерзання, лісостепових і степових — від льодяної кірки, в поліських — від випрівання, вимокання, частково — від вимерзання.

Слід відрізняти вимерзання від замерзання. Озимина завжди замерзає, бо взимку температури в районах її вирощування переважно мінусові, але при цьому не гине.

Вимерзання полягає в тому, що сильно зневоднюється протоплазма клітин внаслідок замерзання так званої вільної води в міжклітинних просторах з утворенням кристалів або суцільної крижаної оболонки. Це призводить до зневоднення клітин і коагуляції колоїдних розчинів у клітинах та їх загибелі. Рослина може загинути і від вимерзання самої протоплазми, а також при недостатньо глибокому заляганні вузла кущіння. Явище спостерігається при критичних мінусових температурах, властивих для кожної озимої культури.

Щоб зменшити шкоду від вимерзання, слід використовувати для вирощування найбільш морозо- і зимостійкі сорти озимих культур. Велике значення має сівба в оптимальні строки, внесення до її початку фосфорно-калійних добрив, більш глибоке загортання насіння, особливо озимої пшениці, у якої при цьому глибше закладається вузол кущення, та особливо снігозатримання.

Льодяна кірка. Розрізняють притерту й висячу льодяні кірки. Притерта кірка утворюється при суцільному замерзанні води, висяча — лише з поверхні — над рослинами або на поверхні снігу. Більш шкідливою є притерта кірка, коли утворюється шар льоду 10 – 12 см завтовшки. Лід, посилює негативну дію на рослини низьких температур. Крім того, спостерігається механічне травмування льодом вузла кущення.

Притерту льодяну кірку знищують, посипаючи її торфом, попелом, перегноєм, мінеральними добривами — каїнітом, фосфатшлаком, суперфосфатом; висячу (при потребі) — коткуванням. Льодяна кірка зникає також при снігозатриманні

Випрівання спостерігається тоді, коли на ще незамерзлий ґрунт випадає товстий шар снігу і лежить протягом 2 – 4 місяців, а температура ґрунту під снігом встановлюється від 0 °С і вище. Під снігом рослини гинуть від виснаження та ураження хворобами, зокрема сніговою пліснявою. Витрачаючи вуглеводи на процеси дихання  і непоповнюючи їх в темноті за рахунок фотосинтезу рослини виснажуються. При тривалому випріванні може спостерігатися отруєння рослин.

Для запобігання випріванню посівів слід дотримуватись оптимальних строків сівби озимих культур, не допускати ранньої сівби, за якої формується густий травостій і ґрунт важко промерзає. Для ущільнення снігового покриву використовують коткування, культивацію снігу та табуни тварин. Перерослі посіви озимих культур інколи восени підкошують.

Вимокання виникає на важких перезволожених ґрунтах та в мікропониженнях рельєфу («блюдцях»), де тривалий час застоюється снігова вода. Рослини гинуть від анаеробних умов, за яких розкладаються їх білки з утворенням амінокислот і настає самоотруєння клітин.

Для того щоб запобігти вимоканню, влаштовують відкритий і закритий дренаж, дренажні колодязі, сіють в оптимальні строки, щоб не допустити переростання рослин. Застосовують також гребеневі посіви, восени достатньо забезпечують рослини фосфорно-калійними добривами.

Випирання має місце при сівбі озимих культур у свіжозораний ґрунт та внаслідок різких коливань температури навесні. Через осідання ґрунту розривається коренева система й вузол кущення залишається на поверхні ґрунту (пасивне випирання). Різкі перепади денних і нічних температур рано навесні зумовлюють випирання вузла кущення на поверхню ґрунту льодом, який утворюється при нічному замерзанні води (активне випирання). Вузли кущення, які виявилися на поверхні ґрунту, можуть загинути від морозів або нестачі води.

При випиранні рослин застосовують коткування посівів, що сприяє кращому контакту рослин з ґрунтом і вони швидше та краще вкорінюються. Якщо виникає потреба у проведенні сівби озимих культур у свіжозораний ґрунт, його обов’язково перед сівбою ущільнюють важкими котками. Необхідно також глибше загортати насіння.

Протягом зими і рано навесні здійснюють постійний контроль за станом зимівлі озимих культур. Основним методом контролю є відбір на посівах монолітів, у яких після відростання рослин визначають їх життєздатність.



Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru