Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 1

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Выращивание арбузов ...
Ленточная пила по де...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 9) Короткий словник-довідник з Історії України. » Українські землі у складі речі посполитої.
Українські землі у складі речі посполитої.

 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

 Загарбання Польщею Волині, Брацлавщини, Київщини.

Люблінська унія 1569 р. і подальше посилення експансії

польських феодалів на українські землі

Польські феодали тривалий час настійливо прагнули до більш тісного об,єднання Польщі з Литвою, потім стали домагатися інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого дальшого проникання на українські землі. За допомогою підкупів офіційних посадових осіб, одружень, успадкування маєтків і офіційних наділів польські магнати, шляхта розширювали земельні володіння і займали чим далі, тим більше посад в Підляшші, на Поділлі і Волині. Відбувалося неконтрольоване владою проникнення польського панства в глибину України. Щодо приєднання українських земель й інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала не однозначну позицію. Дрібна і середня шляхта підтримувала цю ідею, сподіваючись таким чином обмежити диктатуру магнатів і зрівнятися в правах з польською шляхтою, а магнати – ні, побоюючись втратити свої статки і вплив на вирішення державних справ. Литовські магнати виступили проти інкорпорації Литви, але були зацікавлені в унії (об,єднанні) з Польщею для боротьби проти Російської держави і зміцнення власного становища в своїй Литві. В умовах невдач литовської армії в так званій Лівонській війні з Росією (1558-1583 рр.) і оживлення визвольних настроїв українського населення, які поставили Литву на грань воєнної катастрофи і державного існування, Литва пішла на поступки Польщі. В результаті цього Литва прагнула одержати від Польщі допомогу у війні з Росією.

У січні 1569 р. в Любліні почав роботу польсько-литовський сейм, який повинен був вирішити питання про унію двох держав. Однак ряд великих литовських і українських магнатів, зробивши спробу зірвати сейм, покинуло його засідання, роз,їхалися по своїм латифундіям і почали висловлюватися за підготовку до воєнних дій проти Польщі. Тим часом, спираючись на підтримку польської і волинської шляхти, Сигізмунд II Август у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя і Волині до Польського королівства. Представникам цих земель (магнатам) під загрозою конфіскації їх маєтків наказано прибути в Люблін і, присягнувши Польщі, взяти участь в роботі сейму. Таким же чином до початку червня 1569 р. були приєднані Брацлавщина і Київщина (з цього приводу прийняті спеціальні акти). Їх магнатів примушували присягати на вірність короні польській. Так от коли на сейм з,явилася литовська депутація (6 червня), всі українські землі, що перебували раніше під юрисдикцією Литви, опинилися поза її межами. В такому “урізаному”, зменшеному вигляді Литовська держава і уклала угоду про унію з Польським королівством (28 червня). Відповідно до акта про об,єднання від 1 липня 1569 р. вони злилися в одне ціле – Річ Посполиту і далі повинні були управлятися одним загальновибраним володарем, який коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втрачала право на власні сейми і зовнішні відносини, за нею зберігалася лише обмежена державна автономія. Люблінська унія закріплювала юрисдикцію Речі Посполитої над усією Лівобережною і Правобережною Україною, за винятком Буковини (перебувала у складі Молдавії), Закарпаття (в Угорщині), Чернігівщини і Сіверщини (в Росії).

Люблінська унія сприяла дальшому гнобленню українського народу польськими феодалами і відповідала інтересам правлячої верхівки. На чолі колонізаторського походу на українські землі (у тому числі і на Лівобережжя), що посилився після Люблінської унії, стали польські магнати. Потоцькі, Жолкевські, Калиновські, Замойські, Струси, Язловецькі, Конецпольські займали величезні простори малозаселених земель, а також зганяли або підкоряли собі дрібних власників. Таким чином в Україні створювалися великі латифундії (великі помістя, маєтки), справжні провінції, необмежена влада в яких належала володарям цих незлічених багатств, оскільки саме вони були там воєводами, старостами. На службу до магнатів хмарами посунула дрібна шляхта з Польщі, становлячись орендарями, економами, начальниками надвірного війська та ін. Єдиний, хто виграв від унії в Україні, була місцева шляхта (дворянство), зрівняна рішенням Люблінського сейму в правах зі шляхтою польською. Український же народ був підданий додатковому, надзвичайно важкому феодальному і принизливому культурно-національному й релігійному гнобленню. Польські пани-насильники запроваджували католицтво, що означало денаціоналізацію українського народу, закривали православні церкви і монастирі, осередки нашої культури, вбивали священиків і ченців. Тому народні маси України відповіли на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої піднесенням національно-визвольної боротьби, яка в кінці ХУII ст. набрала форми козацько-селянських повстань під проводом Кшиштофа Косинського і Северина Наливайка.

 Політико-адміністративний устрій на українських землях

у складі Речі Посполитої

Українські землі були розділені на 6 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром в Луцьку), Київське, Подільське (з центром в Кам ,янці-Подільському) і Брацлавське (з центром в Брацлаві, нині селище міського типу на Вінничині). Воєводства, у свою чергу, ділилися на землі або повіти. Так, Руське воєводство (Галичина) включало 5 земель: Львівську, Галицьку, Перемишльську, Сянокську і Холмську, Белзьке – 3 повіти: Бузький, Городельський і Грабовецький, Волинське – Володимирський, Луцький і Кременецький повіти, Подільське – Кам,янець-Подільський, Красногородський і Летичівський, Київське – Київський, Овруцький, Житомирський, Черкаський, Канівський та ін., Брацлавське – Брацлавський і Вінницький повіти.На чолі воєводства стояв воєвода, призначений королем на все життя із найбільших магнатів. Посада воєводи часто давалася магнатом як винагорода за службу. У великих містах також були призначені воєводи, у менших містах – намісники-старости. На чолі повіту стояв староста, тому вся ця територія називалася староством. Призначалися старости із магнатів на все життя і вважалися намісниками короля; вони користувалися великою адміністративно-судовою владою. Під юрисдикцією старост були королівські замки-“гроди”. Старости збирали податки, наглядали, щоб не пустішали селянські землі, виконували судові вироки, невсипуче стежили за захистом території, за справністю замка, забезпеченням його зброєю і припасами. Старості допомагали різні нижчі чини: тіуни, возні, городничі, хорунжі та ін. Для забезпечення на українських землях інтересів шляхти і польського уряду у старост були різноманітні функції не тільки адміністративного, але й поліцейського характеру.

 Соціально-економічні відносини на українських

землях під владою Польщі

Після Люблінської унії посилився наступ польської шляхти і у першу чергу магнатів на українські землі. Вони позахоплювали гігантські володіння, нещадно гнобили селянство, експлуатували міщан, утискували козацтво. Відносно селян, міщан із вуст шляхти часто виривалися принизливі, образливі слова “хлопи”, “хами”. Правда, шляхетство було далеко не однорідним за своїм матеріальним становищем, Якщо один дрібний шляхтич у середньому мав у власності 20 селянських дворів, то один магнат – декілька тисяч таких дворів. /На початку 40-х рр. ХУII ст. гетьману Станіславу Конецпольському у різних воєводствах належало 18,5, Галині Калиновській – 2,8, Томашу Замойському – 3,9, Яремі Вишневецькому – більше 7 тис. селянських дворів. Українські магнати не тільки багатіли, але й поступово окатоличувалися й ополячувалися.

У другій половині ХУI ст., під впливом зростання попиту на хліб зовнішнього і внутрішнього ринку, польські і українські землевласники перебудовували свої господарства, переводили селян з ренти продуктами на панщину (відробіткову ренту). Це було новим посиленням натиску на селянство з боку феодалів. Продовжували створюватися нові великі феодальні господарства-фільварки, де і застосовувалася праця кріпосних селян. Третій Литовський статут 1588 р. завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні. В панському господарстві зростання зернового землеробства сприяло розвиткові тваринництва. У панів були і промисли. Дуже активно добувався поташ в магнатських лісах Волині, Житомирщини, Київщини; це привело до істотного знищення лісних масивів. Виготовлялося залізо, вироблялася селітра. В Прикарпатті дуже поширеним стало видобування солі. Майже у кожному фільварку феодала на берегах річок стояли водяні млини. Там мололи зерно, виготовляли крупи, валяли сукно тощо. Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося і ремісництво. Проте основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах, кількість яких у другій половині ХУI ст. стала поступово збільшуватися. З,явилися Брусилів (1574 р.), Чигирин (1589 р.), Кременчук (1590 р.) і багато інших міст. Найбільшими містами стали Львів (понад 15 тисяч жителів), Київ (15), Біла Церква (10,7). У більшості ж міст і містечок проживало по 2-3 тисячі чоловік. По своєму юридичному статусу вони поділялися на королівські, приватновласницькі і церковні, але чим далі, тим більше міст відвойовували самоврядування на основі Магдебурзького права і стали незалежними від феодалів. Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку представляв патриціат, який складався із аристократії, найбільших багатіїв. Патриціат зосереджував у своїх руках всю владу. Менш заможню соціальну групу складало бюргерство – цехові майстри і торговці. Внизу ієрархічної скали перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торговці і селяни. На їх плечі і лягав основний тягар податкового гніту. Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських полях ремонтували дороги, чистили ставки, будували греблі тощо. Крім того, міщани платили церковну десятину і повинні були виставляти певну кількість озброєних воїнів. Найбільше поширення у містах мали ремісничі спеціальності пекарів, м,ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, шкіряників, ковалів, кушнірів та ін.

Вироблена на українських землях товарна продукція йшла як на внутрішній, так і зовнішній ринок. Шляхта, магнати вивозили свої товари переважно в Західну Європу, де вони коштували значно дорожче. Шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупленими у них за безцінь. Головну статтю українського експорту в Західну Європу складав хліб. Його кількість весь час зростала. Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала українські землі і робила їх малопродуктивними. Ліси Галичини і Волині в значній мірі вирубали до другої половини ХУI ст., і шляхта стала вже добиратися до лісних масивів Лівобережної України. Одержані прибутки йшли головним чином на розкішне життя панства, частково вкладалися в економіку Речі Посполитої, а Україна чим далі, тим більше перетворювалася в сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу міцніли інонаціональні феодали; навіть українські феодали поступово відсовувалися від основних національних джерел збагачування.

Берестейська церковна унія 1596 р. і посилення

національно-релігійного гніту

Здійснюючи експансію на Схід і поступово захоплюючи українські землі, правлячі кола Польщі, а потім і Речі Посполитої, спираючись на підтримку польських феодалів, в тісному єднанні з римською курією і католицьким духівництвом, настійливо проводили політику ополячування і окатоличування українського народу. Тому боротьба проти окатоличування, за збереження православної віри і православної церкви була для українського народу одночасно і боротьбою за соціальне і національне визволення. Польський уряд і представники вищого католицького кліру розуміли, що введення прямим шляхом католицької віри на українських, а також білоруських землях, було б нездійсненним, бо викликало б широкий опір корінного населення України і Білорусії. Враховуючи це, вони охоче ж підтримали давню ідею панства про унію православної і католицької церков під егідою і юрисдикцією папи римського. Ідея унії отримала прихильників і серед невеликої групки православного духівництва в Україні. На початку 90-х рр. ХУI ст. православні владики – київський митрополит Михайло Рогоза, луцький єпископ Кирило Терлецький і володимирський єпископ Іпатій Потей, змовившись між собою попередньо, почали таємні переговори з польським королем Сигізмундом III про ведення церковної унії. 22 червня 1595 р. вже 9 православних ієрархів, у тому числі митрополит Михайло Рогоза, підписали листа папі римському Клименту УIII. В листі було заявлено про готовність вести переговори щодо об,єднання з Римом на засадах визнання католицького “символу віри”, першості римського архієрея і про повноваження вести відповідні переговори єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького. 23 грудня ці єпископи прийняли перед римською курією і папою “символ віри”. У той же день буллою Климентом УIII проголошено об,єднання і гарантовані права і привілеї української церкви. 8-9 жовтня 1596 р. в м. Бересті (Бресті) зібрався церковний собор, щоб офіційно проголосити унію. Однак він зразу ж розколовся на 2 частини. За унію виступали митрополит Рогоза, єпископи, ігумени й архімандрити 3-х із 12-ти монастирів, ряд представників українського духівництва і шляхти; їх підтримали львівський, луцький і холмський католицькі єпископи, канцлер Речі Посполитої Лев Сапіга, литовський гетьман Христофор Микола Радзивілл і православний староста Бреста Дмитро Галецький. Табір же рішучих супротивників унії очолили фактичний керівник України князь Костянтин Острозький, єпископ Гедеон (Григорій) Балабан і Захарія Копистенський, архімандрид Києво-Печерської лаври Никифор Тур, які спиралися на підтримку Никифора – протосінкела константинопольського патріарха і Кирила Лукариса – протосінкела олександрійського патріарха, а також представників братств і деякої частини дрібної і середньої шляхти. На соборі обидві протилежні сторони не виявили бажання поступитися своїми канонічними принципами. Єпископи, що проголосили унію, прокляли всіх тих духівників, які до неї не приєдналися. Православні ж духівники, яких католики називали “схизматиками” (відступниками від “істинної” віри), прокляли єпископів-уніатів за їх ренегатство, тобто відступництво від православ,я.

Після Берестейського (Брестського) собору почалася боротьба між уніатами і православними, що затягнулася на декілька століть. Український і білоруський народи, вірні православ,ю, в своїй переважній більшості (селянсько-козацькі маси, міське населення) не прийняли церковної унії, що насильницьким шляхом впроваджувалася, і чинили опір поширенню її. Цей опір надалі став складовою частиною визвольного руху українського народу проти колонізаторської політики Польщі.

У відповідності до Берестейської унії, прихильники її, тобто уніати, визнавали владу папи римського і догмати католицької церкви при збереженні у них православних обрядів і церковно-слов,янської мови в богослужінні. Уніати одержали великі привілеї – церковники звільнялися від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католиками. Православна ж релігія була поставлена у складні умови. Православні ієрархи замінялися уніатськими, у монастирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювалися в уніатські. Православні купці, ремісники, шляхтичі обмежувалися в правах.

Берестейська унія замість єдності посіяла великий розбрат серед українців, привела до розколу їх православної конфесії на дві частини і появи таким чином 2-х конфесій; вона відкрила можливості для розширення впливу папи римського на українських землях, для окатоличування українського народу, посилення над ним духовного гніту Польщі. Плодом Берестейської церковної унії стала уніатська церква, що захищала інтереси Ватікану і діяла в розріз з інтересами українського і білоруського народів.

 Козацько-селянські повстання на чолі з К.Косинським і С.Наливайком

В останні десятиліття ХУI ст. український народ більше став виявляти незадоволення гнобительською політикою польських колонізаторів. Навіть реєстрові козаки, які покликані душити народне незадоволення, і ті вкючилися у боротьбу українського народу проти надмірних податків, експлуатації і свавілля польських посадових осіб. Реєстровці скаржилися польському королю на те, що місцеві воєводи і старости придумували їм часті різні повинності, стягали великі податки, захоплювали майно померлих, без видимих причин арештовували і кидали у в,язниці багатьох козаків. Не раз реєстровці самі розправлялися з такими правителями, а потім відправлялися на Запоріжжя. Поступово такі виступи окремих груп і загонів козаків набирали масовий характер.

Перше ж велике повстання козацтва проти польсько-шляхетського володарювання в Україні почалося в 1591 р. Причиною його став земельний конфлікт між гетьманом реєстрового козацтва Кшиштофом Косинським (вихідцем із шляхти Підляшшя) і магнатами Острозькими, незгода козацтва з утискуванням його дій в прикордонних місцях й умовами наймання на службу. У відповідь на захоплення білоцерківським старостою Янушем Острозьким козацьких земель на р. Росі Косинський з загоном козаків у грудні 1591 р. напав на Білоцерківський замок (резиденцію Острозького) і захопив його.

На протязі 1592 р. повстанці успішно діяли на території Київського і Брацлавського воєводств. Вони взяли не мало міст і містечок, зокрема, Переяслав, Трипілля та ін., штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан, шляхту і встановлювала форми козацького устрою, тобто боротьба паралельно точилася за соціально-економічні права і розширювання козацької державності на нові землі. Коли повстання почало перекидатися на Волинське воєводство, оплот польського всевладдя в Україні, магнати перейшли в рішучий наступ. Князь Костянтин Острозький зібрав шляхту, своє надвірне військо, найняв загін німців і в кінці січня 1593 р. розбив повстанців під містечком П,ткою на Житомирщині. Повернувшись з частиною козаків на Запоріжжя, Косинський просив допомоги у російського царя Федора Івановича. Обіцяна допомога царя не була підготовлена у потрібний момент. Влітку 1593 р. 2-тисячний козачий загін під керівництвом Косинського оточив Черкаси, де закрився черкаський староста Олександр Вишневецький. Цей староста запросив Косинського до себе на переговори, а потім наказав його вбити, тіло ж замурувати в стіні католицького монастиря. Одночасно Вишневецький пішов на поступки повстанцям і підписання з ними мирного договору. Відповідно до договору реєстровцям дозволявся вільний відхід на Запоріжжя і волості, поверталися захоплені шляхтою угіддя і визнавалося право передавання земель у спадщину.

Незабаром після першого великого козацько-селянського повстання на чолі з Кшиштофом Косинським почалося друге таке ж повстання під проводом Северина Наливайка, який був родом з Гусятина, що на Тернопільщині (виходець з сім,ї кушніра). У попередні роки С.Наливайко служив у князя Острозького сотником надвірних козаків, тому змушений був брати участь в придушенні повстання на чолі з К.Косинським. Ці обставини викликали певну кризу в світорозумінні Наливайка, змусили його стати до лав за національне визволення. Саме після битви під П,яткою він залишає службу й організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Наливайко і його прихильники захопили зброю і 4 тисячі коней. Відчувши власну силу і прагнучи її збільшити, козацький проводир направив до запорожців посланців з метою прихилити їх на свій бік для виступу проти польського панування. Щоб згладити свою участь в придушенні повстання Косинського, Наливайко велів доставити запорожцям 1,5 тисячі коней. Одна частина старшини запорожців не захотіла приєднатися до людини, яка брала участь у придушенні повстання Косинського, а друга її частина, обравши собі наказним гетьманом Г.Лободу, відправилася на допомогу наливайківцям.

У жовтні 1594 р. вибухнуло антишляхетське повстання на чолі з С.Наливайком. Наливайківці і брацлавські міщани прогнали місцевого старосту Струся, захопили Брацлав і обрали війтом Тиковича. Наступного місяця Наливайко взяв Бар, тим самим поширив свою владу на значну територію Поділля. Вже весною 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, в яких нараховувалося біля 12 тисяч чоловік. В кінці 1595 – на початку 1596 рр. козацько-селянські виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля і білоруське Полісся. Особливу тривогу у польського уряду викликали наміри наливайківців створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем. Повстанці Наливайка стали для польської влади в Україні серйозною загрозою і уряд прийняв рішення кинути проти козацько-селянських формувань військо С.Жолкевського. Розуміючи, що ефективно протидіяти чисельному добре підготовленому і озброєному польському війську не можна, Наливайко з невеликим загоном (майже 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. Саме у цьому місці були з,єднані сили трьох козацьких проводирів – С.Наливайка, Г.Лободи і М.Шаули (обраного гетьманом реєстрових козаків, що залишилися після відправлення наказним гетьманом Г.Лободи з частиною реєстровців на допомогу наливайківцям).

Спільне козацько-селянське військо (близько 6 тисяч чоловік) розгромило передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити за Дніпро. Одна з вирішальних битв відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля (23 березня 1596 р.); обидві сторони зазнали великих втрат, але ні одна не одержала перемогу. Потім повстанці переправилися через Дніпро і відійшли до Переяслава з наміром далі прямувати за російський кордон. Однак просування повстанців гальмував величезний обоз із 7-9 тисяч жінок, дітей, стариків, який прикривали 3 тисячі боєздатних козаків. До того ж серед повстанців не виявилося належної єдності. Г.Лобода і його прибічники стали перешкоджати керівному впливу С.Наливайка в козацько-селянському війську, яке він, докладаючи всі зусилля, прагнув швидше відвести до Лубен. Через ці причини повстанцям не вдалося відірватися від ворогів-переслідувачів.

Одержав підсилення, польське військо на чолі з Жолкевським наздогнало і оточило козацько-селянське військо в урочищі Солониця поблизу Лубен (на Полтавщині). Козацько-селянське військо змушене було перейти до оборони. Критична ситуація посилила розбрат у таборі повстанців. Під час однієї із сутичок між козаками було вбито Лободу, якого запідозріли у зраді, запроданстві. Справа дійшла до того, що самому Наливайкові довелося відстрілюватися від частини реєстрових козаків.

Після двотижневої облоги Жолкевському вдалося змусити реєстровців 28 травня піти на компроміс; Наливайка разом з Шаулою, Шостаком й іншими лідерами повстанців раптово схопила група реєстровців і видала Жолкевському. Після цього козаки припинили опір, але ж вони виявилися обманутими. Саме у той момент на них несподівано і нагло напали жовніри. Було вбито декілька тисяч повстанців. Польський хроніст М.Бельський про цю трагедію писав: “Так їх рубали безжалісно, що на милю чи більше труп лежав на трупі”. Лише невелика частина повстанців на чолі з К.Кремпським (із козацької старшини) прорвалася з оточення.

С.Наливайка і його соратників відправили у Варшаву для того, щоб піддати тривалим мукам, катуванню, а потім – страті. Наливайка мучили в тюрмі більше року і в квітні 1597 р. йому відрубали голову, а тоді четвертували тіло; голову, руки і ноги Наливайка порозвішували на кіллях у різних містах Варшави. Доля С.Наливайка – об,єкт багатьох творів українського фольклору (народної творчості); до цього образу звертався Т.Г.Шевченко, пізніші українські письменники і поети. Незважаючи на поразку, повстання під проводом С.Наливайка сприяло накопичуванню досвіду боротьби, служило прикладом для визволення народу, прискорило процес формування національної самосвідомості.

 Участь козаків в походах на Молдову і Москву

Поразка повстань під керівництвом К.Косинського і С.Наливайка нанесла відчутний удар реєстровому, запорізькому і невизнаному урядом козацтву. В результаті серед нього зародилося 2 течії: радикальна, що складалася з бідних козаків, вчорашніх селян, ремісників, степових добувачів, і, поміркована, що представляла заможніх міських козаків, які мирним шляхом хотіли розширити свої права і привілеї в Речі Посполитій. Першу течію після вказаних повстань очолювали Кшиштоф Кремпський, Федір Полоус, другу – Криштоф Нечковський, Тихін Полоус. Розбіжності між цими течіями іноді сильно загострювалися, але частіше вони діяли скоординовано, особливо у вирішальні моменти. До цього змушували козаків зовнішні обставини: на початку ХУII ст. Польщі довелося вступати у цілий ряд війн і вона ніяк не могла обійтися без допомоги козаків. Такі умови ловко використовували тодішні козацькі політики, серед яких найкраще вирізнявся гетьман Самійло Кішка. Цей славний гетьман об,єднав козаків і рядом сухопутних і морських походів в 1599 р. підняв дух козацького війська.

Далі ж настали події, які примусили сам уряд “забути” на деякий час власні слова, що козаки – “розбійники”, “свавільники”, “вороги держави” і звернутися до них з проханням про допомогу. Так, в 1600 р., коли господар Валахії Михайло напав на господаря Молдавії Ярему Могилу, жадаючи скинути його з престолу і захопити Молдавію, польський уряд вступився за Могилу як за свого васала і ставленика, закликавши на допомогу козаків.

Самійло Кішка вміло використав обставини, які склалися, для того, щоб повернути козацтву ті права, котрі уряд відібрав після кривавої розправи над повстанським військом під Лубнами у травні 1596 р. Він навмисно не звернув увагу на послане польським гетьманом Замойським запрошення козакам до походу в Молдавію, а почекав, поки попросив їх сам король. Адже король також під час повстань осудив козаків на повне знищення і оголосив зрадниками. Король вимушений був особисто звернутися до цих так званих зрадників. С.Кішка відповів королю, що радий слугувати, але в похід не поспішав. У польських колах почалася сильна тривога; шукали, кого б послати до козаків, щоб схилити їх до походу. Врешті-решт С.Кішка дав взнаки королю: козаки в похід вирушать тільки за умовою, що з них буде зняте осудження, накладене без провини, повернуті їм давні права і вільності, а надалі король не допустить утисків, гніту козаків з боку старост й інших чиновників. Одночасно С.Кішка заявив: козаки вирушать в похід, не дожидаючись цих умов, бо покладаються на короля, що він їх виконає. І дійсно вони відправилися в похід, допомогли польському гетьману Замойському розгромити господаря Валахії Михайла і захистити господаря Молдавії Я.Могилу.

Через 2 місяці козаків запросили в новий більш тяжкий воєнний похід – на землі Ліфляндії проти шведів. С.Кішка знову повторив козацькі вимоги і сейму прийшлося прийняти рішення, яке скасовувало попереднє: знімалося з козаків осудження на повне знищення і, хоча з різними застереженнями і обмеженнями, поверталися старі права. В 1602 р. С.Кішка загинув у Ліфляндії, козаки зазнали великі втрати. Повернувшись потім в Україну із ліфляндської війни (1603 р.), козаче військо зажадало від уряду за свою службу прав нарівні з польським військом і знову стало утверджуватися господарем становища по Подніпров ,ю. Незабаром козаки відновили боротьбу проти татар і турків, хоч основну увагу з 1604 р. (на протязі десятиліття) було спрямовано на Російську державу, яка вступила тоді в “смутні часи”.

Наслідком складних внутрішніх процесів і потрясінь, що проходили в Московській Русі, стала поява в Польщі претендента на царський престол Лжедимитрія I (Димитрія Самозванця). Цей самозванець присвоїв собі ім,я сина Івана IУ царевича Димитрія, який загинув в Угличі у 1591 р. Авантюра Лжедимитрія I зародилася у колі польського магнатства, заінтересованого у розширюванні своїх володінь за рахунок території Російської держави. Змова проти Російської держави, організована в Речі Посполитій, змикалася з боярською змовою у Москві проти не родовитого царя Бориса Годунова.

В березні 1604 р. Лжедимитрія I приймав король Сигізмунд III, котрий пообіцяв йому таємну підтримку. Скоро король допоміг Лжедимитрію I грішми й дозволив приватним чином набрати військо. В кінці жовтня 1604 р. Лжедимитрій рушив це військо через Україну на Москву. У складі війська було 12 тисяч козаків; у воєнний похід їх змогли повабити перспективами московської здобичі. Козаки допомогли Лжедимитрію I оволодіти Москвою і в липні 1605 р. вступити на престол, а після його повалення (вбивства) приймали участь у повстанні проти нового царя – Василя IУ Шуйського.

В липні більше 10 тисяч козаків перейшло у табір наступного ставленика польських інтервентів – Лжедимитрія II. Багатотисячні загони козаків йшли у період “смути” за різними самозванцями, що називали себе московськими царевичами або царями, і розоряли російські землі, збирали багату здобич. Горіли міста Російської держави; кривавими слідами покривалися московські сніги, а в Україну, Польщу і Литву бочками відправлялися московські гроші, возами – дорогий одяг, убрання, парчеві каптани, жупани, соболеві шуби. Для козаків Московщина в її “смутні часи” стала наче другим Диким полем, де вони з року в рік шукали здобичі і харчу. 30 тисяч козаків брали участь і в поході на Москву (1609-1611 рр.) війська самого короля Сигізмунда III, який надіявся заволодіти Російською державою. В 1612 р., коли розгорнулися широкі дії другого народного ополчення під керівництвом К.Мініна і Д.Пожарського проти польських загарбників, серед козацтва, яке стояло під Москвою, почався розклад; частина козаків приєдналася до ополчення. Очищенням Москви від польських інтервентів було забезпечено визволення всієї Російської держави і відновлення її незалежності. “Смутним часам” настав кінець.

 Пошуки українсько-польського компромісу.

П.Сагайдачний і його політика

Українське козацтво, перебуваючи у складі Речі Посполитої, було змушене брати участь у її зовнішньополітичних акціях, але за це висували перед урядом вимоги надати йому права на різні пільги і повну свободу в Україні. Заможнє реєстрове козацтво у містах взагалі погоджувалося на переговори і співробітництво з Річчю Посполитою, сподіваючись добитися свого соціального статусу і спокою, необхідного для дальшого матеріального забезпечення, нагромадження багатств. Більшість же козацтва, котра складалася з безмаєтних запорожців і нереєстрових козаків, над якими постійно нависала небезпека повторного закріпачення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище в суспільстві.

Польському уряду часто вдавалося використовувати протиріччя між цими двома угрупованнями козацтва. Проте на початку ХУII ст. події стали розвиватися в більш-менш сприятливому для козаків напрямку. Рідко коли на засіданнях сейму польські політики ухвалювали чи висували проекти, які не передбачали використання воєнного потенціалу козацтва, одночасно ухиляючись від його вимог збільшити реєстр і розширити автономію. Козаки ж після закінчення походів у Москву в період так званої смути всупереч заборонам польського уряду всі свої зусилля спрямовували на боротьбу проти Туреччини і Криму. Успіхи в цій боротьбі сприяли поширенню козацтва на волості. Часто “неслухняні” селяни і міщани, взявши участь у тому чи іншому поході, називали себе козаками і відмовлялися підкоритися польській адміністрації, обирали собі старшину на козацький лад. В 1616 р. у Корсуні на 1500 міщан припадало 1300 “неслухняних”, у Каневі із 2260 чоловік міщанами визнавали себе лише 960. Таке становище непокоїло польський уряд, а місцеві старости скаржилися, що козаки “державу другу в державі насаджують”.

З початку ХУII ст. в Україну одна за другою відряджувалися королівські комісії. Останні ж козацькі морські походи (1616 р.) в Крим і Туреччину вже безпосередньо загрожували війною Польщі, яка після закінчення війни на Московщині зовсім не мала коштів для війська. Тому гетьман Жолкевський вирушив з військом в Україну, щоб укласти з козаками угоду. Формальну згоду козаків виконати вимоги польського уряду про демобілізацію їх війська підписав у Старій Ольшанці на р. Росі гетьман Конашевич-Сагайдачний.

Петро Конашевич Сагайдачний (близько 1570-1622 рр. Був найвизначнішим козацьким проводирем до Богдана Хмельницького і одним із найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів. Народився він в с. Кульчиці (нині Самбірського району Львівської області) в сім,ї дрібного шляхтича. Вчився в Острозі у найкращій тоді на Україні православній школі князя Костянтина Острозького. Після закінчення навчання деякий час служив у одного магната, потім пішов від нього на Запоріжжя і скоро висунувся на почесне місце серед козацької старшини. Брав участь в походах на Молдавію, Ліфляндію. Очолював ряд вдалих походів в Туреччину і Крим. З його іменем пов,язане взяття Варни (1605 р.). Великої слави добув морськими походами, та особливо походом на Кафу (Феодосію) в 1616 р. Сагайдачний взяв Кафу – це татарське торгове місто в Криму біля моря, куди згонили невільників для продажу, а звідти розвозили їх по всьому світу. Козаки під керівництвом Сагайдачного спалили в гавані Кафи турецькі кораблі і визволили декілька тисяч рабів-невільників. В 1616 р. Сагайдачного обрали гетьманом.

Виходячи із твердої переконаності в тому, що козаки тоді ще поступалися силою Речі Посполитій, Сагайдачний доти робив примирення з польським урядом наріжним каменем своєї політики. Як чудовий дипломат, Сагайдачний уміло використовував потреби польського уряду в могутній воєнній силі козаків для утверджування самостійності козачого війська, яке всупереч установлюваним реєстрам в кілька тисяч чоловік, мали кілька десятків тисяч, а при необхідності досягало 40 тисяч чоловік.

В 1618 р. гетьман Сагайдачний на чолі 20-тисячного козачого війська здійснив похід за межі Російської державі, щоб піддержати польського королевича Владислава, котрий перебував з військом під Москвою як претендент на російський престол; військо королевича опинилося на грані розгрому. Військо Сагайдачного пройшло по маршруту Путивль, Ливни, Єлець, Шацьк, зустрічаючи опір жителів міст і сіл; особливо відчайдушний опір чинили козакам жителі м. Михайлова (на Рязанщині). Після визволення війська королевича Владислава із безвихідного становища козаки Сагайдачного, об,єднавшись з поляками, розпочали стурм Москви, який не приніс успіху. Війська Сагайдачного підійшли до арбатських воріт і несподівано відступили, повернувши на Серпухів, Калугу, а звідти на Київ. Можливо, гетьман Сагайдачний вирішив продемонструвати своє формальне виконання зобов,язань перед королем Сигізмундом III і поруч з цим не докладати сили для реалізації польських планів.

Цей похід не мав популярності серед козаків. Частина їх не хотіла повертатися із Москви й інших російських міст і залишилася на постійне проживання в Росії. Очолюваний Жданом Коншиним полк козаків, що був у складі війська Сагайдачного, перейшов на службу до Російської держави. Навіть гетьман Сагайдачний не міг позбутися муки сумління за цю експедицію в Росію. Коли ж невдовзі завітав в Україну, повертаючись до Москви, єрусалимський патріарх Теофан (Феофан), то сам Сагайдачний від імені всього реєстрового Війська Низового (Запорізького) попросив у нього відпущення “гріха пролитої крові християнської” під час московського походу. В 1620 р. гетьман Сагайдачний направив в Москву до царя спеціальне посольство на чолі з Петром Одинцем з проханням прийняти українських козаків на російську службу, а також спільними силами здійснити похід проти татар і турків. Посланців Сагайдачного привітно прийняли у Москві, їм була видана грамота й подарунки. Правда, пропонування гетьмана Петра Сагайдачного про спільний похід проти татар і турків цар Михайло Федорович не підтримав. Цілком очевидно, посольство Сагайдачного в Москву було виявом бажання мати нормальні українсько-російські взаємозв,язки і взаємовідносини, а також спробою певного тиску на уряд Речі Посполитої та актом демонстрації незалежності зовнішньополітичної діяльності козаків-реєстровців.

В 1620 р. Сагайдачний, ставлячись проти політики утиску православ,я з боку польського уряду, зумів відновити православну ієрархію (організацію церкви) в Україні. Це сталося під час приїзду із Москви в Україну єрусалимського патріарха Теофана (Феофана), який восени того ж року висвятив митрополитом київським – Іова Борецького, прибічника політичних і культурних зв,язків з Росією, авторитетного громадського діяча, а також єпископами: перемишльським єпископом Ісая Копинського, володимирським – Ієзекиля Курцевича, луцьким і острозьким – Ісакія Борисковича, полоцьким – Мелетія Смотрицького. У тому ж році Сагайдачний вступив в Київське Богоявленське православне братство разом “з усім Військом” Запорізьким. Козаки, ставши колективним членом цього братства, подавали йому і всьому братському рухові в Україні моральну і матеріальну підтримку.

 Участь козаків на чолі з П.Сагайдачним

в Хотинській битві (1621 р.)

Незважаючи на винятково важливу роль козаків гетьмана П.Сагайдачного в поході війська королевича Владислава на Москву (1618 р.), у визволенні цього війська з біди і врятування його від неминучого розгрому, польський уряд все ж таки скоротив козацький реєстр з 10600 до 3000 чоловік. Козацьку старшину з того часу повинен був призначати король; реєстровців він зобов,язав не здійснювати морські походи. Незадоволені всім цим козаки усунули П.Сагайдачного з гетьманства (1620 р.); вони думали, що Сагайдачний не повинен був робити стільки поступок Польщі. Замість Сагайдачного гетьманом обрали Якова Бородавку-Неродича. Скоро почалася війна Туреччини проти Польщі. Козаки не пішли допомагати війську коронного гетьмана Жолкевського. Турки завдали тяжкої поразки полякам під Цесорою на р. Прут; Жолкевського убили, а голову його відправили до Константинополя. На тому полі битви загинув чигиринський сотник Михайло Хмельницький; молодший його син Богдан, побачивши мертвого батька, так розлютився, що раптово кинувся в саму гущу турків, але там його схопили, взяли у полон; два роки Богдан жив у турецькій неволі.

У 1621 р. в похід на Польщу відправився сам турецький султан з ще більшими військами. Король Сигізмунд III змушений був просити допомоги козаків. Сейм негайно виніс ухвалу взяти на державну службу 20 тисяч козаків. Тільки б добитися в цій ситуації задоволення ряду своїх вимог, козаки відрядили до короля Сагайдачного і Курцевича, а самі почали готуватися до походу. Тим часом їх війська на чолі з гетьманом Бородавкою відправилися в Молдавію. Сагайдачний же, якому король на словах пообіцяв задоволення вимог українців, поспішив під Хотин на р. Дністер, де в кінці серпня зосередилися 2 армії – турецька разом з татарами, що налічувала більше 160 тисяч чоловік, і польська – 30 тисяч чоловік. Марш козаків на чолі з Я.Бородавкою через Молдавію проходив у безперервних боях з турками і татарами, котрі прагнули не допустити з,єднання козаків з польськими військами, і козаки зазнавали немалих утрат. Сагайдачний прибув під Хотин і, не став дожидатися підходу Бородавки, відправився йому назустріч.

В останній момент Бородавко, дізнавшись про таємні польсько-турецькі переговори щодо припинення війни, вирішив не з,єднуватися з коронною армією. Однак терміново скликана вже під Хотином Рада реєстрових козаків не погодилася з таким рішенням Бородавки, скинула його з гетьманства і засудила до смертної кари, потім знову обрала Сагайдачного (22 серпня 1621 р.). У той же день козачі полки під керівництвом Сагайдачного добралися до розташування коронних військ. На другий день до Хотину наблизилася турецька армія на чолі з султаном Османом II.

Почалася Хотинська битва, в якій війська Сагайдачного на відміну від польських військ під командуванням коронного гетьмана Ходкевича і королевича Владислава, здійснювали наступальну тактику. Вночі 30 серпня декілька козачих полків раптово ввірвалися в турецький табір і розгромили його. Серед турків почалася паніка. Сам султан Осман II втік за три милі від небезпечного місця. Після цього ще більше трьох тижнів вересня велися кровопролитні бої поблизу Хотина, в яких українські козаки відіграли вирішальну роль. Противники знесилювалися від величезних втрат, нестачі харчових продуктів, фуражу, розповсюдження епідемії і т. ін. 28 вересня відбувся останній запеклий турецький штурм, що не приніс султану успіху і змусив його почати переговори з поляками. 29 вересня 1621 р. Туреччина і Польща уклали мирний договір. Згідно з Хотинським миром кордон Польщі з Туреччиною встановлювався по Дністру. Турки і татари зобов,язувалися не здійснювати грабіжницькі походи на територію Речі Посполитої. Разом з тим польський уряд погодився заборонити козацькі походи проти Туреччини і Криму.

В Хотинській битві (війні) українські козаки на чолі з П.Сагайдачним врятували польську армію від розгрому і одержали перемогу, яка мала величезне історичне значення. Вони своїми мужніми діями фактично врятували не тільки Річ Посполиту, але й інші європейські країни. Авторитет козацтва виріс в очах українського й інших європейських народів. Проте після Хотинської перемоги умови козаків про збільшення їх реєстру і платні, інших соціально-економічних “вільностей”, а також про визнання прав православної церкви польський король відхилив. Реєстр установлювався в 3 тисячі чоловік, а всі інші переможці над турками повинні були повертатися під владу панів. Правда, певна частина учасників війни розійшлася по домам, але 20-30 тисяч самовільних козаків пішли в Запорізьку Січ, збільшивши її можливість кілька років проводити самостійну політику на підвладній території. Гетьман Сагайдачний після Хотинської перемоги прожив менше року. Його здоров,я весь час погіршувалося в результаті одержаної в Хотинській війні рани. Перед смертю Конашевич-Сагайдачний склав заповіт, за яким передавав своє майно на освітні, благодійні і церковно-релігійні цілі і діла. 10 квітня 1622 р. він помер. Кияни і представники широких кіл козацтва з глибоким сумом ховали славного гетьмана і захисника від іноземних поневолювачів. Його могила міститься в Київському Братському монастирі.

 Народні рухи в 20-30-х рр. ХУII ст. Запорізькі гетьмани Тарас

Федорович (Трясило), Іван Сулима, Яків Острянин (Остряниця)

Безпосереднім приводом для піднесення народного повстанського руху стало небажання учасників Хотинської війни повернутися за вимогою властей до становища закріпаченого селянства, а також загальне посилення соціально-економічного, національного і релігійного гніту в Україні з боку польських колонізаторів. Польські власті розправлялися з жителями сіл, де вводився козацький лад, забороняли козакам приймати у себе втікачів, самостійно підтримувати свої зв ,язки з іноземними державами, а також захищати релігійні справи, православну церкву.

Велике козацько-селянське повстання відбулося в 1625 р. під керівництвом гетьмана Марка Жмайла. Учасники хотинської війни, зібравшись на півдні Київщини, відмовилися підкорятися місцевим урядовцям; вони без дозволу користувалися угіддями. Цих повстанців підтримувала і та частина козацтва, яка обрала своїм гетьманом Жмайла.

Восени 1625 р. польські війська почали наступ у напрямку Білої Церкви, де зосереджувалася значна кількість козаків. Повстанці змушені були відступати в Запоріжжя через Канів і Черкаси. До них по дорозі приєдналися запорожці і загальна кількість повстанців зросла до 20 тисяч чоловік. Запеклий бій між повстанцями і військом коронного гетьмана Конецпольського 25 жовтня не дав переваги ні одній із сторін. Під покровом ночі Жмайло відвів своїх побратимів до Куруківського озера (поблизу Кременчука). Конецпольський кинув на прорив козацького табору свої передові частини, а вони загрузли в трясовині, і майже всі полягли під згубним гарматним і мушкетним вогнем. Різке похолодання змусило Конецпольського почати переговори з повстанцями. Їх прискорила незгода між реєстровими і невизнаними урядом козаками.

26 жовтня по-угодовському настроєна старшина фактично здійснила переворот: Марко Жмайло, який представляв інтереси незаможних козаків, був усунутий, а на його місце гетьманом обрали Михайла Дорошенка. 5 листопада на березі озера Курукова новий гетьман підписав з Конецпольським угоду (Куруківську угоду). За її умовами повстанцям оголошувалася амністія, козацький реєстр збільшувався до 6 тисяч чоловік, козакам дозволялося лише обирати старшого, якого потім повинен був затверджувати король або від його імені коронний гетьман. Козацькій старшині наказано було не приймати в реєстр так званих козаків-“виписчиків”. Від всіх реєстрових козаків взято зобов,язання вернути під владу польських панів нереєстрових козаків. Разом з тим реєстровим козакам заборонялося здійснювати походи в Крим і Туреччину.

Куруківська угода викликала незадоволення у десятків тисяч нереєстрових козаків, бо вони ж примушували їх повертатися у підданство до панів. Тому більшість з них пішла в Запорізьку Січ, щоб зайнятися там різними промислами. До нереєстрових козаків приєднувалися тисячі селян-втікачів з центральних земель. В 1629 р. загальна кількість цих людей налічувала там майже 40 тисяч чоловік.

Становище покозаченого люду значно погіршилося після того, як замість убитого в кримському поході Дорошенка гетьманом став по-угодовському настроєний до Польщі Григорій Чорний. Скоро нереєстрові козаки відмовилися підкоритися Чорному і в кінці 1629 р. обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясило). У березні 1630 р. Федорович повів 10 тисяч козаків на “волості”. Викраденого повстанською розвідкою Чорного козаки присудили до смертної кари і вирішили наступати вверх уздовж Дніпра. Найближчими помічниками Федоровича були відомі своїми перемогами в походах проти турків і татар Андрій Діденко, Данило Білоцерківець, Іван Гиря та ін. Задавши поразки польським військам, повстанці здобули Корсунь, Канів, Баришівку та інші міста й села і зупинилися в Переяславі. Дії козаків підтримало і селянство. Селянські загони вигнали польських урядовців із Обухова, Білобородки, Музичів, Бузової, Димера. Все Середнє Подніпров ,я піднялося проти польських колонізаторів.

6 квітня проти повстанців направив своє військо коронний гетьман Конецпольський; польські жовніри знищили жителів Лисянки, Івниці, Плесецького, Димера, інших міст, містечок, сіл. До середини травня воєнний успіх почав схилятися в бік повстанців. У ніч на 20 травня їх загін пробився до шатра Конецпольського і знищив роту з 150 синів великих магнатів, шляхтичів. В кінці травня в одну з боїв польське воїнство втратило майже 10 тисяч чоловік. Наближалася повна перемога, але їй у лавах повстанців стали на заваді розбіжності, які виникали й раніше. Частина старшини і реєстровці, що стояли на угодовських позиціях з Польщею, добилися усунення Федоровича і на його місце гетьманом було обрано О.Конашевича-Бута. Разом з 10 тисячами своїх прибічників Федорович пішов на Запоріжжя. Прибічники ж Бута 29 травня 1630 р. уклали з Конецпольським Переяславську угоду, за якою зберігалися умови попередньої Куруківської угоди, але реєстр збільшувався до 8 тисяч чоловік. Нереєстровим козакам оголошувалася амністія, і вони повинні були повертатися під владу шляхти. Сторожова охорона на Січі збільшувалася до 2 тисяч козаків. Повстанців зобов,язували вернути полякам всі захоплені гармати. На початку 30-х рр. ХУII ст. повстанський рух в Подніпров,ї дещо спав, але повністю не припинився. Під час невдач, поразок повстанці йшли за Запоріжжя і знаходили там надійне укриття.

Польський уряд прагнув ізолювати Запорізьку Січ від України. З цією метою на протязі березня-липня 1635 р. біля Кодацького порога було побудовано Кодацьку фортецю. Сильний гарнізон не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз,їзди ловили в степу втікачів і відправляли їх на земляні роботи або в тюрму. Кісткою в горлі стала для запорізьких козаків Кодацька фортеця. Адже без припливу свіжих сил Запорізька Січ не могла існувати. Тому в ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. З тисячі нереєстрових козаків на чолі з гетьманом Іваном Сулимою захопили фортецю і розгромили гарнізон коронного війська. Потім вони зібралися на одному з дніпровських островів, щоб підготуватися до подальших рішучих дій, але підіслані туди властями підмовники схилили на свій бік значну частину реєстровців, що перебували поблизу, і за їх допомогою заарештували гетьмана Сулиму і його найближче оточення. У Варшаві гетьмана четвертували, трьом його побратимам відрубали голови, а Павлюка (Павла Бута) відпустили на поруки магната Томаша Замойського.

Обраний гетьманом нереєстрових козаків, Павло Бут (Павлюк) у серпні 1637 р. став на чолі повстання, що почалося. В лави повстанців влилися загони Карпа Скидана, Семена Биховця, Дмитра Гуні, Якова Острянина. На той час, після чергової чистки реєстрового козацтва , в реєстрі зосталися лише ті старшини, за яких поручилися старости і підстарости. Тому Павлюк послав загони полковників Скидана і Биховця в Переяслав до реєстровців, щоб взяти у полон старшого реєстрового війська (гетьмана) Саву Кононовича з прибічниками і перепровадити їх в Чигирин. Врятувався тоді тільки Ілляш Караїмович. Після цього частина реєстровців приєдналася до повстанців. Талановитий організатор і політик Павлюк своїми універсалами підняв на відкриту боротьбу широкі народні маси Лівобережжя. Майже всі селяни Подніпров,я покозачилися. Прийшлося тікати панам зі своїх маєтків.

В листопаді коронне військо під керівництвом Миколи Потоцького і надвірні загони шляхти швидким маршем почали наступ проти повстанців. 6 грудня під с. Кумейки поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козаки мужньо провели бій, але польській кінноті вдалося зруйнувати їх табір, в результаті чого вони зазнали великих втрат (вбито коло 5 тисяч чоловік). Повстанці відступили до с. Боровиці, що недалеко від Черкас, і закріпилися там. Поляки стали здійснювати безперервні обстріли повстанців і часті штурми їх Боровицького табору. Проте, серед реєстровців, що були в лавах повстанців, появилися зрадницькі настрої. Розраховуючи на прощення, реєстровці схопили Павлюка, Томиленка й ще декількох старшин і видали Потоцькому; їх потім стратили у Варшаві. 14 грудня основна частина повстанців капітулювала. Загони К.Скидана і Д.Гуні, що перебували у той момент в Чигирині, дізнавшись про це, пішли на Запоріжжя.

Від імені повстанців, що капітулювали, реєстровці підписали документ про виконання розпоряджень коронного гетьмана, зобов,язалися вигнати із Запорізької Січі “чернь”, попалити човни і т. ін. Коронний гетьман Потоцький замінив все командування над реєстровцями. Старшим над ними (або гетьманом) став Ілляш Караїмович, військовим писарем – Богдан Хмельницький. Призначаючи на старшинські посади деяких учасників повстання і передусім Богдана Хмельницького, що визначався великим талантом, Потоцький прагнув повністю перетягнути їх на бік Речі Посполитої. Одночасно його війська здійснювали жорстоку розправу над жителями Київщини і Ніжинщини. Щоб уникнути катувань і смерті, досить багато селян і міщан втекло на Запоріжжя чи в Росію. Козацький реєстр скорочувався до 5 тисяч чоловік. Однак спроба Караїмовича розгромити Січ в кінці 1637 р. наштовхнулася на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли воювати з січовиками. Так закінчився перший етап повстання.

Другий етап народного повстання почався в березні 1638 р. під проводом нового гетьмана нереєстрових козаків Якова Острянина. Селяни і міщани повсюду відгукнулися на звернення гетьмана із закликом до повстання проти гнобителів; заготовлювалася зброя, різні припаси і т.ін. У другій половині березня Скидан зі своїми козаками оволодів Чигирином і тим самим прикрив Запоріжжя від польських військ. Флотилія Гуні займала перевози в Кременчуку, Бужині, Черкасах. Для розгрому польських військ Острянин направив на Лівобережжя головні сили повстанців. Вони взяли Кременчук, Хорол, Омельник і зупинилися в Говтві, дожидаючи інші загони; у зв,язку з назрілою загрозою підходу туди каральних військ, козаки терміново побудували там сильні оборонні укріплення. Бої під Говтвою почалися 25 квітня спробою декількох тисяч реєстровців Караїмовича і двох полків німецької піхоти оволодіти укріпленим табором повстанців. Однак повстанці зробили засідку і майже всіх їх перебили. Невдало закінчилися й інші штурми повстанських укріплень. Втративши коло 3,5 тисяч ратників, син коронного гетьмана Стефан Потоцький 1 травня почав відступ.

6 травня під Лубнами відбувся запеклий бій між повстанцями Острянина і військами Потоцького, який не дав переваги жодній стороні. Потоцький вимушений був замкнутися в Лубенській фортеці, а гетьман Острянин пішов на переформування і по припаси в Миргород. Поповнивши запаси пороху і провіанту, гетьман Острянин вже скоро повертався зі своїми загонами під Лубни, але ж біля с. Сліпорід проти нього були кинуті нові ворожі війська. Після нерівного бою повстанцям Острянина прийшлося відступати до с. Жовнине (нині Чорнобаївського району на Черкащині). Тут відбувся ще більш запекліший бій з військами Потоцького і свіжими силами магната Яреми Вишневецького, що прийшли йому на поміч. Оскільки бій виявився програним, Острянин вирішив з декількома сотнями повстанців переправитися через р. Сулу і податися в Слобідську Україну під захист Російської держави.

Повстанці, що залишилися, обрали собі гетьманом Дмитра Гуню і продовжували мужньо битися. Гуня зумів 11 червня організувати в нерівних умовах чергову вдалу атаку на ворога, після чого зразу ж відвів повстанців до самого Дніпра і в гирлі р. Старець заклав новий укріплений табір. Та скоро повстанців щільно оточили польські війська, до яких приєдналися зі своїми загонами Микола Потоцький, Ярема Вишневецький, інші магнати. Терплячи труднощі від недостачі їди і боєприпасів, повстанці до кінця липня мужньо захищалися, потім змушені були піти на переговори і укладення угоди з коронним гетьманом. Частина ж козаків на чолі з Гунею зуміли пробитися крізь вороже оточення і пішла на Запоріжжя.

Хоч народні повстання 20-30 рр. ХУII ст. проти колоніального панування Речі Посполитої зазнали поразки, все ж вони залишили глибокий слід у національному українському житті. Ці виступи підготовили сили для вирішальної битви українського народу з польськими поневолювачами у Визвольній війні, що об, єктивно зріла.

 Причини придушення повстань. “Ординація Війська

Запорізького реєстрового” 1638 р. та її наслідки

Козацько-селянсько-міщанські повстання 20-30-х рр. ХУII ст. були слабо підготовленими; повстанці не мали потрібних засобів для ведення бою (селяни і городяни озброювалися вилами, косами, дрючками і т. ін.). Старшина реєстрових козаків, боячись втратити привілеї, часто вступала з властями в зговір і зраджувала проводирів повстанських військ, ватажків народних месників. Боротьба українського народу не була підтримана польським і литовським народами; уряд використовував їх для придушення повстань на наших землях. Повстання мали частіше локальний, місцевий характер. Мотиви і цілі виступів не завжди були однаковими у козаків, селян, городян.

Козаки повинні були прийняти тяжкі умови, які нав,язав їм сейм Речі Посполитої. Ці умови, вироблені сеймом ще в березні 1638 р., містилися у так званій “Ординації Війська Запорізького реєстрового”, відповідно до якої скасовувалися козацьке самоврядування і судочинство. Замість старшого реєстру (гетьмана) призначався урядовий комісар. Посади полковників і осавулів давалися виключно шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських володіннях Корсуньського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр встановлювався у кількості 6 тисяч чоловік. Всі виключені з нього перетворювалися у кріпаків. Козакам заборонялося відходити на Запоріжжя без дозволу комісара. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті “Ординації” у вигляді інструкцій для відправлення на Україну передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею у цілях попередження “козацького свавільства”. Намічалося відбудувати фортецю Кодак, посилити гарнізон до 700 чоловік, який не допускав би чи розганяв самовільні збори людей на островах.

24 листопада 1638 р. на Раді в урочищі Маслів Став реєстрові козаки прийняли ці продиктовані їм умови разом з новопризначеною старшиною. Під жорсткий військово-адміністративний контроль потрапили не тільки “волості”, але й Запоріжжя, де дислокувався постійний гарнізон. Запобіганню втечам людей на Низ (що прирівнювалося до злочину) знову стала служити відбудована в 1639 р. Кодацька фортеця. В Україні встановився шляхетський терор. Всі, передбачені “Ординацією” заходи на певний час поклали кінець “козацькому свавільству”, і подальше десятиліття ввійшло в польську історіографію як період “золотого спокою”. Проте цей спокій порушували спорадичні (хай і незначні за своїми масштабами) народні виступи, немов шар попелу тліюче вугілля покривав ті протиріччя, що, урешті-решт, спалахнули грандіозною Визвольною війною. Населення з незадоволенням підкорялося новим польським порядкам. Становище трудящих мас різко погіршувалося від нещадної панської експлуатації і свавільства (вбивства, катування, знущання тощо).

 Роль братств у визвольному русі

Братства були національно-релігійними і освітніми суспільними організаціями при православних церквах; боролися проти національного гніту і насильницького окатоличування православного населення України. Вони направляли свої депутації до польського уряду, нерідко і на сейми, з вимогами зрівняння православних міщан з католиками, посвідчували факти переслідування православного українського населення. В останніх десятиліттях ХУI - початку ХУII ст. на чолі братського руху в Україні стояло Львівське братство при Успенській церкві, створенне ще в кінці 1585 р. Оформилися братства в Рогатині (нині місто – центр однойменного району Івано-Франківської області) і Красноставі (нині село Володимир-Волинського району Волинської області) /1589 р./, Городку (нині місто – центр однойменного району Хмельницької області) /1591 р./, Комарне (нині місто Городоцького району Львівської області) /1592 р./, Києві (1615 р.), Луцьку (нині місто – обласний центр Волинської області) /1617 р./, а також у ряді інших міст, містечок, і навіть у деяких селах.

Особливо важливою була освітня функція братств. При братствах засновувалися школи, які давали певну освіту народу, сприяли збереженню і поширенню рідної мови, об,активно протистояли лінії властей на ополячування і окатоличування українського народу. Львівська братська школа, яка була відкрита в кінці 1585 р., стала зразком для інших братських шкіл; в ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти.

В 1615 р. на кошти шляхтянки Гальшки Гулевич відкрилася братська школа при Богоявленському монастирі в Києві. Братства також відкривали лікарні, типографії, поширювали духовну літературу. Вони підтримували зв,язки з козацтвом. Гетьман П.Сагайдачний в 1620 р. вступив в Київське братство з усім Військом Запорізьким реєстровим, завдяки чому воно перетворилося в міцний осередок національно-визвольного і культурного руху. В період козацько-селянсько-міщанських повстань братства відкрито і нелегально підтримували повстанців, подавали матеріальну допомогу.

 Українська культура в литовсько-польський період: розвиток

української мови, початок книгодрукування, продовження літописання, розвиток усної народної творчості

Після Люблінської унії (1569 р.) посилилася римсько-католицька, польська експансія на українські землі, що привело до гострих національних конфліктів. Культура українського народу розвивалася у боротьбі проти його ополячування і окатоличування, за національне і соціальне визволення. Незважаючи на ці важкі умови, в Україні продовжували відбуватися помітні культурні явища і процеси. Спостерігався розвиток національної (української) мови, яка утворювалася на протязі багатьох віків. Приблизно до середини ХIII ст. склалася староукраїнська мова, що продовжувала розвиватися далі. Довготривалий період староукраїнська мова, чи, як тоді її називали, руська мова, функціонувала на двох рівнях – розмовному і книжному. Вони мали між собою істотні відмінності. Розмовна мова використовувалася переважно у побуті простого народу, книжна – в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих верств населення. З часом народний говір чим далі, тим активніше проникав у книжну (церковнослов,янську) мову, ламаючи її закостенілість і певну відокремленість від народного мовного середовища.

Офіційною мовою Великого князівства Литовського визнавалася руська мова (так і було записано у збірнику законів 1565 р.). Руська мова існувала в двох варіантах – північному (білоруському) і південному (українському). Руською мовою писалися законодавчі акти, розпорядження, судові вироки, рішення, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Не пізніше першої половини ХУ ст. староукраїнська і старобілоруська мови починають розвиватися самостійно, хоч при цьому і продовжували зберігати немало загальнослов,янських схожостей. Жива, розмовна мова починає активно витіснятися із вживання.

Найзнаменнішою подією у мовному житті стала поява книг на українській мові. В 1556-1561 рр. на українську мову перекладено Пересопницьке євангеліє. В ньому чітко виявилися фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови ХУI ст. Вийшли й інші аналогічні видання. Українська мова ХУI ст. – першої половини ХУII ст. набрала більш чіткого загальнонаціонального характеру і перетворилася у визначальний фактор етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі. Збагачена і розвинена українська мова знайшла своє вживання у літописанні, поезії, народній творчості.

Величезну роль у розвитку культури відігравало книгодрукування, що почалося в Україні у другій половині ХУI ст. Основоположником цієї справи став Іван Федорович (Федоров). Раніше Федоров проживав у Москві, де 1 березня 1564 р. за велінням царя Івана IУ Грозного надрукував на російській мові першу книгу під назвою “Апостол”. Необґрунтовано переслідуваний світськими і духовними властями як єретик, Іван Федоров (зі своїм помічником Петром Мстиславцем) втік із Москви. Працював в Заблудові (на українсько-білоруському прикордонні), де при підтримці українського магната (із київських бояр), гетьмана литовського Григорія Ходкевича йому вдалося заснувати друкарню. Там видані “Євангеліє учительне” (1569 р.) і “Псалтир” (1570р.). Згодом у Ходкевича пропало бажання підтримувати друкарську справу, і Федоров, залишивши його, переїхав до Львова, де в 1573 р. відкрив друкарню, а в 1574 р. надрукував друге видання “Апостола” і “Буквар”.

Переживаючи великі фінансові труднощі, засновник книгодрукування в Росії і Україні Іван Федоров на початку 1575 р. перебрався із Львова в Острог – значний освітньо-культурний центр того часу. Перебуваючи на службі у князя Костянтина Острозького, першодрукар Іван Федоров в 1578 р. заснував в Острозі друкарню, де були видані “Новий Завіт” (1580 р.) і шедевр поліграфічного мистецтва ХУI ст. знамениту повну слов,янську Біблію - “Острозьку Біблію”(1580-1581 рр.), в якій вмістив свої вірші ректор Острозької академії Герасим Смотрицький. Надруковані були також “Хронологія” білоруського письменника Андрія Римші, “Буквар” та ін.

В 1582 р. Іван Федоров повернувся до Львова і взявся за відновлення там друкарні. 5 грудня 1583 р. він помер у Львові і похований в Онуфрієвському монастирі. Його спадкоємці продали друкарню Львівському братству. Діяльність Івана Федорова дала сильний імпульс розгортанню книгодрукування в Україні. Пізніше друкарні появилися в Стратині (нині село Рогатинського району Івано-Франківської області), Крилосі (нині село Галицького району Івано-Франківської області), в Києво-Печерській лаврі м. Києва і в більше двох десятків інших міст. Навколо друкарень зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які укладали й видавали навчальні посібники, біблію, книги церковного і полемічного змісту. У виданнях поряд з церковнослов,янською все частіше використовувалася українська мова, що робила їх більш доступними для широких верств населення.

Досить важливі зрушення відбулися в літописанні. На зміну стислим літописним розповіддям появилися щорічні записи про найважливіші події і явища. У такій же формі в Густинському літопису (Густинський монастир однойменного села Прилуцького району Чернігівської області) викладено історію України з часів давніх слов,ян, потім Київської Русі і до 1598 р. (імовірно автором був Захарій Копистенський). Твір написано між 1623-1637 рр. У тексті зроблені посилання на староукраїнські, польські, литовські, візантійські й інші літописи і хроніки, що надало йому обґрунтованого наукового характеру. Багатьма історичними фактами і подіями насичені Львівський літопис (1498-1649 рр. ), Київський літопис (ХУI ст. – 1620 р.) та ін. У цілому українські літописи як цінні пам,ятки історичної і суспільно-політичної думки внесли значний вклад у розвиток культури України.

Позитивні зміни спостерігалися в духовному житті українського народу. Усна народна творчість (фольклор) розвивалася на основі глибоких давньоруських традицій; нові сюжети народно-поетичної і прозаїчної творчості виникали у зв,язку з тривалою боротьбою проти експансії турків і татар на Україну. В історичних піснях і думах народ вихваляв, величав борців проти іноземних поневолювачів – козаків і сільську бідноту як патріотів, непереможених у боях і поєдинках, в степу на волі і в турецькому полоні. Такими народними героями ставали у піснях і думах Байда, Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний і багато інших. Пісні і думи про них мали велике виховне значення для розвитку серед широких верств українського населення почуття патріотизму, ненависті до ворогів народу і бажання визволитися з-під ярма польських панів. З народними піснями і думами в органічній єдності була повсюдна діяльність кобзарів і лірників. Важливою формою і видом народної творчості появилася обрядова пісенність, обрядова поезія, пов,язана з календарним циклом – колядки, щедрівки, веснянки, обжинкові, купальські пісні тощо. Окреме місце посідали у пісенній поетичній спадщині тих часів пісні, що стосувалися сімейного побуту (весільні пісні та ін.). У прислів,ях і повір,ях відображалися всі сторони життя українського народу: ставлення до праці, відносини у сім,ї, характер людини і т.д. (“Хліб – всьому голова”, “Що посієш, те й пожнеш” і т. ін.).

Приблизно у другій половині ХУI ст. зародилася нова українська писемна література, яка до певної міри також мала своїми коренями народні елементи. Вона ввібрала в себе кращі традиції Київської Русі, а також ідей Відродження і Реформації. Яскравою сторінкою літературного життя України стала полемічна література. Полемічна боротьба точилася тоді між католиками і уніатами, з одного боку, і православними – з другого. Перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький став водночас і автором першого друкованого полемічного твору “Ключ царства небесного (1587 р.), в якому висміював папу римського і єзуїтів, захищав право українського народу на православну віру. Острозький шляхтич Марциян Бронєвський (Христофор Філалет) в “Апокрисисі” на польській (1597 р.) і українській (1598 р.) мовах осуджував Берестейську церковну унію. Завзятістю і безкомпромісністю відзначалися полемічні твори Івана Вишенського. У своїх посланнях із Афона (п-ов в Егейському морі у Греції) кінця ХУI - початку ХУII ст., а також у ряді інших праць він різко критикував суспільний лад Речі Посполитої, виступав проти окатоличування і ополячування українського народу, відстоював рівноправність людини перед богом і законом. Значний резонанс мали і полемічні роботи Мелетія Смотрицького, Стефана Зизанія, Захарія Копистенського та ін. Полемічна література позитивно впливала на розвиток національної свідомості українського етносу, його виділяння з усієї слов,янської маси.

Освіта в Україні. Острозька і Львівська школи.

Братські школи

Освіта на українських землях мала давні традиції, які склалися в період Київської Русі. Існували різні види освіти. Домашня (сімейна) освіта: батьки передавали дітям свій трудовий досвід, життєву мудрість, моральні цінності; в заможних сім,ях до дітей наймали вчителів. Початкова освіта: церковна і світська; склад навчальних програм, богословські дисципліни, мови, географія, арифметика та ін. Середня і вища освіта: церковна і світська; викладали мови (слов,янські, грецьку, латинську та ін.), богословство, філософію, математику, астрономію, музику, поетику, риторику. До числа перших українських шкіл належали Острозька (1576 р.) і братські школи (з 80-х рр. ХУII ст.).

Острозьку греко-слов,янську школу відкрив князь, магнат, культурний діяч Костянтин Острозький; вона й працювала на його кошти. Першим ректором цієї школи був Герасим Смотрицький – відомий письменник, педагог, культурно-освітній і громадський діяч, а викладачами – Дем,ян Наливайко, Василь Суразький та ін. Школа давала середню і вищу освіту. Не маючи статусу вищої, вона піднялася до рівня академії того часу, тобто по суті стала першою українською школою вищого рівня. При ній діяли друкарня і науково-літературний гурток, члени якого видавали навчальні посібники, пам,ятки греко-візантійської писемності, полемічні твори, перекладали літургійні і богословські книги на “руську” книжну мову. Випускниками Острозької школи стали багато хто з вчених, письменників, політичних діячів, зокрема, Петро Сагайдачний, Мелетій Смотрицький. Острозька школа (академія) після смерті К.Острозького (1608 р. ) стала поступово занепадати і в 1640 р. припинила своє існування. Вона зробила вплив на дальший розвиток освіти, підготувала умови для відкриття братських шкіл.

Братські школи мали велике значення в становленні культури українського народу. В 1585 р. відкрита перша братська школа у Львові. Ректором став Іов Борецький; у ній викладали Памво Беринга, Стефан і Лаврентій Зизанії. У тісному зв,язку з школою працювала друкарня, де крім богослужбових книг друкували і навчальну літературу. Зокрема, в 1591 р. видані греко-старослов,янська граматика “Адельфотес” і збірник віршів “Просфонима”; значними тиражами (до 7 тисяч) друкувалися азбуки, букварі. Львівська братська школа мала елементи вищої школи. В 1615 р. на кошти Гальшки Гулевич відкрилася братська школа в Києві. На її організацію і розвиток багато зусиль і здібностей доклали перший ректор Іов Борецький, який переїхав із Львова, ректори Мелетій Герасимович Смотрицький (в 1618-1620 рр.) і Касьян Сакович (в 1620-1624 рр.). Викладачі Київської братської школи створювали підручники й посібники. “Граматика слов,янська” Мелетія Смотрицького (1619 р.) була посібником для учнів близько 150 років. М.В.Ломоносов назвав цей посібник “воротами освіченості”. Братські школи потім появилися в Луцьку, Кам,янці-Подільському та інших містах. Освіта і виховання в братських школах відзначалися такими особливостями: від педагогів вимагали любові і однакового відношення до всіх дітей, незалежно від соціального походження; виховували патріотизм, повагу до української мови і культури, до православ,я; навчальні програми були схожими зі слов,яно-греко-латинською школою.

 Петро Могила. Заснування Києво-Могилянської колегії

як центру освіти в усій Східній Європі ХУ II ст.

Петро Симеонович Могила (1596-1647 рр.) – політичний і культурний діяч України, Молдавії і Румунії. Народився в сім,ї правителя (князя) Валахії і Молдавії та угорської княгині; сім,я мала родинні зв,язки з найбагатшими магнатами Польщі: Вишневецьким, Потоцьким, Конецпольським та ін. Одержав блискучу освіту – спочатку вчився у Львівській братській школі, потім у декількох університетах Західної Європи. Його прекрасна освіченість, вченість, гострий і світлий розум, начитаність, висока культура дивувала сучасників. Петро Могила був воєводичем молдавським і магнатом Поділля й Київщини, тобто представником вищої аристократії і культурної еліти. Князівське походження і велике багатство відкривали йому шлях до державної, цивільної чи військової діяльності. Деякий час П.Могила був військовим, але вже скоро, вибравши духовну стежину, прийняв постриг, став ченцем; присвятив себе служінню православній церкві, яка тоді не визнавалася польським урядом. Його духовна кар,єра стрімко росла. В 1627 р. П.Могилу обрали архімандритом (настоятелем) Києво-Печерського монастиря. В 1632 р. король Владислав IУ, всупереч папі римському Урбану УIII, затвердив П.Могилу київським і галицьким митрополитом. У тому ж році, завдяки зусиллям і рішучості П.Могили, уряд Речі Посполитої визнав Українську православну церкву. Як відомо, ще в 1620 р. була відновлена православна ієрархія під охороною козаків гетьмана Конашевича – Сагайдачного, але минуло з того часу 11 років, після чого вдалося урешті-решт добитися її легалізації, тобто існування поряд з католицькою й уніатською церквами.

Правління П.Могили продовжувалося 14 років, і, незважаючи на невеликий за часом строк, воно охопило всі сторони церковного і культурного життя, що дало право називати даний період “Могилянським часом”. За настійною вимогою П.Могили уніати змушені були передати православним досить багато захоплених ними раніше монастирів і церков, у тому числі Софійський собор і Видубицький монастир в Києві. Йому вдалося здійснити немало своїх намірів у справі освіти. В 1631 р. П.Могила відкрив у Києво-Печерській лаврі школу за типом західноєвропейських шкіл. Незабаром почався конфлікт між братською і Лаврською школами, але П.Могила зумів улагодити його; конфлікт закінчився злиттям цих двох шкіл (1632 р.) в Київську колегію, що отримала в подальшому назву Києво-Могилянської. П.Могила вважав метою Київської колегії підготувати когорту високоосвічених духовних осіб, так само як і світських, котрі за своєю освіченістю могли б стати нарівні з тими, проти кого їм належало боротися, захищати свою віру і мову, тобто з поляками – панівною нацією Речі Посполитої. Взагалі, на думку П.Могили, українське відродження було неможливо без перейняття досягнень західноєвропейської науки і культури. Він віддавав перевагу західноєвропейським формам освіти і одночасно спирався на народні традиції, прагнув до відродження української історії і культури. П.Могила доводив, що запровадження ним в Київській колегії латинської мови як мови викладання, відкривало перед Україною доступ до багатств культури, побудованій на латині, і тим самим наближало Україну до джерел тодішнього прогресу в Західній Європі.

Київська, Могилянська, колегія, зберігши гуманістичні і освітні традиції братських шкіл, водночас за структурою, змістом програм, рівнем навчання відповідала вимогам європейської вищої школи (колегії, академії). В Могилянській колегії вивчали латинську, польську, староукраїнську книжну (церковнослов ,янську), українську ( що розвивалася) мови; викладали катехізис, богослов,я, арифметику, географію, геометрію, астрономію, гомілетику, філософію, етику, логіку, фізику, метафізику, риторику, поетику, музику. Запровадивши в колегії викладання на латинській мові, П.Могила виходив з розуміння і врахування справжніх умов дійсності. Адже тоді в Речі Посполитій латинська мова визнавалася чи не найголовнішою ознакою освіченості і цивілізованості, а українців лише за свою національність піддавали презирству. Тому українцям, котрі навчалися в колегії і готувалися до суспільно-політичного життя, щоб захищати свою етнічність і православну віру, необхідно було засвоїти ті ознаки і особливості, які за тодішніми уявленнями давали право на повагу, достойну освіченої людини.

За участю П.Могили створені філії Київської колегії у Вінниці, Кременці, Гощі. З-під пера П.Могили вийшло багато книг на латинській, польській, староукраїнській (церковнослов,янській) та інших мовах. Вся його діяльність сприяла формуванню національної свідомості українського суспільства, визріванню в його надрах ідей боротьби проти іноземного гноблення. Незабаром же й вибухнула Визвольна війна українського народу під стягами Б.Хмельницького. П.Могила вмер напередодні цієї війни (11 січня 1647 р.); канонізований УПЦ в грудні 1996 р. Після смерті П.Могили з плином часу його дітище Києво-Могилянська колегія поступово перетворилася у крупний загальноосвітній і науково-культурний центр України, Білорусії і Росії. Царськими наказами 1694 і 1701 рр. було визнано її статус як академії. Вона тривалий час залишалася єдиним вищим навчальним закладом у Східній Європі. Із Києво-Могилянської академії вийшло немало видатних наукових, державних і церковних діячів.

 Архітектура в Україні

Характерними рисами архітектури були: різноманітність її стилів; досконалість техніки будівництва і будматеріалів (камінь, цегла, скло, залізо); самобутність і унікальність будівного мистецтва, гармонійність, стройність частин єдиного цілого (окремих будинків, будівель чи їх груп, тобто архітектурних ансамблів) в таких містах як Київ, Львів, Чернігів та ін.

Споруджувалися оборонні об,єкти: замки, фортеці, вали (насипи) довкола міст (Луцька, Кам,янця-Подільського, Меджибіжа, Мукачевого, Львова). Монастирі поєднували в собі церковні ансамблі і могутні фортеці (Мгарський – однойменного села Лубенського району Полтавської області та ін.). Запорізька Січ – один із зразків укріплення кордону з татарами. Фортеця Кодак на Дніпрі (побудована в 1635 р.) визнавалася кращим творінням фортифікаційного мистецтва того часу. Світські будівлі і церкви, житлові будинки споруджувалися в основному з каменю і цегли. Церкви і палаци прикрашалися різьбленням по дереву, литвом з міді і олова, настійним живописом, кам,яними і дерев,яними скульптурами.

Кращі творіння архітектури поєднували в собі основи монументального будівництва часів Київської Русі з європейським барокко і місцевими традиціями зодчих. Архітектура в Україні набрала національних рис і була невід,ємним досягненням суспільного побуту українців.

 Театр

Театр поступово зароджувався на народних звичаях, іграх, забавах, обрядах (веснянках, колядах, щедрівках, обряду Купала і т.д.), які містили у собі драматичні елементи. Значний вплив на формування українського театру справив західноєвропейський театр, що його принесли на наші землі передусім єзуїти (члени католицького чернечого ордену “Товариство Ісуса”. Вперше на українських землях (в другій половині ХУI ст.) виник шкільний театр (в Острозькій і Львівській братських школах). Шкільні драми ставилися на релігійні і міфологічні теми. В антрактах драм виконувалися комедійні інтермедії (п,єси – вставки) на побутові теми. Пізніше театри працювали майже в усіх школах, а також в Київській колегії. Шкільний театр називають також театром козацького барокко.

Одночасно з шкільним театром виник вертепний театр, де давали лялькові вистави на біблійні і комічні сюжети; він був надзвичайно популярним серед народу. Влаштовувалися вистави на площах і ярмарках, де сходилося багато глядачів: селян, городян, козаків, шляхти. Ось така, історично записана, театральна вистава відбулася на ярмарку в м. Кам,янці-Бузькій (нині центр однойменного району Львівської області) влітку 1619 р. Яків Гаватович показав тоді зі своїми учнями польську трагедію про святого Івана Хрестителя, а між її діями виставив дві українські інтермедії: “Про найкращий сон” та “Продав кота в мішку”.

Розвивалася українська музика, збагачувалися українські народні наспіви і танці, які ставали дуже модними навіть в Західній Європі. Танцювальні мелодії гопака і козачка часто лунали при дворах і на весіллях королів та інших європейських вельмож.

 Побут. Звичаї українського народу

Уклад повсякденного життя (побут) формувався у багатих і бідних людей по-різному. Феодали мали розкішні житла, які будувалися з дерева і каменю у вигляді замків з вежами, укріпленнями, вони були просторі, з дорогими меблями і начинням, посудом; господарські будівлі розраховувалися на велику кількість худоби, коней, інвентаря, реманенту, продуктів харчування і т.д.

У селян, городян, козаків хати були з дерева, соломи, очерету, глини. Речами домашнього вжитку були стіл, лава, полиця, мисник для посуди. Купалися і прали білизну в дерев,яних ночвах. До господарських будівель відносилися сарай, чи повітка, хлів, чи кошара, клуня, амбар, чи комора, погріб, чи льох, колодязь, чи криниця.

Одяг і взуття шили різноманітні; одежу селян, козаків, городян – з полотна, грубого сукна; убір, вбрання чи шати шляхтичів і шляхтянок – з тонкого сукна, хутра, шовків, взуття – з хромової шкіри, сап,яну.

Вживали їжу борошняну, круп,яну, м,ясну, рибну, молочну, хліб житний і пшеничний. У бідняків переважала рослинна їжа – капуста, цибуля, гарбуз, кавун, ріпа, буряк; селяни часто голодували. Харчування багатих людей відзначалося різноманітністю, переважанням м,ясних і рибних страв, до їди подавали горілку і вино. І багаті, і бідні в Україні дотримувалися постів (здержувалися від скоромної їжі). На свята готовили ритуальні страви.

У суспільстві зберігали звичаї: народні і церковні свята (Різдво, Паска, Купала, Покрова та ін.); обряди народження дитини, весільні, похоронні. Особливо цікавими були весільні обряди; обряди, що супроводжували сільськогосподарські роботи (“перша борозна”, “обжинки” і т.д.); у побуті селян і міщан важливе місце займали масові розваги: вечорниці, посиденьки, ігри (забави); повір,я, забобони, віра в домовиків, русалок, відьм і т.д.

Утворення української народності: етапи її формування, основні риси

Сучасна наукова теорія складання української народності виходить з того, що в основі останньої так же, як російської і білоруської народностей, лежить народність Київської Русі IХ-ХIII ст., тобто давньоруська. В період феодальної роздробленості появилися передумови розділення давньоруської народності: до середини ХII ст. в державних межах Київської Русі відокремилося півтора десятка земель і князівств, частина володарів яких посилила суперництво з великим князем київським, перетворивши його в формального главу держави; однак незабаром вони (землі і князівства) почали об,єднуватися в регіональні групи.

Історично об,єктивно закладалися основи формування територій 3-х східнослов,янських народностей (почалося з ХIII ст.). Створенню цих територій були притаманні налагодження і еволюція соціально-економічних, політичних і культурних взаємовідносин між сусідніми окремими землями і князівствами. В Південно-Західній Русі то були Галицьке і Волинське князівства; після свого об,єднання вже і вони почали поступово тяжіти до київського центру. Само собою на землі ХII-ХIII ст. зростала внутрішня єдність між Київщиною, Чернігівщиною, Сіверщиною, Переяславщиною. Установлювалися і міцніли також зв,язки між сусідніми землями і князівствами в Північно-Східній, Північно-Західній і Північній Русі. В межах давньоруської народності стали визрівати різні етнічні спільності – своєрідні протонародності. Серед них на перших порах більше визріла протоукраїнська, потім – проторосійська і менше – протобілоруська.

Монголо-татарська навала середини ХIII ст.. внесла істотні корективи в процес дальшого формування трьох братніх східнослов,янських народностей. Захоплення південноруських земель литовськими, польськими і молдавськими феодалами в ХIУ-ХУ ст. стало подальшим гальмом в консолідації української народності. І все ж у боротьбі проти загарбників населення різних українських земель поступово згуртувалося в єдину народність. Вона формувалася на всій тій великій території, яку нині займає наш народ.

В ХIУ-ХУ ст. особливо інтенсивно формувалися мова, територія, матеріальна і духовна культура українського народу, котрий з того часу виступав вже як етнокультурна спільність. В ХУ – першій половині ХУI ст. територіальні рубежі української народності розширювалися на південь і схід. Населення Галичини, Волині, Поділля за різними причинами переселялося чи тікало в степи Правобережної України, крок за кроком відвойовувало її від татаро-турецьких загарбників. Народ поступово відновив південні кордони українського етносу періоду Київської Русі. На Середньому Подніпров,ї знову формувався територіальний центр української народності у межах Київщини і Полтавщини. Саме сюди в кінці ХУI - на початку ХУII ст. перемістився центр етнополітичного життя України. Український етнос також активно освоював землі Слобожанщини, де його інтереси стикалися з інтересами російського етносу. Українська народність продовжувала розвиватися. В ХУII ст. почалося її переростання в націю капіталістичного суспільства.

Основні риси української народності сформувалися в ХIУ-ХУII ст.: визначалася територія розселення українців; відновилася і утвердилася на всій цій території сама назва “Україна”; на основі місцевих слов,янських племенних діалектів виникла українська мова, збагатившись завдяки спілкуванню з сусідніми народностями (російською, білоруською, молдавською, польською, литовською та ін.); розширилися і зміцніли економічні зв,язки між різними українськими землями; утворилася українська державність у формі козацької республіки; оформилося суспільство, яке складалося з класів, станів, верств (селян, міщан, козаків, шляхти-старшини, духівництва); український народ створив власну культуру, своєрідний побут, звичаї і т.д. Ці найважливіші риси свідчили про високий етнічний і культурний рівень розвитку української народності у середньовічному світі.



Опубліковано: Admin December 19 2015 · Категорія: 9) Короткий словник-довідник з Історії України. · 0 коментарів · 1348 переглядів · Друк
Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru