Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 2

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Капельный полив в те...
Экстрим в городе
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 9) Короткий словник-довідник з Історії України. » Виникнення і розвиток українького козацтва.
Виникнення і розвиток українького козацтва.

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

 Причини виникнення і джерела формування українського козацтва

Українське козацтво – унікальне явище світової історії, славні традиції якого існують в Україні і сьогодні. Колискою козацтва стала Південна Україна, яка відігравала роль буфера між Кримським ханством та колоніальними володіннями литовських і польських правителів. На протязі другої половини ХIУ і без малого всього ХУ ст. південні українські землі аж до берегів Чорного та Азовського морів формально знаходилися в колоніальній залежності від Великого князівства Литовського. В цілях освоєння південних українських земель великі князі литовські сприяли виникненню там поселень, розпоряджалися про будівництво фортець. Проте в кінці ХУ ст., з піднесенням Кримського ханства, ці поселення стали зазнавати руйнувань, а фортеці – падати під ударом татар і турків; в результаті – рубежі земель, які заселялися українцями, поступово відсувалися на лінію укріплень, що тягнулися уздовж північної окраїни Степу. На півдні від цієї лінії залишалося так зване “Дике поле”, найбільшою небезпекою якого і були татари разом з турками. Саме ці місця давніх природних багатств Південної України, насамперед Наддніпров,я, котрі знаходилися без якого-небудь політичного контролю, і вже не мали постійного населення, особливо вабили до себе людність. Вільні, обширні простори приваблювали до себе людей сміливих та відважних, які не боялися йти в дикі степи, назустріч татарським і турецьким розбійникам, готових витримувати невтомну боротьбу з ними , тільки б користуватися багатствами і привіллям цієї землі, де не було ні хазяїна, ні пана. 3 київського Полісся і більш віддалених країв – з Волині, Білорусії – щовесни багато людей прямувало на Київ, а далі – в степові “уходи”, щоб ловити там рибу, звіра, збирати мед диких бджіл і т.д. Пізньої осені вони поверталися “на волості”, додому з великими запасами від своїх промислів. Але вдома їх очікувала місцева старостинська адміністрація, яка відбирала левову частку різних промислових запасів за право користування степовими “уходами”. Тому найсміливіші і найбільш заповзятливі люди (міщани, селяни), щоб отримати повну волю дій та уникнути податкового ярма, стали не повертатися у попередні місця проживання, а оселялися і заводили господарство на благодатних землях Поділля, Південної Київщини навколо Канева, Черкас, які дивували сучасників своїми багатствами. Інші ж з них залишалися зимувати ближче до “уходів” при якому-небудь замку або будували зимовники.

Згодом ці люди позакладали цілі слободи у місцях “уходів” на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі. Для таких “уходництво” поступово перетворювалося із засобу поправити своє господарське становище в звичайний засіб для існування. Людей, які промишляли “уходництвом” називали козаками, а саме “уходництво” – козакуванням.

Українські люди, які промишляли “уходництвом”, завжди остерігалися татар і турків в степах, а для того, щоб бути щохвилини напоготові до захисту від їх нападів, вони припасали зброю, збиралися в групи, артілі – “ватаги”, вибирали отамана. Об,єднанні же степові промисловики не упускали можливості напасти на татар і турків, якщо відчували перевагу на своєму боці, розгромити їх ватагу, застигнувши її де-небудь в зручному місці, відбити в них “ясир” і награблену худобу (табун коней чи стадо овець). Звідси і веде свій початок назва козака: слово “козак” – тюрського походження, воно у татаро-турецьких народів означало, що це вільна озброєна людина (бродяга), яка промишляла полюванням, розбійництвом на великих і малих дорогах, шляхах, схильна до завоювань, страж, конвоїр тощо. Назва “козак” перейшло від степових татарських бродяг і до українських степових “уходників”. Козаками же наші “уходники” стали іменуватися в джерелах тільки з кінця ХУ ст., але саме це явище-добутництво “в уходах” на українському степовому прикордонні – дуже давнє. Слово “козак” поступово набуло у нашого народу значення особисто вільної, мужньої та хороброї людини, незалежної від офіційної влади, захисника України й православної віри.

Вперше на центральних українських землях козаки згадувалися під 1489 р., коли вони допомогали війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В 1492 р. київські та черкаські козаки захопили татрську галеру під Тягинею (селом на Дніпрі) і кримський хан Менглі-Гірей скаржився на них великому князю литовському Олександру. Це свідчило про те, що вже в кінці ХУ ст. був значний ареал поширення козацтва в Середньому Подніпров,ї. А виникнення і поширення його мало під собою два основних взаємопов,язаних чинника: природне прагнення людей до особистої, політичної, господарської і духовної свободи та необхідність захисту краю від татар і турків. Вслід за козаками на освоєні ними землі йшло панство. Шляхта випрошувала у великого князя литовського і короля польського грамоти на освоєні землі, захоплювала їх й прагнула установити владу над козакувавшими людьми, обкладати їх великими поборами. Одночасно пани ставали на чолі південноукраїнських староств, починали будувати замки для наступу на козаків й захисту своїх володінь від вторгнення татар і турків. Деякі з них знаходили загальну мову з козаками й використовували їх у боротьбі проти степовиків. В 1494 р. черкаський староста – князь Богдан Глинський за допомогою козаків розгромив турецьку фортецю Очаків. З козаками у першому десятиріччі ХУI ст. добували славу своїми походами на татар і турків хмельницький староста Предслав Лянцкоронський, намісник канівський й черкаський Остап Дашкович та ін. Однак в цілому адміністрація південноукраїнських староств посилювала контроль над козаками й пригноблювала їх. Вони всіляко опиралися, а потім почали уходити далі на південь, за дніпровські пороги й оселятися там в степах на постійне проживання.

В козацтво йшло все більше і більше людей. На перших порах головним джерелом поповнення козацтва були вихідці з українських, передусім, прикордонних міст, містечок, що представляли міщанське простонароддя, а також, хоча і набагато менше – з сільських місцевостей – селяни малоземельні (городники, що мали невеликі присадибні ділянки – городи й відбували панщину) та безземельні (халупники, що мали тільки халупу; коморники – селяни чи міщани, які не мали свого житла, жили у коморах, наданих їм власниками дворів за виконання певних робіт; підсусідки , які проживали у чужих будинках) й це пов,язувалося з розвитком “уходництва” та боротьбою проти татаро-турецької агресії. Надалі ж посилення соціального гніту, а також національного й релігійного утиску викликало масове покозачування селянства і міщанства, тобто воно було результатом вимушених утеч селян і городян як протесту проти різного роду гніту і утисків. В козацтво йшли, бувало, навіть представники боярського й шляхетського стану, спонуковані лицарськими веліннями за власною волею; вони хотіли утішити свої бунтівні душі небезпечним протиборством з татарами і турками, захистити край від жорстоких розбійників. Звичайно ж, формування козацтва не було ділом окремих, хай навіть і визначних особистостей. То був історично об, єктивний процес, пов,язаний і з посиленням феодального гніту народу (наступом феодалів на селян, захопленням їх земель, ростом експлуатації простих людей з боку міської верхівки і т.д.), й з прагненням людей до господарського освоєння нових земель, й з необхідністю захистити їх від нападів татарських і турецьких агресорів, й з потребою створення провідної громадської сили, здібної відвернути наступ Литви і Польщі на українські землі й стати творцем власної держави – України.

 Прискорення формування козацької верстви населення в ХУI ст.

В першій половині ХУI ст. основна маса українського козацтва займалася уходницькими промислами (мисливством, риболовством, бортництвом) на південному порубіжжі й боротьбою з татарськими і турецькими агресорами. При цьому козаки переважно залишалися зв,язаними надмірними податковими обов ,язками перед владою й окремими магнатами, бо на зиму вони, як правило, поверталися до своїх домівок “на волостях”. Тоді, коли козакування було різноманітним заняттям, тобто коли козаків ще бачили як степових промисловиків і як дружину прикордонного старости та ін., вони тільки починали формуватися в особливий прошарок українського населення. Однак, не маючи можливостей вільно організовуватися в прикордонних містах – “на волостях”, це козацтво чим далі, тим глибше стало уходити в степи, створюючи там свої козацькі гнізда.

Козаки поселялися в степах на постійно й жили там безперервно на м,ясі, рибі, меді з пасік, не плативши нічого прикордонним старостам. Розширення козацьких промислів супроводжувалося спорудженням в прикордонних місцях степових “уходів” вартових постів, “містечок” (невеликих укріплень) і засік (перешкод з рублених і повалених дерев) чи “січей” (з січених дерев,яних колод) для безпеки від нападу татар і турків, а також для зберігання там продуктів промислів. З ростом кількості козаків на берегах Дніпра та його притоків на півдні від Самари аж до татарського прикордоння ставилися нові “містечки”, “січі”, які створювали цілу систему укріплених центрів. Козаки стали з,єднуватися у більш значні загони, перетворюючись у великий союз, що панував над усім так званим “Низом Дніпровським”, а центром його робилося Запоріжжя, узбережжя Дніпра нижче порогів, зручне тим, що внаслідок своєї віддаленості було цілком неприступне литовській та польській владі, а також, завдяки непрохідним плавням, бездонним трясовинам і масам очерету; воно було цілком безпечним й з моря від турецьких галер.

Значна віддаленість від волостей обумовлювала своєрідну сферу життя та діяльності козацтва. Потреба в хлібі і продукції ремісничого виробництва привела до пошуку адекватних товарів для обміну. У зв,зку з цим головним аспектом дій козаків становилися походи за здобиччю на татарські та турецькі улуси. Захоплені коні та вівці потім продавали у волостях. Добування так званого “козацького хліба” супроводжувалося й визволенням з неволі співвітчизників. Своїми сміливими діями козаки стримували татаро-турецьку агресію на українські землі. Це справляло надзвичайне враження серед українського народу, так, здавалося, вже безповоротно забитого й задавленого. Викликали враження не стільки більш ранні походи проти татар і турків, коли козаки йшли, завербовані прикордонними старостами, а пізніші козацькі експедиції, здійснені вже ближче до середини ХУI ст. своїми засобами, не тільки без панської допомоги, але й всупереч суворим заборонам адміністрації та уряду.

Населення стало перейматися вірою в непереможну силу козацтва, в козацькі ряди прагнуло все більше народу. Це прискорювалося також різким посиленням кріпосницького, національного та релігійного гніту. Збільшувалася кількість втікачів з обездолених селян і городян, а також з частини середньої та дрібної шляхти, яку пригнічували крупні шляхтичі та магнати. Безліч людей становилося козаками на все життя, і тільки козаками. Ріс і відокремлювався великий козацький прошарок населення на українських землях. І зовсім того не бажаючи, сприяла ж цьому сама влада своїми заборонами козацьких походів, різними спробами зупинити їх.

Починаючи з 1540 р. литовсько-польська влада стала підсилено переконувати прикордонних старост та магнатів, щоб вони ніяким чином не підтримували козаків у боротьбі з татарами і турками. Але ж ті слабо виконували урядові розпорядження, направлені проти козаків, бо були переконані, що зупинити напади татаро-турецьких агресорів можна було тільки розвитком самого козацтва. Козаки ж зрівняно за короткий строк зуміли створити могутню воєнну організацію, яка мужньо протистояла нападам татар і турків, а також посиленню польсько-литовського гніту.

 Територія козацтва, його чисельність, зайнятість, побут, звичаї

В другій половині ХУ і в ХУI ст. на українських землях відбувалося формування принципово нової соціальної верстви козацтва, яке пізніше, в ХУII-ХУIII ст. перетворилося у визначальний фактор громадського життя. Зароджуючись у прикордонній смузі (вздовж північної окраїни Степу, включаючи Кам, янець-Подільський, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів, Київ) з “Диким полем”, українські козаки, особливо канівські, черкаські, у пошуках волі для різних промислів, набуваючи навики боротьби з татаро-турецькими розбійниками, просувалися все нижче й нижче по Дніпру і його південних притоках. Не маючи можливості вільно організовуватися в прикордонних містах (“на волостях”), козаки, об,єднавшись в загони-ватаги, стали все надійніше улаштовуватися в степових “уходах”, тобто оселятися в степах. Однак вслід за козаками, виконуючи вказівки вищої влади, йшла шляхта, установлюючи контроль над освоєними ними землями, примушуючи їх платити великі податки. Козаки, чинячи опір наступу шляхти, поступово відійшли далі на південь, туди, де не діставали руки литовської і польської влади – в пониззя Дніпра.

Обітованою землею для козаків стала місцевість за дніпровськими порогами. У той час Дніпро пересікали пороги – виходи природних гірничих порід в його річищі (між сучасними містами Дніпропетровськ та Запоріжжя). Малося 10 порогів та 30 кам,яних гряд загальною довжиною біля 75 км (при висоті падіння води майже 40 м та швидкості течії до 4м/с); затоплені у зв,язку зі спорудженням Дніпрогесу. За дніпровськими порогами козаки швидко осідали і звикали до нових умов існування. Ця місцевість звалася Великим лугом (затоплена Каховським водосховищем). Тут у Дніпро впадало багато притоків: Томаківка, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (праві); Московка, Книська, Білозерка, Рогачик, Лепетиха (ліві); малося безліч островів; декілька островів лежало біля самого впадіння річок в Дніпро і тому були однойменними з ними. На даній території (в пониззі Дніпра) козаки збудували багато укріплень – “містечок” і засік чи “січей” для захисту від татарських і турецьких нападів й наступу на освоєні ними землі литовської і польської влади. Потім козаки почали об ,єднувитися в більш значні загони, які організовувалися у великий союз. Пізніше вся територія пониззя Дніпра стала зватися Запорізькою Січчю.

Чисельність козаків Запорізької Січі в різні періоди її існування точно визначити не можливо. Тому що приписані до неї козаки жили не тільки за порогами Дніпра; надалі вже у ХУII - ХУIII ст. землі запорізьких козаків охоплювали величезні простори від берегів Північного Дінця до Одещини, від Черкащини та Полтавщини до берегів Чорного та Азовського морів. Одна частина приписаних до Запорізької Січі козаків була в гарнізоні (Січі) – головному укріпленні Війська Запорізького; друга займалася промислами на степових “уходах”, а потім поверталася до свого житла в староствах, “на волостях” чи вже не поверталася до свого житла на зиму і будувала в місцях “уходів” свої зимовники, тобто оселялися там на постійно; третья – займалася чумацтвом (перевезенням та продажою солі, риби, хліба та інших товарів); четверта – проживала у містах, слободах (селах) та на хуторах. Козаки з віддалених районів прибували на Січ по необхідності. Чисельність козаків на території цієї своєрідної головної бази – Січі постійно коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій і т. ін., але нечасто перевищувала 5-6 тис. запорожців і ще рідше наближалася до 10 тис., хоча надалі в Січі не було проблем з організацією і в 40-50 тис. чоловік козацького війська. Разом з переважною більшістю козаків, які мешкали у віддалених районах від Січі, включаючи і їх сім,ї, українське козацтво в добу свого розквіту могло налічувати до 100 тис. чоловік.

Зайнятість козаків була раціональною. До основних занять відносилися: воєнна підготовка, несення служби, участь у боях, до додаткових – робота в майстернях для вироблення зброї, човнів, шиття одягу, взуття, зброї, спорядження та ін.; велика частина козаків займалася скотарством, землеробством, полюванням, рибною ловлею, бортництвом, чумацтвом та ін.; бідним козакам – голоті (голі), сіромі значну частину часу приходилося працювати на господарстві багатих козаків. Французький інженер Г.Л.де Боплан, який служив у польського гетьмана Конецпольського, в 30-х рр. ХУII ст. писав, що козаки – “люди значні у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслярі для будування житла і човнів, візники, ковалі, зброярі, кожум,яки, лимарі, шевці, бондарі, кравці . Всі вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різноманітну м,ясну їжу, варити пиво, мед, горілку, робити брагу тощо”.

Побут козаків був суворий. Їх життя проходило в умовах постійного напруження й при мінімальних зручностях. Харчувалися козаки разом. Їжу вживали в основному круп ,яну, борошняну з додаванням м,яса, риби, жирів. Носили традиційну козацьку одежу (верхню довгу свиту, шаровари, чоботи, шапку), а іноді – трофейну турецьку чи татарську. Зачіска у козаків називалася оселедець (довге пасмо волосся, зоставлене на бритому тімені); вони обов, язково відрощували вуси і голили бороди. Частину необхідних предметів побуту й озброєння козаки купували, вимінювали на рибу, шкіру, хутро, добували в бою.

Звичаї козаків складалися на основі старих народних традицій і відповідно до суворої дійсності постійної війни. Існувала ціла система умов та обрядів прийняття новаків у козаки. Від кандидата в козаки вимагалося стати вільною людиною і незалежною ні від якої іншої влади, крім виборної козацької, говорити українською мовою, не дивлячись на ту чи іншу національність, сповідувати православну віру, пройти певний курс воєнного навчання і т.д. Прийнятому в козаки, часто змінювали прізвище, давали дивне прозвище (Півторакожухи, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Голобля, Бульба, Корж тощо). Людину низького росту серед козаків з гумором називали Махиною, високого росту і яка трималася рівно – Товкачем, пустуна – Святохою ... Особливим ритуалом відрізнявся вибір кошового отамана. В Січ не допускали ніяких жінок. Під час боїв і походів під страхом смерті заборонялося пити спиртне, залишати в небезпеці товаришів, губити зброю та прапор. Зрада вважалася найтяжчим злочином.

 Виникнення Запорізької Січі. Перші відомі ватажки запорізьких козаків

На протязі всієї своєї історії Січ багато разів міняла місце власного розташування. За твердженням істориків І.П.Крип,якевича, М.С.Грушевського, Н.Д.Полонської-Василенко, В.І.Борисенка, В.А.Щербака, О.Субтельного та ін. початок Запорізької Січі було покладено князем Дмитром Вишневецьким, відомим у фольклорі під прозванням Байда. Певніше всього, фортеця Січ, дещо подібна фортеці в замку, побудованому на острові Мала Хортиця під керівництвом Дмитра Байди-Вишневецького, виникла трохи раніше на іншому дніпровському острові – Томаківка. У зв,язку з наступом татар і турків й переслідуваннями литовської та польської влади козаки об,єднали свої сили й збудували одну загальну, велику фортецю – Січ, в систему якої увійшли й невеликі укріплення – січі. Судячи з опису польського історика ХУI ст. Мартина Бельського, це відбулося у 1540 р. на о.Томаківка (поблизу м.Марганець Дніпропетровської області). Він засвідчував, що через деякий час фортецю Січ і козацький кіш стали міняти своє місце розташування, перебазуючись на інші дніпровські острови.

Виникнення ж Січі на о. Мала Хортиця пов,язане з Дмитром Вишневецьким, який з 1551 р. займав посаду черкаського та канівського старости. Вишневецький, незважаючи на належність до панівної еліти, зумів правильно розібратися в українських ділах. Зблизив свій невгамовний темперамент з характером і поведінкою нової суспільної верстви – козацтва, він став легендарним його ватажком. Вже в самому початку після вступу на посаду старости, Вишневецький спустився вниз за пороги до козаків зі своїми планами побудувати там фортецю, яка б слугувала опорою у боротьбі за вигнання татар і турків з пониззя Дніпра та завоювання Чорноморського узбережжя. Згуртувавши навколо себе запорізьке козацтво, Вишневецький у 1552 р. приступив до закладки фортифікаційних споруд на о. Мала Хортиця. Він при цьому попрохав у великого князя литовського й короля польського Сигізмунда II Августа допомогти бойовими та усякими іншими припасами. Проте допомога не надійшла. У 1553 р. його взаємовідносини з Сигізмундом II різко погіршилися. У той момент Вишневецький спробував увійти в згоду з Туреччиною, щоб не підтримувала Крим, не втручалася в боротьбу козаків з татарами. Вишневецький з козацькими загонами побував в Стамбулі. Через деякий час Сигізмунду II вдалося дещо налагодити свої відносини з Вишневецьким. По поверненні із Туреччини Вишневецький продовжив керування будівництвом Хортицької Січі з кам,яним замком. До 1556 р. Хортицька Січ була збудована. (Саме ця Січ значною мірою стала зразком для наступних запорізьких січей). Тут розміщувався козацький гарнізон. До нього входили й представники боярства, що несли військово-державну службу у Вишневецького як черкаського і канівського старости. Хортицька Січ стала центром згуртування козацького товариства всього Запоріжжя та своєрідною базою для подальшого відновлення південних українських земель. Однак литовсько-польська влада не дозволяла Вишневецькому починати широкомасштабну війну з Кримським ханством, за спиною якого стояла могутня Османська імперія. Це змусило князя Вишневецького домовлятися з російським царем Іваном Грозним про спільні дії проти Криму. У 1556 р. запорізькі козаки Вишневецького та російські ратники намісника чернігівського Ржевського здійснили похід і заподіяли руйнування татарським фортецям в пониззі Дніпра, а також турецькій фортеці Очаків і визволили значну кількість полонених. Під час другого походу в тому ж році вони взяли фортецю Аслам-Кермен, знищили її гарнізон; всі гармати звідти козаки вивезли в Хортицьку Січ. Цей похід був підкріплений ударами по Криму донських козаків і черкесів, про що з ними Вишневецький заздалегідь домовлявся. Відчуваючи злість до козаків, кримський хан Давлет-Гірей восени 1556 р. пішов на завойовування Хортицького замку; 24 дні облягав його й “пішов з великою ганьбою”. Влітку 1557 р. хану на чолі кримського війська і за допомогою турецького та молдавського війська вдалося захопити Хортицький замок. Не одержавши навіть в тяжкий момент ніякої допомоги від великого князя литовського і короля польського Сигізмунда II Августа, Вишневецький в листопаді 1557 р. відправився у Москву і став на службу до російського царя Івана Грозного. Знаходячись при дворі царя, Вишневецький продовжував свою справу боротьби за визволення українських земель. Вже в 1558 р. козацький ватажок бере участь у вдалому кримському поході російського воєводи Ржевського. В 1559-1560 рр. Вишневецький тричі очолював війська, що відправлялися в походи на Азов; поряд з вдалими походами, була й невдала спроба спільно з народами Північного Кавказу оволодіти Кримом (1560 р.). Проте, загрузнувши з 1558 р. в дуже довгу Лівонську війну за вихід до Балтійського моря, Росія відмовилася від активної боротьбі проти татаро-турецької агресії, обмежившись політикою пасивного здержування нападів південних ворогів. Подібна тактика не улаштовувала зосередженого і хороброго Вишневецького. Тому в 1561 р. він пішов зі служби від російського царя й повернувся на Дніпро. Улаштувавшись на о. Монастирському, Вишневецький знову почав організовувати походи козаків на татарські улуси. В 1563 р. він утрутився в криваву боротьбу між боярами за молдавський престол; його покликали молдавани правити. Вишневецький вирішив стати молдавським господарем і відправився туди з козацьким військом. Однак потім молдавани здійснили зраду, підступно полонили Вишневецького й відправили в Царгород до турецького султана. В “Хроніці” М.Бельського описана жахлива картина страти козацького ватажка: за наказом султана Селіма II його скинули з фортечної стіни в Галаті на гаки. Падаючи вниз, він зачепився ребром за один гак й висів так три дні; не просив пощади, а насміхався над турками; їм на злість обмовляв Магомета та прославляв Христа. Розлючені турки розстріляли Вишневецького з луків, а цим і скоротили його муки. Про героїзм і трагічну смерть Вишневецького український народ складав легенди, думи. Вишневецький став прототипом легендарного Байди з народної думи “В Царгороді на риночку ой п,є Байда мед-горілочку ...”.

Після Вишневецького козаки мали ще одного ватажка князівського роду, Богдана Ружинського; він також підтримував відносини з Москвою й отримував із Росії засоби для боротьби з татарами і турками; ця боротьба прославила його ім,я на всю Україну, а трагічна смерть його під Аслам-Керменом в гирлі Дніпра (1577р.) викликала загальну печаль.

Серед ватажків, які водили запорізьких козаків на Молдавію, особливо прославився Іван Підкова. Він відібрав у Туреччини Молдавію (1577 р.) й став її господарем. Незабаром же, не маючи достатньо сил для боротьби з турками, Підкова повернувся на Україну, де його підступно захопила польська влада. Літом 1578 р. за рішенням польського уряду (за вимогою Туреччини) і для “заспокоєння” турків Підкові відрубали голову у Львові.

Після Малої Хортиці Січ як військовий політичний центр запорізького козацтва, його столиця, по черзі знаходилася на о. Томаківка (60-ті рр. ХУI ст. – 1593 р.), на о. Базавлук (Чортомлицька, чи Стара Січ, 1593-1638 рр.), на о. Микитин Ріг (1638-1652 рр.) та ін.

 Запорізька Січ – християнська козацька республіка. Її місце

в державотворчих процесах України

Запорізьке козацтво створило власну суспільну організацію, що найбільш повно відповідала національному характеру українців та потребам часу. Запорізьку Січ можна назвати зародком справжньої держави. Як відомо, ключовими ознаками держави є: існування системи органів та установ, виконуючих функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм поведінки, установлених державою; територія, на яку розповсюджується юрисдикція цієї держави. Всі ці ознаки в тій чи іншій мірі були притаманні Запорізькій Січі. Специфічні історичні умови й обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, визначаючи неповторний, оригінальний імідж козацької державності.

Вищим органом влади в Запорізькій Січі була загальна, Січова Рада, членами якої вважалися всі козаки. В її компетенцію входило обговорювання всіх найважливіших справ життєдіяльності козацького товариства: встановлення військового устрою, обрання старшини, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів з представниками різних країн та ін. Нерідко козацька Рада виступала і як вища судова інстанція. По традиції козацька Рада збиралася щороку 1-го січня для переобрання кошового отамана і старшини. Постійним місцем проведення зібрання козацької Ради була Січ (добре укріплений табір: фортеця зі сторожовими вежами, все місце обнесено частоколом (дерев,яними колодами), оточене глибокими рвами й частіше всього знаходилося на неприступному острові за дніпровськими порогами; у центрі табору – площа з церквою та ганебним стовпом, де піддавали покаранню винних; навколо площі стояли козацькі курені – великі, довгі хати, де жили січовики, пізніше виникли й хати старшини; там же розміщувалися канцелярія, арсенал, скарбниця, пекарня, різні склади, ремісничі майстерні, торгові лавки та ін.). Обраний чи переобраний на загальній козацькій Раді кошовий отаман наділявся великою владою, поєднаною з високою відповідальністю. Якщо ж за звітний період, а саме за рік, кошовий отаман допускав помилки, несправедливості, якийсь незаконний вчинок, що суперечив запорізьким звичаям, то його не переобирали і могли навіть стратити. Кошовий отаман правив практично всім цивільним та військовим життям Січі, в походах був головнокомандуючим Війська Запорізького. Загальна козацька Рада також щороку обирала решту особистого складу кошової старшини (уряду) Запорізької Січі, що разом складав так званий Кіш Запорізької Січі. Військовий суддя, наприклад, був другою після кошового отамана особистістю; здійснював судочинство, охороняв ті предківські звичаї та одвічні порядки (неписані закони), на яких базувався весь устрій козацького життя, у відсутності кошового отамана виконував його обов,язки: зберігав військову скарбницю. Військовий писар керував військовою канцелярією, від імені кошового отамана й “запорізького товариства” складав і підписував офіційні документи, відав всією перепискою Січі. Військовий обозний очолював гарматну та військову справу, займався обліком та комплектуванням війська, під час походу організовував будування таборів, а також керував облогами фортець та штурмами укріплень ворога. Військовий осавул і в мирний, і в воєнний час був безпосереднім виконавцем всіх розпоряджень кошового отамана, відав прикордонною службою, охороною території Січі, виконував поліцейські функції: спостерігав за порядком і пристойністю козаків у мирний час в Січі, а у воєнний – в таборі, спостерігав за виконанням судових вироків, винесених загальною козацькою Радою, проводив дізнання з приводу різноманітних суперечок, сварок та злочинів серед сімейних козаків, заготовлював хліб на випадок війни, під час походу їхав спереду як розвідник, спостерігав за ходом бою.

Після кошового отамана зі своєю кошовою старшиною йшли курінні отамани зі своєю, курінною, старшиною, яких обирали курінні Ради (пізніше у складі Запорізької Січі було 38 куренів). Курінними отаманами обирали людей кмітливих, винахідливих, хоробрих, рішучих; вони виконували в основному роль інтендантів в Січі, тобто відали справами господарського постачання та військового господарства – поставляли продукти харчування та дрова для власного куреня як однієї з військово-адміністративних одиниць Запорізької Січі (в кожному курені налічувалося по декілька сотен козаківа).

У командно-управлінському апараті були й службовці, які допомагали військовій старшині: довбуш, піддовбуш, товмач, підосавулий, пушкар (гарматник), підпушкар, кантаржій, шафар, підшафарій, булавничий, хорунжий, бунчуковий, канцеляристи та ін. Довбуш відав військовими літаврами, скликав козаків у воєнні походи, на загальні та окремі козацькі Ради, на релігійні свята. Крім того він виконував поліцейські обов,язки (розглядав засуджених злочинців та приковував їх до ганебного стовпа на площі, був присутнім під час виконання вироків). Товмач володів мовами та перекладав під час переговорів, візував документи, читав грамоти тощо. Кантаржій (охоронець військових одиниць ваги та міри) збирав податки з купців, торговців. Шафар (економ) збирав платню на перевізках через Дніпро та інші річки. Булавничий зберігав булаву кошового отамана, бунчуковий – військові бунчуки, хорунжий – корогву, тобто військовий прапор.

Безпосередньо за кошовою старшиною йшла старшина похідна й паланкова; це було пізніше. Вона стояла вище службовців, але діяла поза Січчю. Похідну старшину представляли полковник, осавул і писар; паланкову – полковник, осавул, підосавул, писар, підписарій.

На наступних етапах існування Запорізької Січі стали більш помітно виявлятися соціально-економічні відміни між козацькою старшиною та рядовим козацтвом (“черню”), що породжували конфлікти. Щоб нейтралізувати вплив старшини, яка не завжди рахувалася з “черню”, остання іноді використовувала свою грізну зброю – так звану “Чорну Раду”, що проходила без участі старшини. Рішення “Чорної Ради” старшина повинна була виконувати беззаперечно, інакше могло вибухнути повстання.

Крім особистих органів державного управління в Січі існувало й особисте козацьке право. Це право не було писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом, розумом”, але й воно фактично фіксувало ті відносини, що склалися в Січі: стверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів та 5-8 територіальних паланок), обмовлювало правила здійснення воєнних дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладення договорів, угод, визначало види злочинів та покарань. Запорізька Січ мала й свою велику територію – землі Війська Запорізького ( у ХУIII ст. вони простягалися на теперішню Дніпропетровську, Запорізьку, частково Херсонську, Кіровоградську, Донецьку, Луганську та Харківську області).

Запорізькій Січі дійсно були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпосної залежності; панувала відносна рівність між всіма козаками (права користування земельними, лісовими, водними угіддями, брати участь в Радах, виборах та ін.). В Січі панівним був принцип виборності органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька Рада. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацького товариства (громади). Так, за звичаєм, обраний кошовий отаман у перші хвилини два рази відмовлявся від булави і лише на третій – погоджувався; тільки б він не принижував рядових козаків та пам,ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском чи мазали багнюкою. В той момент кошовий отаман повинен був дякувати за ласку і довіру та кланятися на чотири сторони. Разом з тим, присягнувши кошовому отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього відносилися.

Запорізькі козаки схильно відносилися до християнської релігії православного напрямку, що особливо виявилося в їх захисті православної церкви і боротьбі проти окатоличування українського народу та проти уніатського руху.

Отже, Запорізьку Січ можна назвати своєрідною українською демократичною республікою, чи християнською козацькою республікою. Маючи цілий ряд ключових ознак української державності, Запорізька Січ все ж була деформованим її варіантом, лише перехідною формою до належного типу держави, але вона безумовно залишила свій яскравий слід в державотворчих процесах України. В умовах польсько-литовського панування на українських землях козацька республіка стала там національним оазисом з незалежним від Речі Посполитої самоврядуванням; вона жила за своїм правом і звичаями, зростало прагнення до незалежності козацького краю від Речі Посполитої. Їй належала головна роль в національно-визвольних війнах проти Речі Посполитої в I-й половині ХУII ст. В Запорізькій Січі почалася Визвольна війна українського народу під керівництвом Б.Хмельницького, в ході якої була створена українська гетьманська держава. У межах цієї держави Запорізька Січ займала автономне положення, хоча й була частиною України.

 Воєнне мистецтво Запорізької Січі

Воєнне мистецтво Запорізької Січі визначалося насамперед характером козацького устрою, який, хоча й не відрізнявся особливою складністю, але при своїй простоті й незалежності волі володів великою силою та могутньо височів над душею та тілом козацького братерства. В цьому виявлялися гідні подиву задатки, здібності українського населення до організації – здатність простими засобами, необробленими матеріалами досягати видатних результатів.

Головною запорукою успіху запорожців було створення козацького війська. Воно формувалося на принципах добровільності й навіть дуже жорсткого відбору охочих; молодь, приходячи в Січ, декілька років не володіла усією повнотою прав справжнього козака, а проходила велику школу загартування і військово-бойової підготовки. Військо Січі складалося з піхоти, кінноти, артилерії та флоту, в яких була взаємозамінність, тобто піхотинець міг стати артилеристом і т. ін. Кожний козак вмів їздити верхи, а під час походу все військо часто пересувалося на конях чи човнах – “чайках”. Козаків відзначало уміле, дотепне володіння всіма видами зброї. Запорожці були вмілими стратегами і тактиками; застосовуючи найпередовіші на той час методи ведення великих операцій, часто комбінованих з партизанськими діями малих загонів, вони широко використовували військову розвідку, різні засоби дезинформації ворога. На відкритій місцевості козаки улаштовували систему укріплень із возів – табір. Запорізька піхота у таборі із возів, які обов,язково супроводили їх у поході, була непереможною й могла успішно витримувати натиск десятикратно переважаючих військ ворога. Використовувалася різноманітність бойових прийомів і тактик ведення бою (шеренга, колона, трикутник, прямокутник, партизанська війна і т.д.). Запорожці чудово орієнтувалися на місцевості, вміли пересуватися непомітними, раптово нападати, відходити без переслідування. Вони володіли морально-психологічними засобами (раптовість, вміння налякати ворога. Застати зненацька, внести сум,яття, паніку у його ряди та ін.). Виняткове майстерство виявляли козаки в штурмі та облозі фортець, в фортифікаційних земельних роботах, вони мали досвідчених саперів. У запорізьких козаків завжди великою справністю відзначалася вся артилерійська й стрілкова зброя. Характерна особливість козаків у бою – хоробрість, відвага, відданість обов,язку, смерть, але не полон. У протилежність мирним дням, під час війни у війську панувала сувора дисципліна та покора. Кошовий отаман, гетьман чи полковник, який очолював похід, мав необмежену владу і міг суворо покарати винних, навіть стратити. Військова доблесть та подвиги запорізьких козаків – одна з героїчних сторінок історії нашого народу.

 Реєстрове козаче військо

Польський король і сейм цінували бойові якості козацтва, яке обороняло південні рубежі держави. Разом з тим вони вбачали в козаках небезпечних для себе бунтівників. Щоб розколоти їх, польський уряд вирішив прийняти на службу обмежену частину козаків за списком (козацьким реєстром) і позбавив інших будь-яких прав.

Відповідно до універсалу (закону) польського короля Сигізмунда II Августа, виданому в 1572 р., коронний гетьман Юрій Язловецький прийняв на державну оплачувану службу 300 заможних козаків. Назва пішла від слова “реєстр” (список). Першим керівником реєстровців став шляхтич Ян Бадовський. Відтоді польська влада почала офіційно визнавати козаками лише реєстрових, які мали право на самоврядування. Реєстровці зі своїм спорядженням використовували для несення воєнної служби на південному прикордонні Речі Посполитої. Через якийсь час загін реєстрових козаків розформували. Вдруге відновили реєстрове козацтво в 1578 р. за короля Стефана Баторія. Король установив плату 500 козакам і дозволив сформованому реєстровому козачому війську розташувати в м. Трахтемирові свій арсенал і госпіталь; за це реєстровці погодилися визнати старшинами призначених шляхтичів і стримуватися від “самочинних нападів на татар”, що часто ускладнювали зовнішні відносини Речі Посполитої. Реєстровцям надано ряд пільг – звільнення від сплати феодальних податків, право на земельне володіння, торгівлю. Завдання реєстровців полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. Реєстрове військо одержало офіційну назву “Низового” або “Запорізького” і клейноди (військові відзнаки) – корогву (прапор), бунчук, булаву, печатку, літаври. В 1583 р. на державну службу було прийнято 600 козаків, в 1590 р. – 1000 козаків. За участь у повстаннях 1591-1596 рр. реєстрове військо підпало під переформування. Нове ж складання реєстру почалося в 1599 р., паралельно продовжувалася боротьба за його розширення. В 1619 р. за Роставицькою угодою реєстр установлено в 3000 козаків, за Куруківською угодою 1625 р. – в 6000 козаків з 6 полків – Білоцерківського, Канівського, Корсуньського, Черкаського, Чигиринського, Переяславського ( до складу полків входили сотні, десятки). По черзі один з цих полків перебував в сторожовій охороні на підступах до Січі, щоб не пропускати туди втікачів із волостей і протистояти антиурядовим виступам. Заможні реєстрові козаки відрізнялися від нереєстрових, які рідко коли мали трохи більше для прожитку, ніж прості селяни. Тому відносини між декількома тисячами реєстрових козаків і декількома десятками тисяч нереєстрових, а також запорізьких козаків інколи ставали напруженими, але не доходили до ворожнечі, чого дуже хотіла добитися шляхта. Реєстрові козаки здебільшого трималися всього козацтва. Реєстровики чим далі гучніше заявляли про свої права на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість уряду, реєстрові козаки обстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своєї старшини. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки усували їх і обирали власних. Всупереч розрахункам уряду значна частина реєстровців брала участь в повстаннях 30-х рр. ХУII ст. “Ординацією Війська Запорізького” (1638 р.) пільги у реєстрових козаків були істотно обмежені: на посади полковників і осавулів призначалися виключно шляхтичі, а замість старшого (гетьмана) – королівський комісар; скасовано козацький суд. Це погіршало становище реєстровців і викликало їх протест проти влади. В ході Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького реєстри як офіційні документи уряду Речі Посполитої, що обмежували чисельність українського козацтва, були скасовані; почали складати компути (списки), котрі визначали належність до козацької верстви. У різні часи гетьманом реєстрового війська обиралися Криштоф Косинський, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, а писарем – Богдан Хмельницький.

Роль українського козацтва у боротьбі народу проти

агресії Туреччини і Кримського ханства

З самого початку свого існування Запорізька Січ узяла на себе державну функцію захисту України. В умовах панування литовсько-польських колонізаторів на українських землях це здійснювалося не тільки без допомоги, але навіть здебільшого всупереч бажанням їх уряду. Тим самим уряд литовсько-польський (Речі Посполитої – після Люблінської унії 1569 р.) підставляв під удари татар і турків українські землі, тобто позбавляв якого б там не було захисту України.

Запорізькі козаки перетворили Січ у південно-східний захисний форпост проти татаро-турецької агресії. Захист рідної землі від ворогів був святим обов ,язком, патріотичною справою козацтва. Козаки наносили й попереджуючі удари татарам і туркам, ослабляючи їх боєготовність, визволяючи невільників, відбиваючи награбоване, а також захоплюючи для себе зброю, різноманітне майно в атакованих ними місцях ворогів.

Татари і турки систематично спусштошували українські землі. Їх напади оберталися для нашого народу незліченною кількістю вбитих та полонених, невільників. Татаро-турецька агресія впливала й на темп урбанізаційних процесів, значно затримуючи їх розвиток у Подніпров,ї та Поділлі. Так, на Брацлавщині (Східне Поділля) в середині ХУI ст. було лише 2 міста та 4 містечка, тоді як на Волині ці показники складали відповідно 32 і 89.

У відповідь на посилення татаро-турецької агресії, яка представляла смертельну небезпеку для слов,янських та ряду інших європейських народів, надзвичайно швидко стало зростати, організовуватися та сильно розширювати свою сферу військо-оборонної діяльності запорізьке козацтво. Саме на нього ліг основний тягар боротьби проти агресорів. Їз Січі як своєрідної військової бази з козацьким флотом, піхотою та артилерією, здійснювалися різні походи на ворога. З другої половини ХУI ст. запорожці проводили десятки сухопутних та морських походів в татарські і турецькі володіння. Вони використовували свої невеликі човни-чайки місткістю по 50-70 чоловік з 6-8 легкими гарматами; “чайки” довжиною 20 м та висотою 3-4 м приводилися в рух 10-12 парами весел і мали вітрила (паруса); кожний козак на “чайці” був озброєний мушкетом. Запорізькі козаки виходили в Чорне море і на 130-150-ти “чайках”, вступали у відкритий бій з турецькими галерами, нападали на гарнізони.

Багато походів приносили козакам гучну славу. Повіривши в непереможну силу козацтва, прагнуло вступити все більше народу; козаки зробилися народними героями, оспівувалися в українських думах. Козацька слава про успішні походи проти татаро-турецьких агресорів розносилася по всій Європі, де дуже боялися нашестя зі сторони Османської імперії як самої могутньої на той час держави в світі. У 1594 р., наприклад, німецький імператор Рудольф II направив свого посла Еріха фон Лясоту в Запорізьку Січ для укладання угоди про спільний виступ проти турецьких військ в Молдавії. Встановив контакт з запорожцями і папа римський. Січ діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни та підтримуючи власні зовнішні відносини.

Небаченого розмаху козацькі походи досягли у перші два десятиріччя ХУII ст. Руйнівному нападу запорожців зазнали могутні фортеці турків і татар: Варна (1606 р.), Перекоп (1608 р.), Акерман, Кілія, Ізмаїл (1609 р.). У 1614 р. козацькі “чайки” вийшли до берегів Анатолійського півострова і зруйнували турецькі міста Трапезунд та Синоп. У 1615 р. козаки вирішили “обкурити мушкетним димом самий Царград” (Стамбул): здійснили особливо сміливий напад, коли 80 “чайок” на очах у султана і 30-тисячної військової охорони проникнули в столичну гавань, спалили її, а потім спішно відійшли. У 1616 р. козаки зруйнували фортецю Кафу – ринок рабів у Криму (визволили тисячі рабів-невільників). У 1620 р. запорожці на своїх “чайках” знову зруйнували Стамбульську гавань. Описуючи ці бойові дії козаків, турецький історик ХУII ст. Найма помітив: “Можна стверджувати безперечно, що немає в світі людей, які менше турбуються за своє життя та менше бояться смерті, чим ці ... Знавці військової справи стверджують, що ці бідняки, завдяки своїй хоробрості та вправності в морських боях не мають собі рівних в усьому світі”.

У боротьбу проти татар та турків під впливом козаків Запорізької Січі поступово включалися реєстрові та нереєстрові козаки; і на їх рахунку багато славних походів.

Перемоги над ворогами додавали козакам впевненості у власних силах; вони називали себе захисниками християнської (православної) віри, лицарським товариством, братством, борцями за народне благо. Отже, козацтво тоді стало єдиною захисною силою України від нападів татар і турків.

 Символіка козацтва

Українське козацтво мало розвинуту символіку. В Запорізькій Січі вже у 70-х рр. ХУI ст. був свій герб: зображення козака з мушкетом на лівому плечі, з шаблею на лівому боці, а також шапкою з шликом. Цей герб Війська Запорізького застосовувався й надалі – на печатках Української держави Богдана Хмельницького та його наступників – гетьманів України другої половини ХУII - середини ХУIII ст. На січових прапорах різних кольорів частіше всього зустрічалися зображення хреста, зірок, Сонця, Місяця і Півмісяця. Темно-малиновий колір домінував на перших порах існування запорізького козацтва. Були, наприклад, прапори червоні з білим хрестом та білою облямівкою, червоні, білі, чорні, жовто-блакитні. У перші роки Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького Військо Запорізьке мало також 2 подарованих польським королем корогви (прапори) червоного кольору з білим орлом (втрачені в битві під Берестечком). Богдана Хмельницького супроводжували чорно-жовті прапори з його гербом та з зображенням архангела Михайла, який простромлював змія, а також ряд царських прапорів. Кожний полк, сотня, курінь мали свої власні прапори та знаки (символи).

Війську Запорізькому були подаровані прапори: від імператора Священної Римської імперії Рудольфа II (у 1593 і 1594 рр.), польського короля Владислава IУ (у 1646 і 1649 рр.), гетьмана України Івана Мазепи (у 1698 р.), російського царя Петра I (у 1708 р.), російських імператриць: Ганни Іванівни (у 1736 р.), Єлизавети Петрівни (у 1743 р.), Катерини II (у 1763 р.) та ін.

Всі військові знаки (символи) у козацтва (корогви-прапори, бунчуки, мідні духові труби, литаври, барабани, печатка та ін.) й символи влади (булава, пернач) у гетьмана, отамана, полковника називалися клейнодами. Вони вважалися святинями.

Корогва – бойовий прапор з найкращих тканин – полотна, атласу, тафти та ін. (червоного, темно-малинового, синього, блакитного, жовтого, чорного, білого кольорів). На полотнищах вишивали образ Покрови Пресвятої богородиці діви Марії, архангела Михайла, герб, Сонце, зірки, Місяць та ін. Значки – курінні та полкові прапори меншого розміру (різних кольорів). Бунчук – атрибут гетьманської влади, військова регалія - довга дерев,яна тростина з мідним шаром і донизу звислими довгими китицями з кінського хвоста. На Запоріжжі бунчуки виготовлялися з кінських волос білого, чорного, рудого кольорів та червоних мотузок, химерно плетених в вузли. Булава – головний символ, атрибут влади гетьмана, отамана. Мала вигляд палиці з горіхового дерева до 70 см завдовжки з насадженим на кінці срібним чи позолоченим шаром; прикрашена, як правило, гербом, прізвищем чи вензелем власника з бірюзи. Пернач – вид булави, головний атрибут полковницької влади у ХУII-ХУIII ст. Представляв собою коротеньку, подібну жезлу срібну чи позолочену палицю з верхівкою, зробленою у формі шести ажурних ребер-пір,їв. Печатка Війська Запорізького – прибор з нарізними знаками та гербом для відтискування їх на документах. Герб – зображення запорізького козака ідентичного печатки. Каламар – чорнильниця з гусячим пером. Мідні духові труби- інструменти для подачі сигналів. Литаври – музикальні ударні інструменти для скликання Ради, подачі сигналу загального збору.



Опубліковано: Admin December 19 2015 · Категорія: 9) Короткий словник-довідник з Історії України. · 0 коментарів · 1381 переглядів · Друк
Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru