Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 2

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Выращивание арбузов ...
Ленточная пила по де...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 7) Характеристика сільськогосподарських культур та технології їх вирощування. » Ярі зернові і круп'яні культури
Ярі зернові і круп'яні культури

            ЯРА ПШЕНИЦЯ

Господарське значення. Райони вирощування та врожайність

Яра пшениця є головною зерновою культурою в СНД, площа посівів якої в окремі роки сягає 28 млн га (1990 р.).

Зерно ярої пшениці, особливо сильних сортів, використовується у хлібопекарській промисловості для виробництва високоякісного хліба та хлібобулочних виробів. В такому зерні міститься понад 14% білка.   Зерно твердих сортів містить 16% білка і більше використовується для виробництва найвищої якості макаронів, вермішелі, манної крупи.

Зерно ярої пшениці використовують також у комбікормовій промисловості, висівки — як концентрований корм, а солому й полову — як грубі корми.

Найбільші площі посівів ярої пшениці (до 90% в СНД) в Росії (на Поволжі, в степових і лісостепових районах Уралу, Сибіру) та Казахстані.  В  Україні  яру  пшеницю  в  1995 – 1996  рр.  висівали  на площі 160 – 185 тис. га.

Культура в Україні  поширення на незначних площах із-за невисокої врожайності, порівняно з озимою пшеницею. Наприклад, у середньому за 1990 – 1993 рр. урожайність пшениці сягала 34,9 ц/га, ярої — лише 26,3 ц/га. Проте в останні роки у виробництво надходять нові сорти ярої пшениці, які в умовах України можуть забезпечувати урожайність зерна до 40 ц/га і більше.

 Біологічні особливості розвитку культури

В культурі поширені такі різновиди м’якої пшениці: лютесценс (var. Lutescens Al.) — має білий безостий колос, неопушені луски, червоне зерно; мільтурум (var. Milturum Al.) — червоний безостий колос, неопушені луски, червоне  зерно;  еритроспермум (var. Erythrospermum Korn) —  білий остистий колос, неопушені луски, червоне зерно.

Серед ярих твердих пшениць найбільш поширені три різновиди в культурі: гордеіформе (var. hordeiforme Host) — червоний остистий колос, неопушені луски, біле зерно; мелянопус (var. melanopus Al.) — білий остистий  колос,  чорні  ості,  опушені  луски,  біле  зерно;  апулікум (var. apulicum Korn) — аналогічний різновиду гордеіформе, має червоний остистий колос, але ості чорні, а луски опушені, біле зерно.

Тривалість вегетаційного періоду в сортів м’якої пшениці 85 – 105, твердої 110 – 120 днів.

Відношення до температури.Серед ярих зернових культур яра пшениця є однією з найбільш холодостійких рослин. Насіння її починає проростати при температурі 1 – 2°С, а сходи холодостійких сортів можуть витримувати заморозки навіть до мінус 8 – 10°С, особливо сорти м’якої пшениці. Сорти ж твердої пошкоджуються вже при температурах від +1 до –2°С.

Оптимальна температура для проходження фази кущення 10 – 12°С, за якої інтенсивно формується вузлова коренева система. Для подальшого росту і розвитку рослин — 18 – 23°С. Високі температури витримує погано, при 38 – 40°С через 10-17 часов наступае параліч вустиць.

Сумма активних температур за період сходи – колосіння складає 800 – 900°С, а колосіння – дозрівання – 650 – 700°С.

Відношення до вологи. Культура вибаглива до вологи. У недостатньо вологому ґрунті погано розвивається її коренева система і рослини майже не кущаться. Для проростання насіння м’якої пшениці потрібно поглинути 50 – 60% води від власної маси, твердої — на 5 – 7 % більше. Транспіраційний  коефіцієнт м’якої ярої пшениці 415, твердої — 406.

Вода, яку використовує яра пшениця в фази розвитку розподіляется наступним чином: в період сходів – 5-7% від загальної потреби води за весь період вегетації; в фазу кущення – 15-20%, трубкування та колосіння – 50-60, молочної стиглості зерна – 20-30 та воскової стиглості – 3-5%. Критичними щодо поглинання вологи рослинами є фази кущення і трубкування.

Яра пшениця більш стійка проти ґрунтової посухи у другу половину вегетації, що пояснюється більшою поглинальною здатністю її кореневої системи. Вона також краще витримує повітряну посуху, особливо в період формування і наливання зерна.

Відношення до грунтів. Яра пшениця через недостатньо розвинену кореневу систему, короткий період вегетації та високий винос із ґрунту елементів живлення на формування 1ц зерна (N — 3,5 кг, Р2О5 — 1,2 та К2О — 3,2 – 3,4кг) є вибагливою до ґрунтів.

Найбільш високі вимоги до родючості, чистоти та структури грунтів висуває тверда пшениця, яка краще вдається на чорноземних та каштанових ґрунтах із слабкокислою та  нейтральною  реакцією  ґрунтового  розчину (рН  6 – 7,5). Для м'якої пшениці особливо приємні всі види чорноземів, каштанові, середньо- та слабкопідзолисті ґрунти. Пшениця страждає від підвищеної кислотності ґрунту.

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. При розміщенні культури після стерньових попередників після їх збирання поле лущать один раз на глибину 6 – 8 см. У разі забур’янення поля його лущать двічі на глибину від 6 – 8 см до 12 – 14 см в залежності від виду бур'янів. Після збирання культур орють плугами з передплужниками  на глибину від 20 – 22  см до 27 – 30 см. в залежності від попередника.  На ґрунтах з мілким орним шаром оранку проводять на повну його глибину.

На півдні й південному сході України застосовують плоскорізний обробіток відразу  після  збирання  попередника, на глибину 5 – 6 см. Услід за боронуванням ґрунт розпушують на  глибину  8 – 10  см,  а  після  масового  з’явлення бур’янів — на 10 – 12 см. Основний обробіток проводять на глибину 20 – 22 см. Навесні закривають вологу, після чого ґрунт культивують на глибину 6 – 7 см.

Удобрення. В умовах України при внесенні повного добрива в нормі по 45 – 60 кг/га азоту, фосфору і калію врожайність зерна підвищується на 4 – 8 ц/га. Враховуючи підвищені вимоги ярої пшениці до фосфору на початку вегетації, під час її сівби вносять у рядки гранульований суперфосфат у дозі 10 – 15 кг/га поживної речовини, а при відсутності основного удобрення — нітрофоску з розрахунку 10 кг/га азоту.

Сівба. Насіння перед сівбою інкрустують і протруюють. Сіють пшеницю у перші дні весняних польових робіт — при настанні фізичної стиглості ґрунту здебільшого звичайним рядковим способом.

Норма висіву в районах Степу 4 – 4,5 млн схожих насінин на 1 га, у Лісостепу 4,5 – 5, на Поліссі 5 – 6 млн. У Степу насіння загортають на глибину 5 – 6 см, а в суху погоду 7 – 8 см, в Лісостепу і на Поліссі 4 – 5 см.

Догляд за посівами пшениці полягає у руйнуванні ґрунтової кірки, коткуванні поля після сівби в суху весну та знищенні бур’янів. Бур’яни знищують також за допомогою гербіцидів, обприскуючи посіви від фази кущення до трубкування.

Урожай збирають при восковій стиглості зерна, застосовуючи таку саму технологію, як і при збиранні озимої пшениці.

Яра пшениця на зрошуваних землях. У південних і південно-східних посушливих районах завдяки зрошенню врожайність ярої пшениці може досягати 40 – 50 ц/га і більше. При зрошенні система обробітку ґрунту включає глибоку зяблеву оранку: після стерньових попередників — на 25 – 27 см, багаторічних трав — на 27 – 30 см.

Під  оранку  на  чорноземах  вносять  мінеральні  добрива  в  дозі  Р80–100К60–90, а на каштанових ґрунтах — Р60. Навесні закривають вологу, на чорноземах вносять азотні добрива з розрахунку N45–60, а на каштанових ґрунтах — N90, після чого ґрунт культивують на глибину 7 – 8 см.

Сіють пшеницю в ранні строки трохи вищими нормами висіву (приблизно на 0,5 млн схожих насінин на 1 га) порівняно з незрошуваними посівами. Насіння загортають на глибину 6 – 8 см. Восени після зяблевої оранки проводять вологозарядковий полив (800 – 1000  м3/га  води),  а  навесні  і  влітку — 2 – 3  вегетаційних  поливи, залежно від кількості опадів. У дуже посушливий рік пшеницю поливають у фазі кущення, двічі — перед колосінням і двічі — в період формування зерна. Поливна норма становить 500 – 600 м3  води на гектар.  

 Найважливіші сорти

В Україні районовано такі сорти ярої пшениці: м’якої — Білоруська 12, Дніпрянка, Волга, Катюша, Луганська 4, Миронівська яра, Мунк, Харківська 18 та ін.; твердої — Неодюр, Ольга, Харківська 23 та ін.

ЯРИЙ ЯЧМІНЬ

Історія культури та райони вирощування. Господарське значення, врожайність

Ячмінь — одна з найбільш давніх культур. У районах Близького Сходу (Ірак, Йорданія, Сирія) він був відомий близько 8 тис. років до н. е.,  а в Закавказзі — з ІІ тисячоліття до н. е. У Європу ячмінь завезено з Малої Азії в IV – III тисячоліттях до н. е., а звідти приблизно в той самий час — на південь Росії (Молдова, Україна). Більш давніми в культурі є дворядні ячмені, шестирядні з’явилися приблизно на 2 тис. років пізніше.

Світова площа посівів ячменю становить понад 75 млн га. Найбільш поширений він у США (6 млн га), Канаді (5 млн га), Індії (понад 3 млн га), Туреччині (3,5 млн га), Франції (до 2 млн га). В СНД ярий ячмінь вирощують повсюдно — від Заполярного кола до Закавказзя та середньоазіатських держав і від західних кордонів до Республіки  Соха.  Посіви  ячменю  поширені  в  гірських  місцевостях (у Закавказзі на висоті 3 тис. м над рівнем моря). Його вирощують також у місцевостях нижче рівня моря (в Прикаспійській низовині), що свідчить про високу пластичність ячменю.

В СНД найбільші площі під ячменем зосереджені в Російській Федерації, Білорусі, Україні, Казахстані. Загальна посівна площа його в СНД становить 26 – 28 млн га. В Україні посіви ярого ячменю займають площу понад 3,5 млн га (1993 р.). Його вирощують в усіх зонах, але здебільшого в Степу та Лісостепу.

В СНД умовно виділяють три основні ячмінні зони: 1) північну, де вирощують переважно продовольчий ячмінь; 2) західну (північний захід Росії, Білорусь, Лісостеп і Полісся України), де поширені передусім пивоварні ячмені; 3) південну, в якій культивують здебільшого кормовий ячмінь.

В  Україні  ярий  ячмінь  вирощують  як продовольчу, кормову, зернофуражну й технічну культуру. Зерно ячменю багате на білок (в середньому 12,2 %), вуглеводи (77,2%) , жири (2,4%), та зольні елементи (3%). За вмістом таких амінокислот, як лізин і триптофан, білок зерна ячменю переважає білок зерна усіх інших злакових культур.

Цінується у тваринництві як грубий корм солома ячменю, особливо  сортів  з  гладенькими  остюками,  і  запарена  полова.  Вирощують  ячмінь  на  зелений корм і сіно у сумішах з ярою викою, горохом, чиною, високоякісний урожай яких часто досягає 250 – 300 ц/га.

Ячмінь є важливою продовольчою культурою. Із зерна виробляють перлову та ячмінну крупу, у складі якої міститься 9 – 11% білка, 82 – 85% крохмалю, борошно використовують як домішку до пшеничного, житнього борошна при випіканні хліба. Зерно ячменю використовують для виробництва пива. Найбільш цінними в пивоварінні є сорти дворядного ячменю з добре виповненим і вирівняним зерном (маса 1000 зерен 40 – 45 г), яке має понижену плівчастість (8 – 10%), підвищений вміст крохмалю (за стандартом не нижче 63 – 65%) і понижений — білка (не більше 9 – 10%). За даними деяких дослідників, має значення не стільки кількість, скільки якість білка. Якщо в ньому багато сірки, то він не впливає негативно на якість пива, а при малому вмісті в зерні білка (7 – 8%) пиво погано піниться, що знижує його споживчу якість.

Найбільш цінні сорти пивоварного ячменю в Україні в Лісостепу, на Поліссі, а також  у  передгірних  районах  Карпат (Івано-Франківська,  Львівська, Закарпатська області). Мають значення і відходи пивоваріння, які використовують для відгодівлі тварин (барда, пивна дробина).

Із зерна ячменю виготовляють сурогат кави, екстракти солоду, які використовують у кондитерській, спиртовій і фармацевтичній промисловості.

Ярий ячмінь – найврожайніша культура серед першої групи ярих хлібів.   Середній  урожай  ярого  ячменю  в  Україні 32  ц/га (1993 р.), при дотриманні у господарствах прогресивної технології може перевищувати 50 – 55 ц/га.

Біологічні особливості розвитку культури

Поширені два підвиди ярого ячменю: вульгаре (Hordeum vulgare) — шестирядний і дистіхум (H. distichum) — дворядний, у якого лише середні колоски у трійках плодючі. З шестирядних ячменів найбільш поширений різновид палідум (var. pallidun Ser.), серед  підвидів  – різновид нутанс (var. nutans Schubl). Крім зазначених, у підвиду вульгаре в культурі поширені також різновиди рікотензе (var. ricotense R. Reg.), паралелюм (var. parallelum Korn) і целесте (var. cоeleste L.).

Серед дворядних ячменів крім різновиду нутанс в культурі зустрічається  медікум (var. medicum Korn),  еректум (var. erectum Schubl), нудум (голозерний) (var. nudum L.) і персікум (var. persicum Korn).

Ячмінь — типова самозапильна рослина. Культура належить до рослин довгого світлового дня. Серед інших зернових ярих культур він є найбільш скоростиглою культурою, деякі сорти його дозрівають за 75 днів. На півдні, південному заході, де світловий день коротший, вегетаційний період ячменю триває 105 – 115 днів.

Відношення до тепла. Культура невибаглива до тепла. Насіння його починає проростати при температурі 1 – 2°С, а сходи й молоді рослини легко витримують заморозки до 3 – 4°С, а інколи до мінус 7 – 9°С. За таких температур може спостерігатися загибель листя, але вузол кущення зберігається і рослини при сприятливих умовах продовжують  вегетацію.  Оптимальною у  період  вегетації  для росту й розвитку рослин є температура 18 °С. Ячмінь легко витримує підвищення температури до 38 – 40°С, при цьому продихи в листках та інших органах ячменю паралізуються лише через добу–півтори (25 – 35 год).

Відношення до вологи. Серед хлібів першої групи ячмінь є найбільш посухостійким. Транспіраційний коефіцієнт його становить близько 403 з коливанням від 300 до 450, що також має велике значення для поширення його на півдні.

Для проростання насіння ячменю потрібно 45 – 50% води від його сухої маси. За рахунок того, що у культури погано розвивається коренева система в початковий період вегетації і він погано переносить весняні посухи, необхідно контролювати строки сівби. Рекомендується ячмінь  сіяти в перші дні весняних польових робіт у достатньо вологий ґрунт. Ячмінь не переносить пережволоження ґрунту, знижується врожайність.

Відношення до грунту. Ярий ячмінь вирощується в самих різноманітних грунтово-кліматичних зонах, що характеризує його відносну пристосованість до любих грунтів. Через недостатньо розвинену кореневу систему для нього потрібні ґрунти родючі, добре забезпечені поживними речовинами в легкодоступній для рослин формі. Погано  росте  ячмінь  на  легких  піщаних  ґрунтах,  дуже пригнічується на кислих торфовищах (при рН < 6), а в умовах надто кислої реакції ґрунтового розчину (рН 3,5) зовсім не дає сходів.

З урожаєм 1 ц зерна ячменю з ґрунту виноситься азоту — 2,5 кг, фосфору — 1,1, калію — 1,8 кг.

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Для вирощування ячменю придатні пухкі, чисті від бур’янів грунти. Залежно від попередника, ґрунтової відміни і погодних умов ґрунт готують порізному. Найчастіше проводять систему зяблевого обробітку ґрунту, яка включає лущення стерні та оранку на зяб. Лущать стерню одночасно із збиранням  попередника.  на глибину 6 – 8 см. При сильній забур’яненості через 3 – 4 тижні після першого проводять друге лущення від 10 – 12 см до 14 см в залежності від попередника.

Зяблеву оранку плугами після стерньових попередників проводять на глибину 20 – 22 см, а на полях, засмічених бур'янами від 25 – 27 см до 30 см. Після просапних культур зяблеву оранку проводять на глибину від 20 – 22 см до 30 см.

У районах Степу України оранку на зяб найкраще проводити наприкінці вересня; в Лісостепу на полях, засмічених багаторічними бур’янами, — наприкінці вересня — на початку жовтня; однорічними — на початку серпня з подальшим напівпаровим обробітком поля; на Поліссі — через 2 – 3 тижні після своєчасного лущення.

У районах недостатнього зволоження з можливою вітровою ерозією застосовують безвідвальний обробіток, особливо при розміщенні посівів ячменю після стерньових попередників, кукурудзи. Починають боронувати на глибину 12 – 14 см. Восени такі поля обробляють плоскорізами на глибину 16 – 12 см на легких ґрунтах і з мілким орним шаром або на 27 – 30 см  на ґрунтах з глибоким орним шаром.

Весняний обробіток ґрунту під ячмінь на пухких ґрунтах складається з раннього дворазового боронування середніми або важкими боронами, на важких — з боронування (закриття вологи) і культивації з одночасним боронуванням на глибину загортання насіння (6 – 8 см). Починати обробіток ґрунту слід при настанні його фізичної стиглості.

При висіванні ячменю в посушливу весну для підвищення польової схожості проводять післяпосівне коткування посівів. При утворені ґрунтової кірки, її руйнують ротаційними мотиками або голчастими. У період вегетації проводять  захист посівів від хвороб, шкідників та бур’янів, а саме,  обприскують, вносять гербіциди.

Сівба. Сіяти ячмінь необхідно в ранні строки. Основний спосіб сівби — звичайний рядковий з міжряддями 15 см.  Насіння повинно бути відсортованим, очищеним, протруєним, кондиційним, мати високу репродукційність.

Орієнтовні норми висіву ячменю  1 – 3-ї  репродукцій  в  основних  ґрунтово-кліматичних  зонах України коливаються в таких межах: у поліських і західних районах 4,5 – 5 млн схожих зерен на 1 га, в Лісостепу, центральних і північних  районах  Степу  4 – 4,5,  у  південних  і  південно-східних степових районах 3,5 – 4 млн зерен на 1 га. Вагова норма висіву становить відповідно від 180 – 220 до 140 – 160 кг/га. Під ярий ячмінь часто підсівають у сівозміні багаторічні трави: конюшину, люцерну, еспарцет. Норми висіву багаторічних трав під покрив ячменю залежно від зони становлять: конюшини 14 – 20 кг/га, люцерни від 10 – 12 до 18 – 20, еспарцету від 60 – 80 до 100 кг/га.

Глибина загортання насіння ячменю становить на важких глинистих ґрунтах 3 – 4 см, на легких 5 – 6, у посушливих степових районах 7 – 8; конюшини й люцерни 2 – 3, еспарцету 3 – 4 см.

Збирають ячмінь у фазі воскової стиглості зерна, поєднуючи роздільне збирання з прямим комбайнуванням. Забур’янені та полеглі посіви ячменю збирають роздільним способом, скошуючи їх у валки при вологості зерна 30 – 38%, а зріджені й чисті посіви низькорослих сортів — прямим комбайнуванням при вологості зерна 15 – 18%.

Після обмолоту зерно ячменю очищають, доводять його вологість до 14 – 15 % і використовують за призначенням.

Удобрення Ярий ячмінь дуже добре реагує на внесення добрив, але   необхідно враховувати різні типи ґрунтів. Так на азотні й фосфорні добрива культура добре реагує  на підзолистих і сірих лісових ґрунтах, деградованих та опідзолених чорноземах, сіроземах і каштанових ґрунтах. Калій найбільш ефективний на піщаних і осушених торфових ґрунтах, фосфор — на глибоких чорноземах.

Пивоварний  ячмінь  необхідно  добре  забезпечувати  передусім фосфорно-калійними  добривами. При інтенсивному вирощуванні ячменю  посіви  його  удобрюють  мінеральними  добривами,  а  органічні добрива вносять під попередники.

Висока  врожайність  ячменю  забезпечується  у  таких приблизно нормах і поєднаннях добрив: при основному внесенні на дерново-підзолистих супіщаних і суглинкових ґрунтах Полісся — N60Р45К45, лівобережного і центрального Лісостепу — N45Р30К30, на чорноземах центрального і північного Степу — N45Р30К30, каштанових і солонцюватих ґрунтах південного Степу — N45Р45.

Фосфорні та калійні добрива вносять під основний обробіток ґрунту, азотні — краще локально на глибину 10 – 12 см. Мінеральні добрива вносять також у рядки під час сівби ячменю: у Степу й Лісостепу — гранульований суперфосфат з розрахунку 10 – 15 кг/га фосфору, на Поліссі — повне мінеральне добриво (по 10 – 15 кг/га азоту, фосфору і калію).

З мікродобрив вносять ті, що містять мідь, бор, марганець. Кислі ґрунту обов’язково вапнують, особливо при вирощуванні пивоварного ячменю. У вологі роки в період кущення проводять азотне підживлення з розрахунку 20 – 30 кг/га азоту.

 Найважливіші сорти

В Україні районовано такі сорти ярого ячменю вітчизняної й зарубіжної селекції: Абава, Адапт, Адрієнн, Бонер Галатея, Гонар, Гостинець, Дніпровський 257, Екзотик, Звершення Карат, Миронівський 92, Надія, Незалежний, Одеський 151, Перун Подолян, Рось, Роланд,  Харківський 112 та ін.

 ОВЕС

 Господарське значення. Райони вирощування та врожайність

Високий вміст у зерні овесу білка (у середньому 13,26%), крохмалю (40,8%), жир (4,67%), золи (4,05%), цукру (2,35%), вітамінів В1, В2 визначає його харчові та кормові переваги. Це важлива зернофуражна культура, зерно відзначається  високою поживністю.

Зерно вівса, особливо голозерного, використовують  при виробництві різаної й шліфовані крупи, «Геркулесу», печива, сурогату кави.  Його в чистому вигляді не використовують для випікання хліба із-за низького вмісту клейковини (інколи 20 % його додають до житнього чи пшеничного борошна).

У складі вівсяної полови міститься до 8 % білків, понад 41% вуглеводів, а у вівсяній соломі - до 7% білків і понад 40% вуглеводів, тому вони є добрим кормом для худоби.

Овес у суміші з ярою викою, горохом, чиною вирощують на зелений корм, сіно, сінаж.

Овес посівний, як землеробська культура, відомий народам південно-східної Європи приблизно 1,5 – 1,7 тис. років до н. е. Звідси він поширився на захід і на північ Європи, пізніше — на Австралійський та Американський континенти. Сучасна світова площа вівса перевищує 25 млн га. У Росії овес вперше почали вирощувати в Нечорноземній зоні з VII ст. Тепер на території СНД він поширений переважно в Нечорноземній зоні, Білорусі, Казахстані, районах Західного і Східного Сибіру — на загальній площі близько 11 млн га (1990 р.).

В Україні овес вирощують переважно на Поліссі і в Лісостепу. Загальна площа посівів вівса тут становить 0,5 – 0,6 млн га. За середньою врожайністю овес поступається ярому ячменю. У виробничих умовах із застосуванням  сучасних технологій збір зерна досягає 50 – 55 ц/га і більше, на сортодільницях — 65 – 80 ц/га.

 Біологічні особливості розвитку культури

У сільськогосподарському виробництві найбільше поширений вид —овес посівний (Avena sativa L.), дуже рідко в посівах зустрічаються також овес візантійський (Avena vyzantina C. Koch.) та овес піщаний (Avena syrigoza Schreb.). Рослина помірного клімату. Вегетаційний період у вівса, залежно від зони й сорту, коливається від 75 до 120 днів. Овес — самозапильна рослина, але за високих температур під час цвітіння можливе й перехресне його запилення.

Відношення до температури. Культура відноситься до однієї з найбільш холодостійких ярих культур. Насіння починає проростати при температурі 1 – 2°С, сходи витримують весняні заморозки до мінус 3 – 5°С, нерідко і до мінус 7 – 10°С, а зимуючий овес — навіть до -14°С. При морозі -10°С листки вівса ярого можуть загинути, але вузол кущення зберігається. По мірі розвитку рослини стійкість його до низьких температур послаблюється, так під час цвітіння заморозки в –2°С викликають загибель рослин.

На початку вегетації овес негативно реагує на підвищення температури (20 °С і більше), внаслідок яких затримується ріст кореневої системи і надземних органів. Сприятливою для вівса у період сходи — кущення є температура 15 – 18°С. У південних районах овес погано витримує високу температуру (38 – 40°С) під час наливання і достигання зерна, що призводить до паралічу продихи вже через 4 – 5 год. Оптимальною температурою у період вегетації є -  18 – 22°С. Культура чутлива до можливого зниження температури у період цвітіння і наливання зерна до мінус 1,5 – 3°С, що інколи трапляється в північних районах його вирощування.

Для нормального розвитку вівса протягом усього вегетаційного періоду сума ефективних температур має становити: для ранньостиглих сортів 1000– 1500°С, середньостиглих – 1350–1650°С, пізньостиглих – 1500–1800°С.

Відношення до вологи. Овес – вологолюбива рослина. Зерно набухає в ґрунті  при поглинанні до 65% води від його маси. Критичний період по відношенню до вологи - трубкування — викидання волотей, особливо за 10 – 15 днів до викидання волоті, коли ефективно формуються генеративні органи рослини. У вівса досить високий коефіцієнт транспірації, який становить 414 – 523. У фазі цвітіння — наливання зерна овес дуже терпить від повітряної посухи, проте і дощова погода в другу половину літа може шкодити йому. Найкращий врожай овес дає у вологі роки з опадами в першій половині літі.

Відношення до грунтів. До ґрунтів овес маловибагливий, за рахунок добре розвиненої кореневої системи. Культура витримує кислі ґрунти (рН 5 – 5,5), але водночас добре реагує на вапнування кислих дерново-підзолистих ґрунтів. Краще росте на легких піщаних і супіщаних ґрунтах. Хороші врожаї дає овес на окультурених болотистих ґрунтах та осушених торфовищах. Погано росте лише на солонцюватих ґрунтах. З 1 ц зерна вівса з ґрунту виноситься близько 3 кг азоту, 1 кг фосфору, 5 кг калію.

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Обробіток складається із основного. передпосівного та післяпосівного та  готуєтсяь з урахуванням особливостей попередника і ґрунтових умов. При розміщенні після стерньових попередників, засмічених однорічними бур’янами, стерню лущать на глибину від 6 – 8 см до 10 – 12 см  Для знищення коренепаросткових бур’янів перше лущення  на глибину 6 – 8 см, друге - на 10 – 12 см.

Зяблеву оранку слід проводити на глибину 20 – 22 см, а на полях, засмічених багаторічними бур’янами, 25 – 27 см.

При висіванні вівса після кукурудзи основний обробіток ґрунту полягає в дискуванні важкими дисковими боронами у двох напрямках і зяблевій оранці на глибину 27 – 30 см. Після таких попередників, як картопля або цукрові буряки, зяблеву оранку можна замінити поверхневим обробітком ґрунту.

Весняний обробіток включає закриття вологи боронуванням та шлейфуванням і передпосівну культивацію в 1 – 2 сліди на глибину загортання насіння.

Удобрення. Овес добре відгукується на внесеня органічних та мінеральних добрив. особливо азотних.  Залежно від ґрунту й попередника їх дають у дозі від 30 до 60 – 90 кг/га діючої речовини. При цьому більшість фосфору і весь калій використовують під основний обробіток ґрунту, азот — навесні під культивацію і частину фосфору (10 – 12 кг/га) в рядки. На дерново-підзолистих ґрунтах у рядки доцільно вносити складні мінеральні добрива (нітроамофоску та ін.) по 10 – 15 кг/га діючої речовини. На кислих ґрунтах краще вносити фосфоритне борошно, яке добре засвоюється вівсом і знижує кислотність ґрунту. На торфових ґрунтах обов’язково вносять мідні добрива (мідний купорос 20 – 25 ц/га) один раз за 4 – 5 років. При потребі посіви підживлюють у період кущення рослин з розрахунку (NPK)20–30. Високі дози азоту на родючих ґрунтах можуть зумовити вилягання посівів вівса. У такому разі віддають перевагу фосфорно-калійним добривам.

Сівба. Для сівби використовують крупну фракцію насіння з високими посівними якостями. Для підвищення енергії проростання  та появи дружних сходів насінню проводять повітряно-тепловий обробіток, або підсушують у сушилках при температурі 35-40°С. Перед висіванням його протруюють.

Сіяти овес потрібно в перші дні весняних польових. Поширеним способом сівби є звичайний рядковий. Застосовують також вузькорядний та перехресний способи, які дають змогу рівномірніше розмістити насіння на посівній площі.

Норми висіву різні: в умовах Полісся рекомендується висівати 5 – 6 млн схожих зерен на 1 га, у Лісостепу 4,5 – 5,5 і в Степу 4 – 4,5 млн/га. Вагова норма залежно від якості та крупності насіння становить від 150 до 200 – 220 кг/га.

При вирощуванні вівса в сумішах норма становить від 30 – 40 кг/га на півдні країни до 70 – 80 кг/га — в північних районах. Якщо підсівають до вівса багаторічні трави (конюшину, люцерну), то норму висіву вівса зменшують на 10 – 15%.

На важких зволожених ґрунтах насіння загорають на глибину 3 – 4 см, на легких 5 – 6 см, у південних районах за посушливої погоди на 6 – 7 см.

Догляд за посівами, збирання. Для того щоб сходи вівса були дружними, в районах Степу, а в посушливу весну — і в Лісостепу обов’язково коткують посіви, при утворені ґрунтової кірки поле боронують Для зниження бур’янів проводять післясходове боронування, а також використовують гербіциди. При загрозі вилягання слід обробити посіви на IV етапі органогенезу препаратом ТУР (3 – 4 кг/га). Проти хвороб овес обробляють препаратами.

За рахунок того, що зерно вівса у колосі достигає нерівномірно його починають збирати тоді, коли зерно у верхній частині волоті досягне повної стиглості, а в середній — воскової.

Кращий спосіб збирання – роздільний, за якого недостигле зерно достигає у валках і зменшуються втрати врожаю від обсипання. Низькорослі, зріджені, чисті посіви вівса, особливо при дружному їх достиганні, збирають прямим комбайнуванням.

Після обмолоту валків та застосування прямого комбайнування зерно очищають, при потребі підсушують і зберігають з вологістю 14 – 15%.

 Найважливіші сорти

В СНГ районовано понад 40 сортів вівса. Найбільш поширені: Льговський 1026, Горизонт, Астор, Наримський 943. В Україні районовано понад 10 сортів вівса, в тому числі Альф, Буг, Грамена, Деснянський, Комес, Полонез, Львівській 1, Синельниківський 68, Чернігівський 27 та ін.

 КУКУРУДЗА

 Історія культури та поширення. Господарське значення, врожайність

Кукурудза — одна з давніх землеробських культур. Її історія розпочалася близько 4500 років, а вік — 60 тис. років. Батьківщиною кукурудзи вважають райони Центральної і Південної Америки (Мексика, Перу, Болівія). Найбільш вірогідно, що кукурудза походить від дикої форми, або ж її попередником була плівчаста кукурудза.

З Америки кукурудзу наприкінці XV ст. було завезено в Європу, а в XVI ст. — в Китай, Індію, Африку та інші країни. В Україні кукурудзу вирощують з кінця XVII ст.

У світовому землеробстві кукурудза займає тепер близько 130 млн га, валові збори її зерна досягають 470 млн т і більше за рік. Найбільші посівні площі кукурудзи зосереджені в США — близько 30 млн га, Бразилії (до 12 млн га), Індії (6 млн га), Румунії (3 млн га).

В Україні кукурудзу вирощують залежно від року на площі 4,7 (1995 р.) – 5,9 (1990 р.) млн га, у тому числі на зерно до 1,2 млн га, на силос і зелений корм 3,5 – 4,6 млн га.

Основні посіви кукурудзи на зерно в нашій країні розміщені в Степу й Лісостепу, на силос і зелений корм — в усіх зонах.

Кукурудза є однією з основних культур сучасного світового землеробства. Культура різносторонього використання,  універсального призначення та високої врожайності. У країнах світу для продовольчих потреб використовується приблизно 20 % зерна кукурудзи, для технічних 15 – 20 %, на корм худобі 60 – 65%.

У нашій країні кукурудза є найважливішою кормовою культурою. Найбільш цінний корм — зерно кукурудзи, яке містить 9 – 12% білків, 65 – 70% вуглеводів, 4 – 8% олії, 1,5 % мінеральних речовин.  Використовують зерно на корм також силосуванням качанів у фазі молочно-воскової стиглості. Цінний зелений силос для великої рогатої худоби, зібраний з рослин у фазі молочно-воскової стиглості, а також сухі подрібненні рослинні рештки.

У зерні  кукурудзи міститься недостатня кількість перетравного протеїну — від 60 – 65 г у силосі до 75 – 78 г у зерні, у складі білків  замало незамінних амінокислот (лізину, метіоніну, триптофану та ін.), тому годівля тварин лише кукурудзою спричинює порушення в організмі тварин обміну речовин і різке зниження їх продуктивності.

З давніх часів людина використовує кукурудзу як продовольчу культуру. У багатьох країнах світу (Китай, Індія, Мексика, Україна, Грузія) із зерна кукурудзи виготовляють різні традиційні національні хлібні вироби. Кукурудзяне борошно широко використовують у кондитерській промисловості, із зерна виробляють харчовий крохмаль, сироп, цукор, мед, вживають у їжу варені качани. Із зародків зерна добувають рослинну олію.

Зерно кукурудзи використовують для виробництва різних прохолодних напоїв, піностійких сортів пива, етилового спирту, гліцерину, органічних кислот (молочної, лимонної, оцтової та ін.). Із стебел та стрижнів качанів виробляють папір, целюлозу, ацетон, метиловий спирт та ін. Із стовпчиків маточок незрілих качанів готують відвари, які вживають при гострих захворюваннях і хронічних запаленнях печінки, нирок та сечового міхура, загалом понад 300 різних виробів.

В Україні кукурудза — одна з найбільш урожайних зернових культур. Середня врожайністю зерна 35,4 ц/га (1986 – 1990 рр.). За інтенсивних технологій середня врожайність кукурудзи може досягати 53 – 65 ц/га. Урожайність силосної маси кукурудзи в багатьох господарствах перевищує 500 – 700 ц/га.

 Біологічні особливості культури

Кукурудза — однорічна, однодомна, роздільностатева, перехреснозапильна рослина родини злакових, підродини просоподібних. Вона рослина короткого світлового дня, швидше закінчує вегетацію при тривалості світлового дня 8 – 9 год, а при 12 – 14 год вегетаційний період її подовжується. За тривалістю вегетаційного періоду гібриди й сорти кукурудзи поділяються на ранньостиглі з вегетаційним періодом 90 – 100 днів, середньоранні (105 – 115), середньостиглі (115 – 120), середньопізні (120 – 130) та пізньостиглі (135 – 140).

За сучасною класифікацією вид Zea mays L. за плівчастістю, внутрішньою і зовнішньою будовою зерна має 8 підвидів: розлусна (everta Sturt.); крохмалиста (amylacea Sturt.); зубоподібна (indentata Sturt.);  кремениста (indurata Sturt.);  цукрова (saccharata Sturt.); воскоподібна (ceratina Kulesch.) ; крохмалисто-цукрова (amyleo-saccharata Sturt.); плівчаста (tunicata Sturt.)

Відношення до температури. Кукурудза теплолюбна культура. Більш вибагливі до тепла сорти і гібриди зубоподібної групи, менше — кременистої. Мінімальна температура проростання насіння 8 – 10°С, а дружні сходи з’являються при температурі 10 – 12°С. Виведені селекціонерами біотипи кукурудзи, здатні проростати при температурі 5 – 6°С. Сходи кукурудзи витримують температуру до мінус 3 °С, у фазі 2 – 3 листків — до мінус 3 – 5°С. Кукурудза краще витримує весняні заморозки, ніж ранні осінні (мінус 2 – 3°С).

Оптимальна температура для росту і розвитку до 25°С. При більш низьких температурах (14 – 15°С) ріст рослин затримується, а при зниженні їх до біологічного мінімуму (10°С) припиняється. Високі температури (25 – 30°С) кукурудза до цвітіння витримує добре, в період викидання волотей і з’явлення стовпчиків, якщо перевищують 30 – 35°С, різко порушується нормальний хід цвітіння і запліднення рослин.  Ріст кукурудзи припиняється  при 45 – 47°С. Сума біологічно активних температур, необхідна для дозрівання скоростиглих гібридів і сортів, становить 1800 – 2000°С, середньо і середньоранньостиглих 2300 – 2600°С, пізньостиглих 3000 – 3200°С.

Відношення до вологи. Курудза посухостійка рослина, а разом і  вологолюбна. В ранні фази росту й розвитку може тривалий час перебувати у стані в’янення, а при випаданні опадів відновлювати життєздатність і продовжувати вегетацію. Коефіцієнт її транспірації становить у середньому 246 (174 – 406).

Після утворення на рослинах 8 – 9 листків і особливо з появою волоті потреби кукурудзи у волозі різко зростають, досягаючи максимуму в період від початку цвітіння (викидання волоті) до початку молочної стиглості і є найбільш критичним для кукурудзи за її потребою у волозі. В цей період вона використовує близько 70 % вологи від загальної спожитої її кількості.

Кукурудза дуже чутлива до вологи також під час наливання зерна. Оптимальна вологість ґрунту в період активної вегетації має становити 75 – 80 % НВ, що забезпечується випаданням улітку до 300 мм опадів.

Надлишок вологи негативно впливає на розвиток кукурудзи, що спричиняє повільне проростання насіння, слабко розвивається коренева система; рослини погано засвоюють фосфор, ушкоджуються грибними хворобами.

Відношення до грунтів. Для кукурудзи придатні майже всі ґрунти, що і для інших польових культур. Най-краще вона росте і розвивається на ґрунтах з глибоким гумусовим горизонтом, які мають нейтральну або злегка кислу реакцію ґрунтового розчину (рН 5,5 – 7) (чорноземи, темно-каштанові, темно-сірі грунти). Кукурудза краще росте на добре аерованих ґрунтах. Кукурудза вибаглива до родючості ґрунту. З урожаєм зерна 50 – 60 ц/га або 500 – 600 ц/га зеленої маси з ґрунту виноситься 150 – 180 кг/га азоту, 50 – 60 кг/га фосфору, 150 – 180 кг/га калію.

          Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Обробіток складається з основного, передпосівного та догляду за посівами. В залежності від попередників основний обробіток ґрунту включає глибоку зяблеву оранку з попереднім лущенням або без нього. На чистих полях обмежуються одним лущенням на 6 – 8 см, на забур’янених кореневищними бур’янами проводять дворазове лущення на глибину 10 – 12 см. На полях, забур’янених багаторічними коренепаростковими бур’янами, перший раз лущать поле на 6 – 8 см, а другий — на глибину 12 – 14 см. Якщо проростання бур’янів продовжується, їх знищують плоскорізним обробітком. На чорноземах звичайних і південних оранку проводять на глибину 27 – 30 см; на чорноземах змитих малогумусних, каштанових ґрунтах 25 – 27 см; на дерново-підзолистих ґрунтах Полісся на 20 – 22 см з поглибленням орного шару до 35 – 40 см. При розміщенні кукурудзи після кукурудзи краще проводити зяблевий обробіток ґрунту на глибину 27 – 32 см

У районах поширення вітрової ерозії застосовують плоскорізний обробіток ґрунту, який включає розпушування ґрунту після збирання зернових культур на 5 – 6 см, дворазове розпушування: на 10 – 12 см; на 12 – 14 см та зяблевий обробіток на 27 – 30 см.

На схилах різної крутизни проводять щілювання ґрунту на глибину 45 – 50 см, при відстані між щілинами 1,4 – 4 м. На схилах складної конфігурації застосовують контурний обробіток ґрунту.

Рано навесні, як тільки настає фізична стиглість ґрунту, вирівнюють поверхню ріллі, спрямовуючи агрегати під кутом 45° до напрямку оранки.

Під час весняної підготовки ґрунту застосовують основні (базові) гербіциди проти однорічних злакових і двосім’ядольних бур’янів — так звані гербіциди ґрунтової дії на глибину 10 – 12 см. Передпосівну культивацію проводять на глибину 5 – 7 см. Замість ґрунтових застосовують технологічні гербіциди, які вносять безпосередньо під передпосівну культивацію.

Догляд за посівами. Після сівби кукурудзи площу коткують і боронують. Якщо гербіциди, внесені навесні, виявляються недостатньо ефективними тоді у фазі 3 – 5 листків (не пізніше) обробляють страховими гербіцидами. При забур’яненні посівів і відсутності гербіцидів широко застосовують до- і післясходове боронування  у фазі першого листка, далі з інтервалом 4 – 5 днів ще 1 – 2 рази та 1 – 3 міжрядні культивації. Розпушують міжряддя і захисні зони рядків на глибину  4 – 6 см.

Сівба. Насіння кукурудзи калібрують, протравлюють та: висушують до вологості 13 – 14. Відповідно до державного стандарту, насіння товарних гібридів (F1) має задовольняти таким нормам якості: мати типовість мінімум 98%, схожість не менше 92%, чистоту не менше 98%, насіння сортів (рН 1 – 3) не менше 87% та чистоту не менше 98%.

Строки сівби кукурудзи залежать від біологічних особливостей гібриду або сорту, ґрунтово-кліматичних і погодних умов. Кукурудзу на зерно і силос висівають, при прогріванні грунту на глибині 10 см до 10 – 12°С, а холодостійкі гібриди і сорти — до 7°С. Основний спосіб сівби пунктирний з міжряддям 70 см.

Для одержання високих врожаїв необхідно дотримуватися густоти середньостиглих гібридів і сортів: у південних посушливих районах Степу 25 – 30 тис. рослин на 1 га, у центральних більш вологих степових районах 35 – 40 тис., в північних 40 – 45 тис., у Лісостепу і на Поліссі 55 – 65 тис., на зрошуваних землях півдня 70 – 75 тис. рослин на 1 га.

При вирощуванні скоростиглих гібридів та сортів кількість рослин на 1 га збільшують на 20 – 25%, а високорослих пізньостиглих — зменшують на 15 – 20% порівняно із середньостиглими. Кукурудзу на силос вирощують з більшою густотою рослин, ніж на зерно, приблизно на 15 – 20%.

Норми висіву. Для отримання рекомендованої густоти рослин на час збирання норму висіву насіння збільшують: у районах Степу на 30%, Лісостепу 30 – 40%, Полісся на 40 – 50%.

У Лісостепу і на Поліссі при сівбі кукурудзи на вологих і важких ґрунтах насіння загортають на глибину 4 – 5 см, на легких ґрунтах і при підсиханні посівного шару 6 – 7 см. У степових районах з дефіцитом вологи у верхньому шарі ґрунту насіння загортають на глибину від 6 – 8 до 10 см.

Збирання врожаю. У виробництві кукурудзу на зерно збирають у качанах без їх обмолочування і з обмолочуванням. У качанах з їх одночасним доочищенням або з доочищенням на стаціонарі кукурудзу починають збирати при вологості зерна не більше 35 – 40%; без качанів — при 30%.

Збирають кукурудзу також комбайном при підвищеній вологості зерна (35 – 40%) із спеціальним пристосуванням для одержання подрібненої зерно-стрижневої суміші. Зібрані і подрібнені качани закладають у траншеї, ущільнюють, а після заповнення трамбують і герметизують плівкою з шаром соломи, консервують з додаванням спеціальних консервантів.

Зерно для комбікормової промисловості, на насіння і для інших господарських потреб висушують до вологості 15 – 16%. Качани з вологістю зерна не менше 28% добре зберігаються у сапетках, на горищах.

Кукурудзу на силос збирають силосозбиральними комбайнами у молочно-восковій стиглості. Подрібнену масу силосують, інтенсивно утрамбовують у траншеях і вкривають соломою. При збиранні у восковій стиглості застосовують комбайни, які подрібнюють масу на відрізки 0,7 – 0,8 см.

Удобрення. За інтенсивної технології вирощування під кукурудзу використовують органічні й мінеральні добрива. Гній або торфогнойові компости вносять зазвичай під зяблеву оранку. Норма гною у середньому  становить 30 – 40 т/га. Після неудобрених попередників на дерново-підзолистих, сірих лісових ґрунтах Полісся і північно-західних районів Лісостепу необхідні норми підстилкового гною не менше 40 – 50 т/га, на чорноземах Лісостепу 30 – 40 т/га, на чорноземах звичайних, каштанових ґрунтах півдня 25 – 30 т/га. Рідкий гній вносять з розрахунку 80 – 100 т/га і негайно заробляють у ґрунт. З органічних добрив використовують також різні компости, а на Поліссі приорюють зелену масу післяукісного люпину, яку за ефективністю можна прирівняти до внесення 20 – 30 т/га гною.

На Поліссі і в західних районах Лісостепу (при зволожених ґрунтах легкого механічного складу) восени вносять фосфорно-калійні добрива, а навесні — азотні. У рядки дають фосфорні добрива (Р10–15), а на Поліссі — складні гранульовані (нітрофоски, нітроамофоски) також у нормі за фосфором 10 – 15 кг/га. Кукурудзу за інтенсивної технології вирощування здебільшого не підживлюють. Проте в разі потреби вносять азотні добрива у фазі 5 – 6 листків, а на Поліссі — повне мінеральне добриво з розрахунку N30Р30К30.

Орієнтовні норми мінеральних добрив для одержання врожаю зерна 50 – 80 ц/га на фоні гною становлять: на дерново-підзолистих ґрунтах Полісся — N40Р100К120, дерново-підзолистих ґрунтах Закарпаття — N120Р120К120, чорноземах глибоких правобережного Лісостепу — N90Р80К80, чорноземах глибоких опідзолених, сірих лісових ґрунтах правобережного Лісостепу — N90Р90К90, чорноземах опідзолених, сірих лісових ґрунтах лівобережного Лісостепу — N70Р70К70, чорноземах звичайних Степу — N60Р60К60, на чорноземах південних — N60Р60К30.

Під кукурудзу вносять також мікродобрива, а саме: бормагнієві (30 – 35 кг/га), сульфат цинку (0,8 – 1 кг на 1 т насіння), сульфат марганцю (0,7 – 0,9 кг/т), марганізований суперфосфат (2 – 3 ц/га) у ґрунт до сівби або під час сівби (0,5 – 1,5 ц/га) в рядки; молібденізований суперфосфат (2 – 3 ц/га) у ґрунт до сівби або (40 – 50 кг/га) під час сівби в рядки, піритний недогарок (3 – 5 ц/га) під основний обробіток ґрунту (із внесенням у сівозміні не більше одного разу за 4 – 5 років).

Вирощування кукурудзи при зрошенні. За рахунок зрошення прирости врожаю зерна становлять від 30 до 50 ц/га і більше (Степ і південь Лісостепу). Під зрошувану кукурудзу проводять глибоку зяблеву оранку (30 – 32 см) та один раз за 2 – 3 роки експлуатаційне вирівнювання у два сліди по діагоналі до оранки. У ґрунт вносять гній (40 – 60 т/га) та мінеральні добрива (N90Р60К30).

Восени по оранці здійснюють вологозарядковий полив поливною нормою 800 – 1000 м3 води на 1 га.

Рано навесні ґрунт вирівнюють і проводять передпосівну культивацію на глибину загортання насіння. Сіють кукурудзу пунктирним способом з міжряддям 70 см на глибину 5 – 7 см з одночасним внесенням у рядки до 50 кг/га гранульованого суперфосфату.

Норму висіву розраховують на таку густоту рослин: середньоранніх гібридів 75 – 90 тис. шт./га, середньостиглих 70 – 75, пізньостиглих 55 – 60 тис. шт./га.

Бур’яни в посівах кукурудзи знищують гербіцидами або проводять боронування та міжрядні розпушування. Поливи починають у фазі 8 – 11 листків і продовжують протягом 1,5 – 2 місяців, підтримуючи вологість ґрунту на рівні 70 – 75 % НВ. Поливна норма 400 – 500 м2 води на 1 га. У Степу в сухий рік поливають кукурудзу 3 – 4, в Лісостепу 2 – 3 рази. Після кожного поливу підсохлий ґрунт у міжряддях обов’язково розпушують.

 Найважливіші сорти

В Україні переважають посіви гібридів кукурудзи, які за врожайністю зерна й зеленої маси значно перевищують сортові. Розрізняють гібриди: сортолінійні — отримані схрещуванням сорту та самозапильної лінії; прості лінійні — схрещуванням двох самозапильних ліній; подвійні міжлінійні — схрещуванням двох простих міжлінійних гідридів; трилінійні — схрещуванням простого міжлінійного гібрида й лінії; пятилінійні — схрещуванням трилінійного і простого міжлінійного гібридів.

В Україні районовано, зокрема, такі гібриди кукурудзи:

 - ранньостиглі — Валентина (№ 410), Дніпровський 177 СВ, Експ 178, Колективний 95 М, Луч 170 МВ, Оксана, Планета 180, Радіус, Рая, Тетяна (№ 188), ТОСС 235 М, Харківський 199 МВ, ЦЕ 1190, Славутич 162 СВ та ін.;

- середньоранні — Авантаж, Анжела, Акцент МВ, Галина, Вектор МВ, ДК 250, Дніпровський 273 АМВ, Олена, Зему 2241, ЛГ 22.76, Мартон, Колективний 225 МВ, ЛГ 22.08, Мона, Сум 9402, Харківський 290 МВ та ін.;

- середньостиглі — Борисфен 301 МВ, Закарпатський 381 МВ, Краснодарський 321 СВ, Крос 292 МВ, Молдавський 380 МВ, ОдМа 338 МВ, Розвіта, Сефаріс, Юпітер М та ін.;

- середньопізні — Алтон, Борисфен 433 МВ, ДНОД 453 СВ, Одеський 411 С та ін.;

- пізньостиглі — Луч 630 МВ, Машук АМВ, Перекоп СВ, Призма та ін.

Із сортів кукурудзи в Україні районовано тільки 3:

- середньорання Дніпровська 298;

- середньопізня Закарпатська жовта зубоподібна;

- пізньостигла Одеська 10.

СОРГО

          Господарське значення та поширення культури

Сорго має особливу цікавість для посушливих районів, де воно перевищує по врожайності кукурудзу і ярий ячмінь. Культура у світовому землеробстві є однією з основних продовольчих рослин, особливо в таких країнах, як Індія, КНР, Ефіопія, Марокко, Судан, займаючи площі близько 50 млн га.

Батьківщиною зернового сорго є Африка, цукрового — Східна Азія, до Росії завезене в 17 сторіччі. Відоме в культурі приблизно за 3 тис. років до н. е.

У СНД, у тому числі в Україні, сорго вирощують переважно як кормову культуру — на зерно й зелену масу. Поживність 100 кг зерна оцінюється вмістом 119, а 100 кг силосу — 22 корм. од.

Зелену масу, яка містить отруйні ціанисті сполуки, рекомендується згодовувати не у свіжому, а у прив’яленому вигляді. Сорго є також технічною культурою, цукрове сорго, у стеблах якого міститься 10 – 15 % цукру, використовують для виробництва цукрового сиропу. З волотей віничного сорго виготовляють віники, щітки; з насіння можуть одержувати крупу.

Вирощують сорго переважно у південних посушливих районах, в Україні — в південному Степу на посівній площі понад 60 тис. га. Середня урожайність його складає 15 ц/га. На держсортоділянках врожайність коливається від 25 до 50 ц/га, зеленої маси на силос – від 200 до 300, а при зрошенні його збирають 800 – 1000 ц/га.

Сорго належить до роду Sorguhum, який об’єднує багато одно- і багаторічних видів. Із культурних видів на території СНД поширені: сорго звичайне (S. vulgare Pers.), гаолян (S. chinense Sakushev), джугара (S. cernuum Host) і суданська трава (S. sudanense Pers.). Всі види однорічні. З диких видів сорго в Середній Азії трапляється гумаї — злісний бур’ян. За характером волоті та щільністю розміщення у ній гілочок різних порядків сорго поділяють на три підвиди: розлоге (волотисте — ssp. effusum Körn.), стиснене (ssp. contractum Körn.) і кормове (ssp. compаctum).

 Біологічні особливості сорго

За характером розвитку сорго належить до світлолюбивих  рослин короткого дня.

Вимоги до температури та вологи.Сорго серед злаків другої групи — найбільш теплолюбна та засухостійка рослина. Насіння його проростає при температурі ґрунту 10 – 12°С, а сходи не витримують температури нижче 0°С. Мінімальна температура для цвітіння 14-15 °С, для дозрівання 10-12°С. Добре росте і розвивається при 30 – 35°С, легко витримує спеку до 40°С. . Сума середньодобових температур для проходження вегетаційного періоду складає 2250 – 2500°С.

Це одна з найбільш посухостійких рослин з транспіраційним коефіцієнтом 150 – 200. Сорго дає задовільні врожаї без зрошення у самих меж напівпустель.

Вимоги до грунтів. Сорго невибагливе до ґрунту і цілком виносить засолення. Може добре рости як на легких, так і на важких за механічним складом ґрунтах.  Проте кращими для нього є легкі супіщані ґрунти, які добре прогріваються, де воно формує найвищі врожаї.

     Агротехніка вирощування

Обробіток грунту та підживлення. Основний і передпосівний обробіток ґрунту такий самий, як і під кукурудзу.

Під основний обробіток ґрунту вносять мінеральні добрива з розрахунку N45–60Р45–60К45–60, на чорноземах віддають перевагу фосфорним добривам, на каштанових — азотно-фосфорним (калійні нерідко виключають). Сорго на зелений корм не рекомендується удобрювати підвищеними нормами азотних добрив, які сприяють накопиченню в зеленій масі отруйних ціанистих сполук.

На зелений корм сорго вирощують з дво-триразовим скошуванням, після кожного разу посіви при потребі підживлюють, залежно відтипу ґрунту, в дозі N30Р30К30.

Посів. Перед посівом сорго  насіння протруюють, обробляючи необхідними препаратом, коли ґрунт на глибині 5 см прогріється до 12 – 14°С.

Зернове сорго сіють пунктирним або широкорядним способом (з шириною міжрядь 70 см); цукрове (на зелений корм) — широкорядним з шириною міжрядь 42 см; на сіно — звичайним рядковим способом, а на силос — разом з кукурудзою за схемою: 2 рядки сорго — 4 рядки кукурудзи або, навпаки, 4 рядки сорго — 2 рядки кукурудзи чи 3 рядки сорго — 3 рядки кукурудзи.

Норма висіву за звичайної рядкової сівби становить 18 – 22 кг/га; пунктирної або широкорядної (70 см) 10 – 15 кг/га; на зелений корм при комбінованій сівбі з міжряддями 45 см — 15 – 20 кг/га.

Глибина загортання насіння 3 – 5 см, на легких ґрунтах у посушливу весну 6 – 8 см.

Догляд за посівами. Після сівби поле звичайно коткують, що підвищує дружність проростання насіння, а до з’явлення сходів площу боронують і при з’явленні на рослинах 3 – 5 листків обробляють посіви гербіцидами. На широкорядних посівах приблизно через тиждень після застосування гербіцидів розпушують ґрунт у міжряддях на глибину 15 см, а коли рослини досягнуть висоти 20 – 23 см — на глибину 6 – 8 см. Через 2 – 3 тижні ґрунт у міжряддях ще раз обробляють.

Збирання. Культуру на силос, монокорм або для виготовлення гранул збирають на початку воскової стиглості зерна. При вирощуванні пізньостиглих сортів сорго на зерно бажано провести десикацію посівів, обприскуючи їх дихлоратом магнію  за 10 – 14 днів до збирання, що  прискорить достигання сорго. Збирають сорго звичайно при досягненні повної стиглості зерна однофазним способом. Якщо в період збирання вологість зерна перевищує 20 %, застосовують двофазне збирання: сорго скошують жатками у валки і після їх просихання обмолочують комбайнами.

Після обмолоту сорго, якщо вологість вища 18 – 20%, його обов’язково досушують на сонці або у спеціальних сушарках при температурі 35 – 40°С протягом 40 – 45 хв.

Віничне сорго збирають звичайно вручну, зрізуючи верхню частину рослин 60 – 70 см завдовжки на початку воскової стиглості зерна, коли стебла ще зеленуваті. Зерно з волотей вичісують спеціальними гребінцями, а вичесану сировину сортують, досушують і відправляють для виготовлення віників, щіток. Залишені нижні частини стебел скошують косарками.

Сорго на зелений корм збирають на початку викидання рослинами волотей — поки стебла не огрубіли. При використанні на корм сорго  скошують косарками з висотою зрізу 10 – 12 см. Згодовують зелену масу після її 3 – 4-годинного пров’ялювання, що убезпечує тварин від можливого отруєння ціанистими сполуками.

 Найважливіші групи та сорти

За характером використання розрізнять сорго:

- цукрове — високоросла рослина, стебла використовують для вироблення патоки й сиропу, а також на силос; зерно плівчасте та напівплівчасте, важко обмолочується;

- віничне — для отримання волотей, виготовлення віників, щіток; серцевина стебла суха; волоті 50 – 90 см не мають головної осі; зерно плівчасте;

-  травянисте (суданська трава) — в нього інтенсивно ростуть тонкі стебла, сильно кущиться; вирощують на зелений корм і сіно;

-  зернове — порівняно низькоросле; вирощують на зерно; серцевина напівсуха; зерно відкрите й легко обмолочується; харчові сорти білозерні, без присмаку таніну.

До районованих в Україні сортів і гібридів зернового сорго належать: Генічеський 5/11, Кактус, Кримдар 10, Кримбел, Одеський 205, Степовий 13 та ін.; кормового — Кормове 35, Медовий F1, Одеський 220, Сєвер 2, Силосне 88, Ювілейне та ін.; віничного — Вавіган 100, Донське 35, Українське 20 та ін.

ПРОСО

 Історія культури та поширення. Господарське значення, врожайність

У світовому землеробстві просо відоме з давніх часів народам центрального і західного Китаю, гірських районів Монголії за 3 – 5 тис. років до н. е. В доісторичні часи просо перемістилося з Азії в Європу (Італію), Африку (Єгипет). Близько 2500 р. просо відоме в Закавказзі.

У сучасному світовому землеробстві просо вирощують на площі близько 40 млн га. Із зарубіжних країн просо поширене на великих площах у Китаї, Монголії, Пакистані, Індії, Афганістані, Японії; у Європі — в Болгарії, Югославії, Туреччині, Румунії, Угорщині, Польщі. У СНД основними районами виробництва проса є Поволжя, Північний Кавказ, Центральночорноземна зона, Казахстан, країни Середньої Азії, Західний Сибір, Україна.

Загальна посівна площа проса в СНД сягає в окремі роки 2,8 – 3 млн га (1990 р.), в Україні — до 300 тис. га. В Україні просо найбільш поширене в Степу та Лісостепу.

Просо є однією з основних круп’яних культур в СНД. Воно цінне своїм пшоном (вміст білка становить 12%, крохмалю 81%, жиру 3,5%, клітковини 1 – 2%). У його складі більше жиру, ніж у крупі інших культур, крім вівсяної, багато крохмалю та порівняно мало клітковини. Пшоно багате на зольні елементи, містить вітаміни, такі як В1, В2, РР, а також мікроелементи. Інколи з пшона виготовляють борошно, яке використовують у кондитерській промисловості.

Просо має кормове значення для птиці. Відходи від переробки проса на пшоно, у складі яких є до 16% білка та багато жиру, — цінний концентрований корм для тварин. Луску, використовують для виготовлення комбікормів. До цінних грубих кормів належить просяна солома. Вирощують також на зелений корм, сіно, для випасання худоби.

Просо використовують для пересівання загиблої озимини, придатне для післяукісних та післяжнивних посівів, як покривна культура для багаторічних трав.

Середні врожаї проса в СНД коливаються від 13,5 до 18,4 ц/га, в Україні від 14,9 до 19,4 ц/га. Застосовуючи прогресивні технології, кращі господарства України вирощують по 45 – 55 ц/га і більше зерна на всій площі посіву.

        Біологічні особливості проса

На початку вегетації у проса спостерігається повільний ріст через те, що воно часто пригнічується бур’янами. Відзначається підвищеною кущистість. При рідкому стоянні рослин здатне утворювати на одну рослину від 50 – 100 до 200 пагонів, до 20 г зерна, близько 3000 зерен. Просо є факультативною самозапильною рослиною короткого світлового дня. Вегетаційний період залежно від сорту і умов вирощування становить від 70 – 90 у скоростиглих сортів до 155 – 120 днів у пізньостиглих.

Вимоги до температури. Культура належить до хлібів другої групи, тому високовибаглива до тепла. Проростання насіння  спостерігається при температурі не нижче 6 – 8°С, але дружне проростання відбувається при прогріванні ґрунту до 15 – 16°С. При знижені температури до 8 – 9°С, сходи з’являються тільки через 15 – 18 днів.

Сходи витримують незначні заморозки до мінус 2°С, а при мінус 3,5°С здебільшого гинуть або сильно пошкоджуються. Дуже шкідливою для сходів проса є тривала одночасна дія низьких позитивних температур (6 – 10°С) та хмарної погоди. У рослин при цьому різко знижується фотосинтез, що може стати причиною їх загибелі.

Сума ефективних температур для ранньостиглих сортів проса становить близько 1500°С, середньопізніх — понад 1600°С, а в прохолодні та вологі роки — понад 2000°С.

Просо краще за інші злакові культури витримує ґрунтову й повітряну посухи. Відзначається високою жаростійкістю. Параліч продихів у нього спостерігається при температурі 38 – 40°С лише через 49 год.

Вимоги  до вологи.  Культура економно витрачає вологу. Для проростання насіння достатньо всього 25 – 30% води від його маси. Просо здатне формувати вузлові корені при мінімальній вологості ґрунту. Все ж ріст кореневої системи і надземної маси за тривалої посухи (1 – 1,5 місяця) затримується. Критичний період по відношенню до вологи – період формування генеративних органів — приблизно за декаду до викидання волотей.

Транспіраційний коефіцієнт проса низький (130 – 280). Слід, проте, враховувати, що просо, відзначаючись високою посухостійкістю, інтенсивно підвищує свою продуктивність при зрошенні.

Відношення до грунтів. Культура відзначається недостатньою здатністю до засвоєння поживних речовин, тому вона краще росте на ґрунтах, добре забезпечених легкодоступними сполуками поживних речовин. Кращими ґрунтами для проса є чорноземні та каштанові, причому за сухої погоди вищі врожаї отримують при вирощуванні на ґрунтах середнього і важкого механічного складу, за умов достатнього зволоження — на легких ґрунтах.

Просо належить до солевитривалих культур, не витримує кислих ґрунтів і найкраще росте при нейтральній реакції ґрунтового розчину (рН 6,5 – 7,5).

Відношення до поживних речовин. Просо вибагливе до поживних речовин: потребує на формування 1 ц зерна 3 кг азоту, 1,4 кг фосфору, 3,5 кг калію. До вмісту азоту в ґрунті воно виявляє підвищені вимоги вже у фазі 3 – 4 листків і особливо у період інтенсивного росту вегетативної маси, до фосфору — з самого раннього періоду вегетації, до калію — протягом усієї вегетації.

      Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. Під просо потрібно проводити якісний обробіток ґрунту, який звільняє поле від бур’янів, зберігає вологу в ґрунті.

При розміщенні його після зернових і зернобобових культур основний обробіток починають з лущення стерні на глибину 6 – 8 см. При забур’яненні поля лущать двічі: перший раз на глибину 6 – 8 см, удруге — на глибину 10 – 12 см; при наявності пирію проводять два перехресні лущення на глибину залягання кореневищ (10 – 12 см). Після кукурудзи і багаторічних трав площі двічі дискують на глибину 12 – 14 см. Вивільнені й чисті від бур’янів площі після збирання пізніх просапних культур (цукрових буряків, картоплі), як правило, не лущать.

Зяблеву оранку під просо після зернових культур, багаторічних трав, кукурудзи на зелений корм або силос краще проводити у ранні строки наприкінці серпня. На чорноземних ґрунтах орють плугами з передплужниками на глибину 25 – 27 см, на інших ґрунтах на 20 – 22 см або на глибину орного шару. Чисті від бур’янів поля після цукрових буряків, картоплі обробляють дисковими боронами на глибину 14 – 16 см або застосовують плоскорізний обробіток на глибину 25 – 27 см. У районах вітрової ерозії практикують плоскорізний обробіток на глибину 12 – 14 см. На зораних полях узимку проводять снігозатримання.

Передпосівний обробіток ґрунту полягає в ранньовесняному закритті вологи та двох культивацій, першу з яких проводять одночасно з сівбою ранніх зернових культур на глибину 8 – 10 см, другу — перед сівбою на глибину 5 – 6 см з одночасним коткуванням. При ранній та посушливій весні першу і другу культивації проводять на глибину 5 – 6 см.

На підзолистих глинястих ґрунтах, які за зиму сильно ущільнюються, доцільніше першу культивацію провести на глибину 12 – 14 см; на легких ґрунтах замість першої культивації здійснюють 2 – 3 боронування для того, щоб не пересушити ґрунт, і лише передпосівну культивацію.

Сівба. Перед сівбою насіння очищають, сортують  (діаметром до 2 мм). та протруюють. Сіють просо при прогріванні ґрунту до 10 °С. Кращий спосіб сівби — звичайний рядковий із внесенням добрив у рядки. Застосовують також вузькорядну сівбу.

Рекомендовані норми висіву проса при звичайній рядковій сівбі такі: на Поліссі та в північному Лісостепу 3,7 – 4 млн (26 – 28 кг/га), на півдні Лісостепу 2,5 – 3 млн (20 – 22 кг/га), у Степу 2,3 – 2,5 млн (18 – 20 кг/га). При широкорядній сівбі норму висіву зменшують на 0,5 – 0,7 млн зерен, при вузькорядній — збільшують приблизно на таку саму величину.

Удобрення. Удобрюють просо переважно мінеральними добривами, а гній вносять під попередники, просо добре використовує післядію гною.

Мінеральні фосфорно-калійні добрива рекомендується вносити під основний обробіток ґрунту у таких дозах: на Поліссі по 60 – 70 кг/га, Лісостепу по 40 – 60 кг/га фосфору і калію; у Степу 40 – 50 кг/га фосфору і 30 – 40 кг/га калію. При вирощуванні проса на солонцюватих ґрунтах Степу калійні добрива не вносять. По 50 – 70 кг/га азоту більш раціонально вносити під першу весняну культивацію.

У рядки під час сівби вносять на чорноземах суперфосфат у дозі 10 – 15 кг/га фосфору, на підзолистих — повне мінеральне добриво з розрахунку 10 кг/га азоту, фосфору та калію. Підживлюють просо переважно азотними добривами, які вносять у дозі близько 20 кг/га азоту до виходу рослин у трубку. Кислі ґрунти вапнують за гідролітичною кислотністю (3 – 5 т/га вапна), на солонцюватих ґрунтах вносять гіпс (3 – 5 т/га).

Культура проса при зрошенні. Просо позитивно реагує на зрошення: приріст урожаю зерна становить 8 – 10 ц/га і більше.

Вирощуючи просо в умовах зрошення, необхідно дотримуватись таких агротехнічних вимог:

- проводити боротьбу з бур’янами: лущення, глибокої ранньої оранки, 2 – 3 культивацій з боронуванням і використанням гербіцидів;

-  застосовувати підвищені норми основного добрива (30 – 40 ц/га гною або мінеральні добрива з розрахунку по 90 – 120 ц/га азоту і фосфору.

- застосовувати широкорядну сівбу, яка сприяє знищенню бур’янів міжрядними обробітками, з підвищеною на 20 – 25 % нормою висіву порівняно з посівами без зрошення;

- протягом вегетації підтримувати вологість ґрунту на глибині до 60 см на рівні близько 70 % НВ;

- при зрошенні проводити вологозарядковий полив восени нормою 800 м2/га води, у посушливу весну — передпосівний полив та 3 – 4 вегетаційних поливи: перед кущенням, перед викиданням волотей, наприкінці викидання волотей, при наливанні зерна; поливна норма становить 300 – 400 м2/га (при дощуванні);

- після кожного поливу необхідно розпушувати ґрунт у міжряддях.

      Найважливіші сорти

До поширених районованих в Україні сортів проса належать: Веселоподолянське 176, Київське 87, Миронівське 51, Старт, Харківське 31, Харківське 57, Сонячне, Лілове, Сяйво та ін.

 ГРЕЧКА

 Походження та поширення культури. Господарське значення та врожайність

Гречка у світовому землеробстві з’явилася близько 2500 р. тому. Встановлено, що вона походить з відрогів Гімалайських гір (Індія), звідки поступово поширилась у Монголію, Японію, райони Східного Сибіру та на Далекий Схід. У І ст. гречка проникла на південь Росії, після чого стала відомою слов’янським народам. В нашій країні великого поширення  вона набула у XV – XVI ст.

У  світі гречку вирощують на площі близько 3,9 млн га (КНР, США, Бразилія, Канада, Японія, Корея, Індія), в Європі  – на 2,4 млн га (Польща, Франція, Німеччина, Австрія, Швеція).

Найбільші посівні площі під гречкою зосереджені в СНД (центральні райони Нечорноземної та Чорноземної зон,  Башкортостан, Удмуртія, Урал, Казахстан, райони Сибіру, Далекий Схід — 2 млн га (до 65% від загальної площі), у тому числі в Україні (Полісся, особливо в Чернігівській області) близько 450 тис. га (1993 р.) - понад 20% площ.

Гречка належить  до найважливіших круп’яних культур і є єдиною незлаковою рослиною у групі зернових культур. У зерні гречки міститься від 10 до 15% білка, 67,8% вуглеводів, 3,1 % олії, 2,8 % золи, 13,1% клітковини. Містить багато незамінних амінокислот: аргінін (12,7%), лізин (7,9%), цистин (1%), гістидин (0,59%) та ін. У золі гречки багато фосфорної кислоти (48,7%), оксиду калію (23,1%) та оксиду магнію (12,4%).  За  вмістом  заліза (1,7%)  вона  переважає  інші круп’яні культури, а також багата на мідь.

У зерні гречки містяться органічні кислоти (лимонна, яблучна, малеїнова, щавлева) та цінні вітаміни, такі як В1, В2, В6, Р (рутин).  Цим  визначається  цінність  гречки  як  лікувально-дієтичного продукту харчування.

Із зерна гречки виробляють гречане борошно, але у хлібопеченні не використовують через брак у зерні клейковини.

Велике значення має гречка для тваринництва. На корм худобі і домашній птиці використовують дрібне, щупле зерно, а також висівки й борошняний пил. Поживним кормом для тварин є гречана полова і силос із зеленої маси гречки. Луску, яка залишається від переробки зерна, із вмістом у золі 40 % оксиду калію, використовують як цінне місцеве калійне.

Гречка — цінна медоносна рослина. За даними Інституту бджільництва, 1 га посіву гречки забезпечує в середньому збір 40 – 60 кг меду, а за сприятливих погодних умов 90 – 100 кг. Одночасно з медозбором бджоли запилюють квітки гречки і різко підвищують її врожайність.

Гречка є страховою культурою для пересівання загиблої озимини. Її використовують для післяукісних і післяжнивних посівів, а також як сидеральну культуру на зелене добриво.

Гречку використовують у медицині. З її листків і квіток добувають рутин, який призначають при захворюванні на склероз, гіпертонію і для виведення з організму радіоактивних речовин.

Середня врожайність гречки в СНД невисока й нестабільна (від 3,1 ц/га в 1981 р. до 7,9 ц/га у 1987 р.). Вища врожайність її в Україні (у 1990 р. становила 11,6 ц/га). В інших країнах світу урожайність гречки теж невисока: у Канаді, США, Японії, Польщі 10 – 12 ц/га, трохи вища у Франції — від 10 до 20 ц/га.

В Україні є тепер багато господарств, у яких урожайність гречки досягала 30 – 40 ц/га («Маяк» Підволочиського району Тернопільської області — 37 ц/га, «Росія» Волинського району Донецької області — 43,4 ц/га та ін.). Наведені приклади — свідчення великих біологічних можливостей гречки. Детермінантний сорт Сумчанка створено на Сумській дослідній станції. має потенційну врожайності 45 ц/га.

Біологічні особливості культури

Гречка належить до скоростиглих польових культур. Серед районованих її сортів є багато таких (Орлиця, Скоростигла 86), які достигають всього за 65 – 75 днів. У пізньостиглих сортів вегетаційний період рідко перевищує 100 днів. Тому гречка можна вирощувати в багатьох північних районах (до 70°С північної широти). Культура розвивається в умовах як короткого, так і довгого світлового дня.

Відношення до температури. Культура досить теплолюбна. Насіння здатне проростати при температурі не нижче 6 – 8°С, а дружне проростання і поява сходів спостерігаються при 13 – 15°С. Сходи чутливі до весняного похолодання; терплять при 2 – 3°С, гинуть при заморозках мінус 2 – 4°С. У дорослих рослин  листки і стебла пошкоджуються при мінус 2°С, а квітки гинуть при мінус 1°С. В період вегетації культура повільно росте й розвивається при температурі нижче 13 – 15°С, але негативно реагує на підвищення температури в період цвітіння (більше 25°С).  Якщо в період цвітіння — плодоутворення температура підвищується до 30 – 35°С, у гречки спостерігається «запал». Оптимальна температура для плодоутворення 17 – 19°С.

Сума  ефективних  температур  для  скоростиглих  сортів  гречки  становить 800 °С, середньо- та пізньостиглих — понад 1200°С.

Погано діють на гречку тумани, а також тривалі дощі й суховії у період цвітіння, які порушують нормальний хід запилення та розвиток зерна.

Відношення до вологи. Гречка є однією з найбільш вологолюбних рослин, потребує води утричі більше, ніж просо, і удвічі більше, ніж пшениця. Транспіраційний  коефіцієнт гречки становить 500 – 600. Насіння під час проростання поглинає до 60% води від його маси, найбільшу кількість вологи (50 – 60% від загальної потреби) рослини засвоюють під час масового цвітіння — плодоутворення. Цей період у гречки є критичним, і нестача води призводить до різкого зменшення врожайності зерна.

Гречка чутлива до повітряної посухи, особливо в період цвітіння і зав’язування плодів. Відносна вологість повітря менше 30 – 40%,  яка супроводжується вітрами, викликає в’янення рослин, загибель квіток, зав’язей і навіть плодів.

Відношення до грунтів. Гречка невибаглива до ґрунтів. Культуру слід вирощувати на родючих ґрунтах, які  сприяють  кращому  розвитку  її  кореневої  системи, 

При формуванні 1 ц зерна і відповідної кількості соломи гречка виносить з ґрунту: N — 4,3 кг, Р2О5 — 3 кг, К2О — 7,5 кг. Вимоги до поживних речовин, особливо до азоту, дуже зростають у гречки на початку другої половини вегетації (на VIII – IX етапах органогенезу).

Кращими для гречки є чорноземи та опідзолені ґрунти, які відзначаються підвищеною аерацією, добре утримують вологу і не заболочуються,  мають  нейтральну  реакцію  ґрунтового  розчину (рН 6,5 – 7,5). Добре родить гречка в умовах високої культури землеробства також на легких глинистих та піщаних, на окультурених торфових ґрунтах. Не придатні для неї важкі глинисті, запливаючі, дуже кислі підзолисті (рН < 5) і важкі солонцюваті ґрунти. Не слід вирощувати гречку на ґрунтах, надміру удобрених гноєм.

 Агротехніка вирощування

Обробіток ґрунту. При розміщенні гречки після стерньових попередників основний обробіток ґрунту починають з лущення стерні. При незначному забур’яненні однорічними бур’янами стерню дискують на глибину 6 – 8 см. При забур’янені коренепаростковими бур’янами, перший раз дискують на глибину 6 – 8 см, удруге — після відростання бур’янів на 12 – 14 см; забур’янені кореневищними бур’янами — двічі дискують на глибину залягання кореневищ (10 – 12 см).

Зяблеву оранку на цих площах проводять після масової появи сходів однорічних бур’янів на глибину 20 – 22 см, багаторічних 25 – 27 см, а на ґрунтах з мілких орним шаром (дерново-підзолистих) — на глибину його залягання. Якщо попередником гречки є цукрові буряки або картопля, то зяблеву оранку проводять на глибину 20 – 22 см без попереднього лущення.

На полях, чистих від бур’янів, оранку замінюють глибоким розпушуванням (12 – 14 см). На схилах, а також у районах вітрової ерозії здійснюють безвідвальний обробіток на глибину 20 – 22 см.

Зважаючи на вологолюбність гречки, взимку слід застосовувати снігозатримання. Рано навесні, з настанням фізичної стиглості ґрунту, закривають воло-гу боронуванням у 2 – 3 сліди на глибину 3 – 4 см  і приступають до культивації. Першу культивацію проводять  на  глибину 10 – 12 см, другу (передпосівну) — до 6 см. У суху весну перед сівбою площу прикотковують.

Удобрення. Мінеральні добрива найефективніші при вирощуванні гречки  на  дерново-середньопідзолистих  ґрунтах  Полісся,  де  за  їх рахунок приріст урожаю досягає 5 – 7 ц/га і більше. Потрібно враховувати, що гречка негативно реагує на добрива, у складі  яких  є  хлор.  Кращими калійними добривами для гречки є калімагнезія, сульфат калію, поташ, калімагнезієвий концентрат; із комплексних добрив — нітрофоски, нітроамофоски; з фосфорних — суперфосфат. Ефективним місцевим добривом є попіл. Середні норми мінеральних добрив під гречку в умовах України залежно від родючості ґрунту і попередника становлять N30–60, Р45–60 і К30–60 кг/га. З них фосфорні і калійні добрива вносять зазвичай під основний обробіток ґрунту, азотні — переважно під першу весняну культивацію.

Новим ефективним  прийомом  удобрення  гречки  є  внесення  під  культивацію рідких комплексних добрив (РДК) у дозі 3 ц/га. Ефективним є також рядкове удобрення з внесенням на Поліссі і в Лісостепу по 10 кг/га азоту, фосфору і калію у вигляді нітрофоски або нітроамофоски, у Степу — 10 кг/га фосфору. Певний приріст урожаю забезпечують внесені в рядки мікроелементи — бор, марганець та інші у вигляді боратового та марганізованого суперфосфату.

Якщо добрива до сівби гречки не внесені, її підживлюють на початку бутонізації азотно-фосфорними добривами у дозі від 20 до 30 кг/га азоту і фосфору; на бідних ґрунтах — повним мінеральним добривом з внесенням по 30 кг/га азоту, фосфору і калію.

Посів. Висівають гречку відсортованим  кондиційним  насінням,  маса 1000  шт. якого понад 20 г і схожість понад 92%. Перед сівбою (за 2 – 3 дні) його протруюють.  Сіють гречку, коли ґрунт на глибині 8 – 10 см прогріється до температури 10 – 12°С, переважно звичайним рядковим (райони  достатнього  зволоження, та бідні і чисті від бур’янів ґрунти)  або широкорядним способом з шириною міжрядь відповідно 15 та 45 см (забур’янені ґрунти, та райони нестійкого і недостатнього зволоження).

Норми висіву. При рядковій сівбі висівають в районах Степу 3 – 3,5 млн схожих зерен на 1 га (60 – 75 кг/га), в Лісостепу і на Поліссі 4 – 5 млн зерен (80 – 110 кг/га); при широкорядній сівбі у Степу висівають 45 – 50 кг/га, у Лісостепу і на Поліссі 50 – 80 кг/га. Загортають насіння на глибину 4 – 5 см, а на легких ґрунтах 6 – 7 см.

Догляд за посівами.  У районах недостатнього і нестійкого зволоження догляд  за  гречкою  починають  з  післяпосівного  коткування. На важких ґрунтах Полісся, при утворенні ґрунтової кірки, її руйнують досходовим боронуванням, що одночасно сприяє знищенню бур’янів.

При з’явленні у рослин першого справжнього листка посіви гречки боронують упоперек рядків або під кутом до них для знищення бур’янів. На широкорядних посівах проводять дво-триразове розпушування міжрядь. Перший раз розпушують при появі у рослин першого справжнього листка на глибину 5 – 6 см, другий — на початку бутонізації на глибину 6 – 8 см, третій — на початку цвітіння на  глибину  6 – 8  см  із  залишенням  захисної  смуги уздовж  рядків  обробітку  близько 10  см.  При  третьому  обробітку міжрядь гречку в рядках підгортають і знищують таким способом бур’яни у захисних смугах.

На насінницьких ділянках проти шкідників (попелиці, листкової блішки) здійснюють крайове обприскування посівів у фазі бутонізації.

Збирання. Гречка достигає нерівномірно, щоб запобігти обсипанню найбільш цінного достиглого зерна, до роздільного збирання гречки приступають при побурінні 75 – 85% плодів. Через 4 – 6 днів після скошування (при вологість вегетативної маси 30 – 35%, а стиглого зерна 16 – 18%) підсохлі валки обмолочують. Надалі зерно просушують до вологості 14 – 15%.

Післяукісні  та  післяжнивні  посіви  гречки.  Післяукісні  посіви гречки поширені в Лісостепу і на Поліссі, післяжнивні — переважно у степових районах України. В Україні тривалість теплового періоду для гречки літніх сортів достатня (90 –110 днів) і вона формує урожайність зерна 10 – 15 ц/га.

Післяукісну  гречку  висівають  переважно  після  зібраної  озимини  на  зелений корм, післяжнивну — після озимої пшениці, озимого ріпаку, зібраних на зерно. Після  збирання  попередників  стерню  дискують  на глибину 4 – 6  см  і  відразу приступають  до  оранки  або плоскорізного обробітку на глибину 16 – 18 см з одночасним коткуванням ґрунту. На площах, чистих від бур’янів, застосовують поверхневий обробіток (дискування на глибину 8 – 10 см). Під обробіток вносять мінеральні добрива (по 30 – 45 кг/га азоту, фосфору і калію).

Сіють гречку на малозабур’янених полях звичайним рядковим способом, на забур’янених — широкорядним. Норми висіву порівняно з весняною сівбою збільшують на 15 – 20 %, насіння загортають теж на 1 – 2 см глибше. Після сівби площу коткують.

Для  літніх  посівів  краще  використовувати  ранньостиглі  сорти (Скоростигла 86, Сумчанка, Орлиця та ін.). Догляд  за  літніми  посівами  такий  самий,  як  і  за  весняними.

Збирають гречку роздільно при побурінні близько 70 % зерен. На півдні при післяжнивному вирощуванні гречки застосовують також зрошення. Поливають посіви протягом вегетації 2 – 3 рази: перший раз — після сівби, другий — у період цвітіння, третій — при формуванні зерна. Поливна норма становить 300 – 400 м  води на гектар.

 

Найважливіші сорти

В Україні з районованих селекційних сортів гречки найбільш оширені: Айстра, Зеленоквіткова 90, Іванна, Кара-Даг, Аеліта, Київська, Крупинка, Любава, Майська, Українка, Орлиця, Роксолана,  Степова,  Скороспєлая 86  та  ін.  Всі  вони  високоврожайні, придатні для вирощування за інтенсивною технологією. Досить поширеним є також ранньостиглий (67 – 77 днів) детермінантний сорт Сумчанка.

РИС

Історія культури та поширення. Господарське значення і врожайність

Рис вирощували давні народи ще 4 – 5 тис. років тому в країнах Південно-Східної Азії. У VIII ст. рис проник у Єгипет, у XV ст. — в європейські країни. У країнах СНД рис здавна відомий народам Середньої Азії, Південного Казахстану, Азербайджану.

Культура виробничого значення в Росії набула лише в ХІХ ст. Рис вирощують більш як 60 країн світу (КНР, Індія, Пакистан, Японія та інші країни Південно-Східної  Азії,   США,  Бразилія, Африка, Єгипет, в Європі — у середземноморських країнах – Італія, Греція, Іспанія).

У СНД він найбільш поширений на Далекому Сході, у Середній Азії, Закавказзі, на Кубані, Нижньому Поволжі та в Україні. Загальна посівна площа рису в СНД становить 700 тис. га, в тому числі в Україні — 35 тис. га (1988 р.).

Рис у світовому землеробстві – основна продовольча  культура. За посівними площами (140 млн га) та валовими зборами зерна (понад 470 млн т) рис є третьою у світі зерновою культурою після пшениці та кукурудзи. Крупа рису містить до 75 % вуглеводів, 88 % крохмалю, до 7,7 % білків, до 0,5 % цукру, 1 % олії, вітаміни В1, В2, РР та відзначається низьким вмістом клітковини — всього 0,3 %. Відходи від переробки рису на крупу у вигляді борошна із вмістом до 14 % білка використовують як концентрований корм у тваринництві.

З рисового борошна і зародків зерна виробляють різні фармацевтичні препарати (фітин та ін.), вітаміни. Зародки, крім того, є сировиною  для  виробництва  олії,  яку  використовують  у  миловарінні, для  виготовлення  свічок.  З  битого  зерна  виробляють  крохмаль, спирт, рисову пудру.

Велике значення має рисова солома, з якої виробляють високоякісний папір, картон, мішковину, різні побутові вироби. Кормові якості рисової соломи і полови невисокі.

 Середній  урожай  зерна рису  в  Україні  становив  у 1986 – 1990 рр. 47,4 ц/га. Відомі рисосіючі господарства, наприклад, «П’ятиозерний» Кримської області, збирають по 69 – 65 ц/га рису на всій площі.

         Біологічні особливості рису

Посівний рис поділяють на два підвиди, які різняться довжиною зернівки: рис звичайний (ssp. communis Gust) і рис короткозерний, або дрібний (ssp. brevis Gust). Звичайний рис поділяють на дві гілки: індійську (indica), та японську (japonica). В межах цієї японської гілки ще виокремлюють рис звичайний (var. utilissima L.) та рис клейкий (var. qeutinosalour).

Рис належить до світлолюбних рослин короткого дня. Швидше розвивається при тривалості сонячного освітлення 9 – 12 год. Вегетаційний період скоростиглих сортів рису становить в умовах України 100 – 110 днів, середньостиглих 110 – 125 і пізньостиглих 125 – 145 днів.

Відношення до температури. Культура досить теплолюбна. Насіння дає нормальні сходи лише при прогріванні ґрунту до 14 – 15°С. Зниження температури до мінус 1°С при появі сходів викликає їх загибель. Оптимальною температурою у період вегетації рису є 25 – 30°С, максимальною 35 – 37°С. Найбільш чутливий рис до тепла в фазу викидання волоті – цвітіння. Пониження температури в цей період до 17°С і підняття до 40°С викликає стерильність квітів.

Сума ефективних температур для скоростиглих сортів рису становить не менше 2200 °С, пізньостиглих 3200°С.

Відношення до вологи.  Рис є гігрофільною рослиною. У більшості країн світу його вирощують при затопленні шаром води до 15 см. Наприклад на території Індонезії, де за вегетацію випадає близько 1000 мм опадів, рис можна вирощувати без додаткового затоплення водою. Висока потреба рису у воді зумовлена слабкою всисною силою як коренів, так і листків. Тому він потребує також високої вологи приземного шару повітря (не менш 70 – 80%).

Транспіраційний   коефіцієнт  рису  може  сягати  800 – 1000,  але при вирощуванні під шаром води не перевищує  400 – 500.  У період вегетації потреби рису у волозі неоднакові: дружні сходи його з’являються при сівбі насіння у вологий, але незатоплюваний ґрунт; погано витримує затоплення товстим шаром води (понад 5 см) у фазі кущення, а у фазі трубкування та викидання волоті його можна затоплювати шаром води до 15 см і більше, надалі  вимоги рису до вологи знижуються і він достигає без затоплення.

Відношення до грунтів. Рис росте на ґрунтах різної родючості і механічного складу, які не  схильні  до  заболочування,  добре  витримує  беззмінне  вирощування на одному місці 3 – 4 роки.

Кращими для нього є родючі ґрунти із слабкокислою реакцією ґрунтового розчину (рН 5,5 – 6,5) (чорноземи, заплавні, важкі мулуваті). Добре витримує середню засоленість ґрунту. Урожаєм 1 ц зерна рису з ґрунту виноситься в середньому 2,4 кг азоту, 0,8 кг фосфору і 2,5 кг калію.

 Агротехніка вирощування

Рис вирощують рисових полях з відповідно побудованою зрошуваною системою.  Для вирощування підбирають площі рівні за рельєфом з глибиною залягання ґрунтових вод 2 – 3 м. Далі їх  розбивають на так звані карти площею 20 – 25 га, а кожну карту — поперечними валиками до 35 см заввишки на рисові чеки площею 2 – 5 га. Усі роботи з вирощування рису проводять безпосередньо в чеках.

Обробіток ґрунту передбачає насамперед поліпшення його аерації, знищення бур’янів, вирівнювання поверхні поля.

При розміщенні рису по багаторічних травах після їх остаточного укосу проводять дискування  на глибину 10 – 12 см у два сліди, після чого проводять зяблеву оранку на глибину 27 – 30 см. Зяблеву оранку з попереднім лущенням стерні здійснюють при розміщенні рису після рису, зайнятого пару на глибину 20 – 22 см. На засмічених полях орють мілко — на 12 – 14 см, на солонцюватих ґрунтах - (18 – 20 см). 

Весняна підготовка ґрунту залежить від попередника та фізичного стану ґрунту. Після використання люцерни на зелену масу в другій–третій декадах квітня здійснюють поверхневий обробіток пласта у два сліди із загортанням рослинних решток на глибину 10 – 12 см і вирівнюють. Перед сівбою вносять мінеральні добрива, заробляють  їх  на  глибину  6 – 8 см і поле коткують. Забур’янені ділянки навесні боронують з видаленням кореневищ, після чого орють на 22 – 25 см, а перед сівбою вирівнюють і коткують. Весняний обробіток ґрунту, зораного восени на повну глибину, починають з боронування, після чого вносять добрива. Чеки, які запливали, за 7 – 8 днів до сівби рису переорюють на глибину 16 – 18 см в агрегаті з котком.

Удобрення. Рис дуже добре реагує на внесення добрив. В умовах затоплення рис особливо вибагливий до азоту у період появи сходів, формування генеративних органів та під час наливання зерна. Рекомендується для кращого забезпечується рису азотом, вносити його роздрібнено (у три строки): 50 – 70% в основне удобрення, 30 – 50 % у підживлення у фазі повних сходів (2 – 3 листки) та на початку кущення (4 – 5 листків). При вирощуванні рису по люцерні потреба в азотному підживлення відпадає.

Фосфор і калій рис інтенсивно засвоює у період кущення — цвітіння.

Органічні добрива застосовують звичайно при висіванні рису після рису. Вносять їх на початку весни у нормі 40 – 60 т/га.  Найвищого  ефекту  досягають  при  одночасному внесенні органічних і мінеральних добрив. 

Орієнтовні норми добрив під рис залежно від попередників становлять: при розміщенні рису по пласту люцерни — по 80 кг/га азоту і фосфору та 60 кг/га калію в основне удобрення; по обороту пласта — по 60 – 80 кг/га азоту і 60 – 90 кг/га фосфору і калію в основне удобрення та по 40 кг/га азоту по сходах і у фазу кущення; при розміщенні рису два роки підряд — по 90 кг/га азоту, фосфору і калію в основне удобрення і по 30 кг/га азоту по сходах і у фазу кущення; при сівбі рису у меліорованому полі — по 90 кг/га азоту, фосфору і калію в основне удобрення та по 40 кг/га азоту по сходах і на початку кущення.

Сівба. Посів проводять виповненим, протруєним, очищене від бур’янів та інших домішок насінням. Для підвищення енергії проростання проводять повітряно-теплове обігрівання насіння протягом 5 – 6 днів або замочування у воді при температурі 18 – 20 °С (2 – 3 доби) з наступним просушуванням.

Одночасно з протруюванням, пророщуванням слід обробити насіння одним з ефективних на даній ґрунтовій відміні мікроелементів — міддю, магнієм, кобальтом, молібденом у дозі 500 г/т.

За 2 – 3 дні до сівби вносять у чеки ґрунтові гербіциди, які загортають дисковими або зубовими боронами на глибину 3 – 5 см.

Культуру  висівають у добре прогрітий ґрунт — при температурі посівного шару 12 – 14°С. Найпоширеніший спосіб сівби — звичайний рядковий. Застосовують також вузькорядний спосіб та розкидний.

Норми  висіву   насіння   залежно від попередника та особливостей  сорту становлять:  при сівбі ранньо- і середньостиглих сортів рису (Малиш, Спальчик) після багаторічних трав — 7 млн, седеньопізньостиглих (Краснодарський 424) — 8 млн схожих насінин на 1 га, при вирощуванні рису по обороту пласта і в меліоративному полі — 9 млн/га; на третій рік сівби рису — 10 млн/га.

Насіння рису загортають неглибоко — на 1,5 – 2 см. На легких ґрунтах допускається сівба на глибину 3 – 5 см.

Догляд за посівами. В Україні рис вирощують із застосуванням режиму зрошення за типом скороченого затоплення. При появі сходів злакових бур’янів посіви рису по сходах обробляють сумішшю і через 6 – 10 год чеки затоплюють.

На початку кущення посіви обприскують проти шкідників. Проти болотних бур’янів посіви у фазі 8 – 10 листків та фазі кущення обробляються малими нормами гербіцидів. В період появи сходів — виходу у трубку для поліпшення аерації залиті водою рисові поля розпушують в інтервалі 5 – 7 днів.

Збирання. В період молочно-воскової стиглості повністю припиняють подачу води в чеки. Збирають роздільним способом - приступають при повній стиглості 85 – 90 % зерна у волоті. Після досягнення зерном вологості до 18% валки обмолочують. Для повного вимолочування зерна застосовують повторний обмолот валків через 3 – 4 дні після першого.

При застосуванні прямого комбайнування посіви за 4 – 5 днів до збирання обробляють хлоратом магнію, що зумовлює швидше і дружне підсушування листостеблової маси, 90 – 95% зерна при цьому досягає повної стиглості. Після обмолоту зерно підсушують з доведенням його вологості до 15 – 16%. 

Залежно від регіональних ґрунтових і кліматичних умов півдня країни і СНД можуть застосовуватись різні варіанти технологій виробництва рису. Традиційні технології, які налічують понад 70 заходів призводять  до зростання прямих витрат, але  вони найбільш опрацьовані, хоч економічно найменш вигідні.

 В наш час перспективними є технології, які передбачають: ранню сівбу з глибоким загортанням насіння без затоплення; суміщення технологічних заходів з обробітку ґрунту, загортання добрив, сівби насіння; вирівнювання рельєфу, заробляння ґрунтових гербіцидів, сівбу й коткування; виключення  осінньої зяблевої оранки, дискування, чизелювання та перенесення їх на весну; безгербіцидні технології, коли проти бур’янів, шкідників і хвороб вживають агротехнічних заходів; правильна сівозміна; глибоке розпушування ґрунту на початку липня.

        Найважливіші сорти

Районовані сорти: Україна 5, Україна 96, ВНІІР 8847, Перекат, Спальчик, Мутант 428 та ін.



Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru