Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 3

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Капельный полив в те...
Экстрим в городе
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 9) Короткий словник-довідник з Історії України. » Поступове загарбання українських земель іноземними державами (40-і рр. ХIУ – перша половина ХУII ст.)
Поступове загарбання українських земель іноземними державами (40-і рр. ХIУ – перша половина ХУII ст.)

ПОСТУПОВЕ ЗАГАРБАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ІНОЗЕМНИМИ ДЕРЖАВАМИ

(40-і рр. ХIУ – перша половина ХУII ст.)

Розчленування України і завоювання її земель

Великим князівством Литовським

Литовці затрималися в своєму культурному і суспільно-політичному розвитку; їх держава була створена лише в ХIII ст. Засновник Литовської держави великий князь литовський Міндовг, який правив у 1230-1263 рр., підтримував дружні зв,зки з Данилом Галицьким – королем Галицько-Волинської держави й Олександром Невським – великим князем володимирським (Північно-Східна Русь). Наступні ж великі князі литовські поступово захоплювали землі власне Русі. Так, великий князь литовський Гедимін за період свого правління (1316-1341 рр.) окупував Берестейщину, Вітебське, Мінське, Турово-Пінське, Полоцьке князівства.

Початок литовському політичному пануванню над Південною Руссю було покладено в 1340 р., коли галицько-волинські бояри, улаштовували змову проти свого останнього князя Юрія-Болеслава, отруївши його, запросили до себе на князювання литовського княжича Любарта (сина Гедиміна). За Любарта Галичина після 40 років жорстокої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі, а Волинь стала першим реальним придбанням Литви на українських землях. Другий син Гедиміна Ольгерд, ставши великим князем литовським (1345-1377 рр.), зразу ж рішуче проголосив, що “вся Русь просто повинна належати литовцям”. Він і діяв на Русі (резиденція перебувала в м.Вільно); його співправитель – брат Кейстут зосереджував свої зусилля на боротьбі з Тевтонським орденом (резиденція перебувала в м.Троки).

За князювання Ольгерда більшість українських земель була приєднана до Литви. В 1355-1356 рр. Ольгерд оволодів Чернігівщиною (в тому числі Брянським князівством в північній частині старої Чернігівської землі), Сіверщиною, а в 1362 р. -Києвом і Київщиною (з усією Задніпрянщиною, що складала раніше Переяславське князівство). Призначення Ольгердом свого сина Володимира князем київським викликало незадоволення монголо-татар і їх похід на захист усунутого київського князя Федора, який був підлеглим їм. В 1363 р. Ольгерд розгромив воєнні сили цього походу – 3 монголо-татарських князів-братів Качібея, Кутлубугу і Дмитра, що відокремилися в останній час від Золотої Орди; місцевий літописець назвав їх “отчичами і дідичами Подільської землі”. Битва з ними відбулася на Синіх Водах (р.Сніводь – притока Південного Бугу). Є всі підстави стверджувати, що швидка литовська експансія на Південно-Західну Русь була погоджена в Сараї – столиці Золотої Орди. Інкорпорацію цих земель здійснено на договірних засадах – в формі кондомініуму (так званого спільного володіння), що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від золотоординців. А по Синєводській і деяким іншим битвам не можна думати як про результат загальної анти ординської зовнішньополітичної діяльності Литви. В своїх наступальних діях на українські землі литовські князі вміло використовували протиріччя, котрі існували в Орді. Відомо, що на протязі 1359-1361 рр. в Сараї змінилося 7 ханів, а в 1362 р. внаслідок дій Мамая (беклярібека), не чінгісіда родом, тобто не із нащадків (Чінгісхана), почалася, за висловлюванням літописця, “зам,ятня велика”, в ході якої ординська держава розкололася на 2 ворогуючі між собою частини: “Муратову орду” (Заволзьку) і “Мамаєву орду” (Волзьку), потім ще на ряд більш дрібних політичних утворень. Можна вважати, що вже тоді з,явилися чвари у відносинах між Мамаєм і ординськими князями, розгромленими Ольгердом в Синєводській битві. Після цієї битви племінники Ольгерда князі Юрій, Олександр і Костянтин Коріатовичі завершили витіснення ординців із Подільської землі (в басейні Південного Бугу і на лівобережжі Дністра) і побудували чи відновили могутні фортеці-міста Кам,янець-Подільський, Смотрич, Бакоти та ін. Військо Ольгерда тоді досягло північного узбережжя Чорного моря поблизу Дніпро-Бузького лиману.

До того часу правління Ольгерда Велике князівство Литовське захопило 90 відсотків українських і білоруських земель. Великі князі стали іменувати свою державу Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським (Жемайтія відвойована в результаті перемоги під Грюнвальдом 15 липня 1410 р.). Слід підкреслити, що оскільки литовці тоді відставали в своєму культурному і суспільно-політичному розвитку (державу заснували лише в Х111 ст.), то їх великі князі, приєднуючи до своєї держави східнослов,янські землі, протягом деякого часу зберігали там майже непорушними культуру, православну віру, мову, звичаї. Певний час залишилися і так звані “удільні князівства”, правда, українських князів усунули від влади і замість них на чолі князівств поставили литовських (із братів, синів і свояків). Литовці переймали місцеву систему адміністрації, військову організацію, систему будівництва фортець, валів, ведення господарства. Тому українська аристократія підтримувала литовську владу; її представники вступали в литовське військо, за що одержували земельні володіння. Звичайно ж, в умовах монголо-татрського панування литовська окупація була для українського народу меншим лихом при не одному лихові. Саме це в певній мірі схиляло його на бік Литви.

Укріпившись в Південно-Західній Русі, і як завжди визнаючи данницьку залежність від Мамаєвої орди, Ольгерд продовжив свою експансію на землі Північно-Східної Русі. В 1368 і 1370 рр. його війська в союзі з військом тверського князя і при сприяючому нейтралітеті ординців двічі підходили до стін Москви, але не змогли нею оволодіти; новий похід литовських військ в 1372 р. закінчився поразкою. Після цього Ольгерд змушений був придержуватися миру з Московським князівством. Ольгерд, при збереженні ординського верховенства, приєднав землі Південно-Західної Русі до Великого князівства Литовського і тим самим значно просунувся у своїх прагненнях добитися загальноруського політичного пріоритету, на який тоді почало претендувати і Московське князівство. Проте Ольгерду не вдалося істотно ослабити вплив Москви.

Події у Литві і на підвладних їй українських землях

з вступом на великокнязівський престол Ягайла

Після смерті Ольгерда (1377 р.) віленський престол успадкував, всупереч принципам родового старшинства, його молодший син Ягайло (від другого шлюбу з тверською княжною Ульяною). Старших Ольгердовичів охопило обурення. Ряд з них відмовився визнавати Ягайла своїм сюзереном і стали заводити дружні стосунки з Московським князівством, котре тільки і прагнуло до зближування. Тоді Ягайло зробив спробу розгромити таких політичних опонентів у підвладних йому землях. В 1378 р. він направив своє військо проти полоцького князя Андрія Ольгердовича, і той був змушений залишити своє князівство і перейти на службу до великого князя московського. Ягайло готував каральний похід також проти князя новгород-сіверського і трубчевського Дмитра Ольгердовича. Однак здійсненню цих задумів перешкодило уведення московських військ на територію Чернігівщини, Сіверщини. Зимою 1378-1379 рр. полки під командуванням Володимира Андрійовича Серпуховського, Андрія Ольгердовича Полоцького і Дмитра Михайловича Волинського (вихідця з Волині) без бою зайняли Трубчевськ і Стародуб. Дмитро Ольгердович разом з великою групою місцевих феодалів також перейшов під владу великого князя московського Дмитра Івановича (через деякий час названого Донським). У тій обстановці Мамай готувався до великого походу на Північно-Східну Русь; як засвідчують літописні джерела, він розраховував у майбутньому відновити повне ординське панування і в Південно-Західній Русі. А тим часом він оформив союз з Ягайлом, направлений проти Московського князівства і союзних з ним князівств; шляхом воєнно-політичного натиску Мамай і Ягайло зуміли ізолювати від Москви Смоленське і Рязанське князівства, Нижній Новгород і Великий Новгород. У цілому ж зруйнувати антиординську коаліцію на чолі з Москвою не вдалося. Розвиток подій дійшов до вирішальної битви між військами антиординської коаліції під проводом великого князя московського Дмитра Івановича і монголо-татарськими ордами на чолі з Мамаєм 8 вересня 1380 р. на Куликовому полі (воно лежить при впадінні Непрядви в Дон, що західніше нинішнього села Монастирщина Куркинського району Тульської області). У битві на Куликовому полі проти ординців разом з військами і народними ополченнями князівств Північно-Східної Русі активну участь приймали військові загони, полки із князівств і земель Південно-Західної і Західної Русі (тобто українська і білоруська рать). Літописні джерела з особливою похвалою відізвалися про князя Андрія Ольгердовича Полоцького, князя новгород-сіверського і трубчевського Дмитра Ольгердовича, князів Романа Брянського, Дмитра Михайловича Волинського, а також друцького, стародубського, єлецького та інших князів, названих “литовськими”. Правда, війська великого князя литовського Ягайла – союзника Мамая в критичний момент битви для ординців перебували на віддалі 30 км. Ягайло не поспішав на допомогу Мамаю, імовірно, почав сумніватися у своїх воїнах, серед яких було досить багато прибічників князів Ольгердовичів, підтримавших великого князя московського. Перемога на Куликовому полі військ під керівництвом Дмитра Івановича, прозваного в народі Донським, була знаменною подією в історії всіх східних слов ,ян. Вона показала, що Золота Орда вже не є непереможною і тим самим поклала початок визволенню всіх земель від її володарювання.

Зважаючи на факти зміцнення міжнародних позицій Московського князівства, визваного перемогою на Куликовому полі, великий князь литовський Ягайло в результаті переговорів (листопад 1381 - червень 1382 рр.) з Дмитром Донським уклав договір про встановлення кордонів між двома державами по р.Осуга – правій притоці Волги, що впадала в неї вище м.Зубцова (нині Тверської області).

Внутрішньополітичне ж становище Литви продовжувало залишатися складним. Не налагоджувалися відносини Ягайла з цілим рядом князів. Особливо загострилися його відносини з Кейстутом. Режим їх опору, успадкований від попередніх часів, тримався лише декілька років. Потім між ними відкрита боротьба, що закінчилася загибеллю Кейстута, таємно задушеного за наказом племенника Ягайла (1382 р.). Месником за батька виступив князь Вітовт Кейстутович, який вдався до допомоги Тевтонського ордену.

Кревська унія 1385 р.

Син задушеного князя Кейстута князь Вітовт, як тільки утік із в,язниці, зразу ж звернувся до Тевтонського ордену з проханням стати йому на поміч у боротьбі проти Ягайла. Становище Ягайла ускладнилося: з одного боку, йому загрожувала Польща, з другого – Тевтонський орден, а із Північно-Східної Русі – новий могутній противник, що через декілька десятиліть також заявить претензії на давньоруську спадщину, - це Московське князівство. В кладній обстановці Ягайло змушений був шукати союзників як в державі, так і за її межами. Щоб зміцнити своє становище, він вирішив в порядку відновлення традиції опору, наблизити до себе брата Скиргайла, який, одержавши князювання з центром в м.Троки, зайняв при ньому те ж місце, що мав при Ольгерді Кейстут. Незабаром для Ягайла виникли сприятливі зовнішньополітичні обставини. Після смерті угорського короля Людвика I (мавшого і польську корону) польські вельможі вибрали королевою Польщі, тобто лише для себе, його молодшу дочку Ядвігу і відокремилися таким чином від Угорщини; потім вони висунули ідею одруження Ягайла на королеві Ядвізі. Ягайло прийняв пропозицію польських вельможних панів на його шлюб з Ядвігою, а також стати королем Польщі і виконати всі взяті на себе обіцянки в інтересах Польщі.

14 серпня 1385 р. в замку Крево (територія сучасної Білорусії) між Ягайлом і польськими вельможами укладена унія, згідно з якою він повинен був перейти в католицтво сам і перевести в католицтво весь народ, застосувати усі заходи, щоб повернути утрачені Польщею землі, а найголовніше – “на вічні часи приєднати свої землі, литовські і руські (тобто українські і білоруські. – Авт.) до Польської Корони”. У лютому 1386 р. Ягайло став католиком і одержав ім ,я Владислав II, одружився з Ядвігою і прийняв корону. Кревська унія, з одного боку, посилила позиції Литви і Польщі у боротьбі із загальним ворогом – Тевтонським орденом, а з іншого, - Литва почала у певній мірі втрачати свій суверенітет і включатися в Польську державу. У Литві запроваджувалося католицтво. З переходом литовських феодалів в католицтво їм надавалися додаткові права і привілеї; литовські і польські феодали-католики посилювали загарбання українських і білоруських земель, закабалювали селян, прагнули викорінити у населення національну культуру, свою мову, православну віру. Відповідно ж до Кревської унії, всі землі Великого князівства Литовського (включаючи українські і білоруські) повинні були перетворитися в польські провінції, але невдовзі на шляху реалізації умов Кревської унії став князь Вітовт (двоюрідний брат Ягайла).

Відрив Польщею Галичини від Угорщини і приєднання до себе

Як відомо, ще польський король Казимир III (помер в 1370 р.) захопив Галичину (1349-1352 рр.) і Поділля (1366 р.). Відповідно до згоди з угорським королем Людвиком I, після смерті польського короля Казимира III польську корону одержав угорський король і Галичина стала угорським володінням. По смерті ж Людвика I (1382 р.) польські вельможі вибрали собі королевою його молодшу дочку Ядвігу і відокремилися таким чином від Угорщини. Після ж Кревської унії, одруження Ягайла з Ядвігою, обрання Ягайла королем, польські вельможі, одержавши підтримку короля Ягайла, збройним шляхом вирвали Галичину із угорського володіння (1387 р.). Військом керувала королева Ядвіга. Після кількох невдалих спроб повернути Галичину Угорщині дипломатичними способами, Галичина залишилася за Польщею (лише під час першого поділу Польщі в 1772 р. спливли зазіхання Угорщини на спадщину Галичини, і на їх підставі Галичину приєднано до Австрії).

В Галичині зразу ж стало виявлятися польське феодально-католицьке гноблення, яке активно підтримував Ягайло. Він, сприяючи польській експансії, віддавав землі польським вельможам, дарував цілі округи. Ряшев з околицями одержав Пакослав, Ярославщину – Тарновські і т.д. Ягайло підтримував католицьку церкву. Проїжджаючи одного разу через Перемишль, Ягайло наказав відібрати у православних місцеву кафедральну церкву, викинути із гробниці похоронені там останки старих перемишльських князів і перетворити церкву в костьол (його розпорядження були виконані). Ягайло надавав привілеї католицькому міщанству в українських містах, а також сприяв польським феодалам в закабаленні селян на українських землях, приєднаних вже тоді до Польщі (Галичини, Холмщини і Белзщини). Під час його королювання було ліквідовано давнє українське право, засноване на нормах права “Руської правди” й уведені польські суди.

 Українські землі під час князювання Вітовта (1392-1430 рр.)

Реалізація умов Кревської унії стала помітно загрожувати польським поглиненням литовської державності. Саме в особі князя Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної самостійності Великого князівства Литовського. Два рази вже Вітовт піднімав повстання проти Ягайла, домагаючись від нього передусім володінь свого батька Кейстута (задушеного за наказом Ягайла), а також проголошення своїм намісником у Литві. В 1392 р. Ягайло змушений був з Вітовтом укласти угоду про збереження Великого князівства Литовського і передачі його в управління Вітовту як своєму наміснику.

Протягом перших років свого князювання Вітовт провів реформи в державному устрою. Тоді найвідоміші з литовських князів, що мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь. Так найперше (восени 1393 р.) було відібране на Чернігівській землі Чернігівське князівство у Дмитра-Корибута Ольгердовича (другий Дмитро Ольгердович утратив своє Брянське князівство ще раніше, перейшовши під владу Московського князівства). У Федора Любартовича була відібрана спершу Луцька земля, а потім і вся Волинь; натомість йому дані чернігівські волості. Із Києва і Київської землі з Задніпрянщиною вигнаний Володимир Ольгердович; київський стіл даний князю Скиргайлу Ольгердовичу, але він був невдовзі отруєний намісником митрополита Фомою; після загибелі Скиргайла в Києві утвердився князь Іван Гольшанський (потім він передав свою владу у спадщину синам). Утратив Поділля і Федір Коріатович; тут установив свій контроль Ягайло, котрий передав його західну частину “на повному княжому праві” польському намісникові Спитко (пізніше Ягайло змушений був повернути західну частину Поділля Вітовту). Проведені й інші зміни, що нанесли удар по удільному устрою земель Південної Русі, по недавній широкій автономії удільних князівств. В князівствах поставлені дрібні й “слухняні” Вітовту князі. Велике князівство Литовське перетворене в державу з міцною централізованою владою. Позиції Вітовта значно посилилися. Коли королева Ядвіга в 1398 р. звернулася до нього з письмовою вимогою данини з усього Великого князівства Литовського, то одержала рішучу відмову. З цим листом-вимогою королеви Вітовт ознайомив литовських старійшин-князів і бояр. Зібравшись на острові Салін, вони підтримали Вітовта і оголосили його королем.

Тут міг би і наступити кінець дії умов Кревської унії, але справи у Вітовта повернули на непередбачене інше. Катастрофа спостигає його несподівано в серпні 1399 р., коли в битві на Ворсклі загинули кращі сини Литви і підвладних їй земель Південної Русі. Тут, на превеликий жаль, обстоювалися не інтереси своєї держави, а інтереси золотоординського хана Тохтамиша, позбавленого влади за те, що в конфлікті з Тимуром (Тамерланом) /правитилем середньоазіатської держави зі столицею в Самарканді/ Золота Орда зазнала поразки. Вітовт вирішив підтримати Тохтамиша у боротьбі проти Єдигея (хана Золотої Орди з 1399 р.). Однак Вітовт дбав тут і про свої особисті політичні інтереси. Скористувавшись ситуацією, він одержав від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі. Плани Вітовта йшли ще далі. Як твердив один літописець, перед битвою Вітовт, радячись з Тохтомишем, сказав: “Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади в Москві, на великому князюванні в усій Руській землі”. Отож поразка на Ворсклі була не просто великою катастрофою, там в потоках крові потонули мрії Вітовта про завоювання земель усієї Русі, усієї Східної Європи і об,єднанні їх в кордонах Великої Литовської держави. У битві на Ворсклі монголо-татарські орди Єдигея розгромили військо Вітовта: разом з величезною кількістю воїнів загинув цвіт литовського і руського (українського і білоруського) лицарства – десятки князів.

Після цього Вітовт змушений був, замість повного розриву з Польщею, йти на укладення договору з королем Ягайлом (1401 р.). Вітовт був визнаний довічним правителем Литви. Після смерті ж усі підвладні йому землі, за винятком тих, що залишалися його вдові і брату Сигізмунду, повинні були увійти до складу Польщі, як і передбачалося Кревською унією. Однак з часом Вітовт зумів повернути собі утрачені політичні позиції. Особливо політично зріс його авторитет після Грюнвальдської битви (1410 р.), де були розбиті наголову тевтонські лицарі. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (2 жовтня 1413 р. в с.Городлі на Західному Бузі); визнано право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського: після смерті Вітовта повинні були відбутися вибори великого князя литовського, кандидатура якого погоджувалася б з польським королем. Правда, Городельська унія обмежила права православного населення Литви; литовські ж бояри-католики одержали права польської шляхти, православні бояри втратили всі свої привілеї.

Вітовт прагнув розширювати свою державу. За нього були побудовані фортеці в степу: Караул на середньому Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровському лимані, святого Івана в пониззі Дніпра, Хаджибей поблизу нинішньої Одеси. В невеликих прикордонних містах-фортецях селилися бояри, що несли військову службу. Під охороною фортець виникли сільські поселення, відкривалися перспективи для південноукраїнської колонізації. Після ж смерті Вітовта (жовтень 1430 р.) оборонна лінія Великого князівства Литовського почала поступово віддалятися від Чорного моря на північ і зупинилася на лінії замків Вінниця, Брацлав, Черкаси, Канів. Місця, де були кам,яні замки і багатолюдні села, знову стали “диким полем”.

 Грюнвальдська битва

Кінець Х1У – початок ХУ ст. були часом розквіту військової могутності Тевтонського ордену, одержавшого велику підтримку з боку західноєвропейських феодалів і прагнувшого до загарбання все нових і нових земель. Він здійснив десятки крупних походів на польські і литовські землі. В 1409 р. між Тевтонським орденом, з одного боку, і Польщею й Литвою, з другого, знову вибухнула війна, яка стала називатися Великою війною. Вирішальна битва цієї війни між армією Тевтонського ордену і об,єднаними військами поляків, литовців, українців, білорусів і росіян (трьох смоленських полків; з 1404 р. Смоленське князівство приєднано до Великого князівства Литовського) за участю чесько-моравських і угорських загонів відбулася 15 липня 1410 р. біля містечка Грюнвальд в Північній Польщі (колишня Східна Пруссія) під загальним командуванням польського короля Владислава 11 Ягайла та великого князя литовського Вітовта.

У Тевтонського ордену була величезна, добре озброєна армія, яку він, готувавшись до війни, зібрав за допомогою 22-х феодальних государів Західної Європи. Однак Грюнвальдська битва закінчилася повною поразкою противника; був знищений цвіт армії Тевтонського ордену на чолі з великим магістром Ульріхом фон Юнгінгеном. Особливо відзначилися смоленські полки, які, будучи в центрі битви, витримали страшенний натиск кінноти лицарів-хрестоносців; невмирущу славу здобули собі також полки із Галича, Перемишля, Львова, Києва, Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Новгорода-Сіверського та інших українських міст; хоробро бився загін із Чехії, яким командував національний герой чеського народу, полководець (майбутній вождь таборитів в гуситському русі) Ян Жижка. В організації розгрому німецьких рицарів проявив свій полководницький талант великий князь литовський Вітовт. Високої оцінки заслужив також і польський король Ягайло.

Історичне значення Грюнвальдської битви було дуже великим. “Натиск на Схід” германських феодалів надовго припинений, а могутність розбійницького Тевтонського ордену серйозно підірвана. Орден зробив деякі поступки Польщі, що у майбутньому забезпечило їй успіх у боротьбі за вихід до Балтійського моря, а Литві повернув Жемайтію (на початку 20-х рр. боротьба за Жемайтію відновилася, але закінчилася перемогою литовських військ; в 1422 р. був підписаний договір, за яким Тевтонський орден остаточно відмовився від Жемайтії). В 1411 р. рахуючись з набагато піднесеним, за результатами Грюнвальдської битви, авторитетом Вітовта, Ягайло віддав йому назад західну частину Поділля, чим, розуміється, знову визнавалося право на існування самостійного Великого князівства Литовського при фактично номінальній верховній владі польського короля. Однак таке становище стало змінюватися в гірший бік після смерті Вітовта (1430 р.).

 Загарбання Польщею Західного Поділля і наступний розвиток подій

Анексіоністські дії польських вельмож у Західному Поділлі вже різко виявилися в день смерті великого князя литовського Вітовта. Спадкоємцем Вітовта став молодший брат Ягайла Свидригайло Ольгердович (1430-1432 рр.). Оскільки Свидригайло протягом тривалого часу завдав багато мороки і Вітовту і Ягайлу, то останній лише під тиском обставин погодився на його кандидатуру, що користувалася особливою популярністю серед руських (українських і білоруських) князів і бояр.

Князювання Свидригайла почалося воєнними діями на прикордонні Польщі і Литви. Яблуком розбрату стало Західне Поділля, яке в 1395 р. захопив Ягайло і віддав польському наміснику Спітко. Після загибелі Спітко у битві на Ворсклі (1399 р.) воно залишилася за Ягайлом. В 1411 р. Ягайло передав його Вітовту на довічне володіння. Однак польські шляхтичі, яких було немало на Поділлі, неохоче присягали на вірність новому володарю і продовжували вважати свої землі коронними, що повністю відповідало намірам краківського двору приєднати Поділля до Польщі після смерті Вітовта. Тому і не дивно, що з вісткою про смерть Вітовта поляками було захоплено декілька замків у Західному Поділлі (Кам,янець-Подільський, Смотрич, Бакоти, Скала-Подільська, Червоногород. Це викликало обурення Свидригайла, який у відповідь затримав у Литві брата Ягайла. Король Ягайло пообіцяв повернути Поділля, але ж не додержався слова, і на польсько-литовському прикордонні вибухнула справжня війна, що, правда, спиралася не на ініціативу Свидригайла, а на рух місцевих сил. Прибічники Свидригайла оточили Смотрич, захопили прикордонні міста, відторгнуті поляками від Волині: Збараж, Кременець, Олесько.

Оволодівши західною частиною Поділля, поляки задумали скористуватися цією можливістю, щоб захопити Волинь. Літом 1430 р. Ягайло з великим польським військом перейшов Західний Буг, здобув Володимир, потім приступив до Луцька, і, відбивши Свидригайла, обложив Луцький замок. Проте облога Луцька затягнулася надовго, бо Свидригайло закликав сюди на допомогу своїх союзників-німців, волохів (предків сучасних молдаван і румунів), татар. Це і змусило польського короля в серпні 1431 р. піти на 2-річне перемир,я з Свидригайлом за умов збереження становища, що склалося (статус-кво). Все ж справу так і не було доведено до кінця. Через рік, в серпні 1432 р. краківський двір організував серед литовських магнатів змову проти Свидригайла (литовські магнати тоді стали виявляти незадоволення Свидригайлом за його симпатії до руського елемента – українських і білоруських князів і бояр). На Свидригайла здійснено напад уночі – він ледве врятувався втечею в Полоцьк. В результаті цього він утратив великокнязівський стіл; владу узурпував молодший брат Вітовта – Сигізмунд Кейстутович. Вся Литва приєдналася до Сигізмунда, але українські і білоруські землі залишилися зі Свидригайлом. Король Ягайло визнав узурпацію влади Сигізмундом, а Сигізмунд визнав верховенство Ягайла як польського короля, потім своїм актом віддав Польській Короні Західне Поділля і території на волинському прикордонні.

Скинутий же Свидригайло не склав зброю, а почав довгу невдалу боротьбу за повернення своєї влади в Литві. Навіть смерть Ягайла в 1434 р. мало вплинула на литовські справи, тобто на протистояння Свидригайла і Сигізмунда; на польський трон був вибраний син Ягайла Владислав. В литовських справах удавалися до змов. В Смоленську викрита змова на користь Сигізмунда за участю митрополита Герасима; Свидригайло жорстоко покарав тих, хто брав участь у змові, а митрополита наказав спалити живцем на вогнищі. 2 вересня 1435 р. Сигізмунд з польськими військами завдав страшної поразки військам Свидригайла і його союзникам на р.Святій біля Вількомира; із військ Свидригайла одних тільки князів взято у полон 42 чол., безліч забито; Свидригайло сам ледве врятувався. В 1440 р. Сигізмунда забили змовники – князі і бояри, серед яких були і особи українського походження. Свидригайла не вибрали великим князем литовським і після вбивства Сигізмунда; ним став Казимир Ягайлович (1440-1447 рр.), якому з 1447 р. дісталася ще й польська корона (1447-1492 рр.). На початку свого князювання Казимир повів у Великому князівстві Литовському таку політику, що значно заспокоїла українську аристократію: Волинське князівство зі Східним Поділлям (Брацлавщиною) віддано Свидригайлу до самої смерті (1452 р.), а Київське князівство з Переяславщиною – Олельку (Олександру), сину Володимира Ольгердовича. Одержавши і польську корону (після загибелі в 1447 р. короля – брата Владислава в поході проти турків під Варною), Казимир продовжував видавати привілеї українській і білоруській аристократії, але пізніше, відчувши себе міцно на обох престолах, перестав з нею церемонитися. Після смерті князя Свидригайла в 1452 р. було ліквідовано Волинське князівство зі Східним Поділлям (Брацлавщиною), а після смерті князя Семена Олельковича в 1470 р. – Київське князівство з Переяславщиною. Вони були перетворені в литовські провінції з литовськими намісниками. Кияни двічі не пускали литовського намісника Мартина Гаштольда і тільки під загрозою сили визнали його владу. В 1481 р. за участю української і білоруської аристократії готувалася “змова князів”, щоб захопити литовський великокнязівський стіл. Його організаторами були Михайло Олелькович і Федір Іванович Бельський (обидва – внуки Володимира Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері Ульяні). Змова була викрита. Бельському вдалося врятуватися втечею в Москву, а Михайлу Олельковичу та Івану Юрійовичу Гольшанському за волінням Казимира кат відрубав голови. Ця страта викликала ще більше невдоволення українських і білоруських князів польсько-литовською політикою Казимира і посилила в останні десятиліття ХУ ст. тяжіння до православної Москви.

 Загарбання Туреччиною і Кримським ханством Південної України

Монголо-татрська Золота Орда недовго зберігала свою згуртованість і спільність. Внаслідок об,єктивних процесів феодальної роздробленості, а також поразки в Куликовській битві, Золота Орда, особливо з кінця ХIУ ст., стала все помітніше розповзатися. Представники ханського роду і різні вожді, беки, посилювали міжусобиці, підтримуючи то одного, то іншого претендента на ханство. Це привело до того, що вона у перших десятиліттях ХУ ст. зовсім ослабла, і її західні орди, що кочували в Криму і пониззях Дніпра й Дністра, почали відокремлюватися в самостійну орду з центром в Криму. В 1443 р. виникло і повністю відокремилося від Золотої Орди Кримське ханство на чолі з ханом Хаджі-Гіреєм. Рішуче розриваючи з Золотою (з часом названою Великою) Ордою, Хаджі-Гірей спочатку шукав допомоги у сусіднього великого князя литовського для боротьби з нею. На жаль, литовський уряд не припинив свого союзу з ханами Золотої (Великої) Орди. Тим часом боротьба за провідну роль серед татар в Європі продовжувалася. В 1448 р. татари Великої Орди напали на Поділля, а в 1449 р. – завдали удару по Києву, Новгород-Сіверському, Стародубу, в 1450 р. – спустошили Галичину і Поділля, в 1453 р. через Волинь і Галичину дійшли аж до Львова. В 1455 р., коли татари Великої Орди знову рушили на українські землі, кримчаки вже разом з польсько-литовсько-українським військом розгромили їх наголову; в результаті цього Кримське ханство збільшило свою територію і значно посилилося. Татарське населення Криму проводило кочовий спосіб життя, займалося скотарством. Проте примітивне скотарське господарство не могло прогодувати надто багаточисельну людність Кримського ханства; феодальна його верхівка воліла годуватися і одягатися за рахунок сусідів. Головним об,єктом кримсько-татарської агресії з перших років існування хванства стали українські землі. Ця агресія посилилася в 70-х рр. ХУ ст. У зв,язку з тим, що король Казимир (жив до 1492 р.) – син Ягайла для боротьби з Москвою уклав союз з Великою Ордою – ворогом Криму. Отже кримський хан Менглі-Гірей, син Хаджі-Гірея, побачивши в Москві свою опору, ввійшов з нею в тісний союз; але особливо, при виборі собі союзників, він зробив ставку на єдиновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя – оттоманських (османських) турків. Москва, котра суперничала з великим князем литовським, почала підштовхувати Менглі-Гірея до нападу на землі Литви і Польщі, а фактично на українські землі, які були під їх владою. В 1474 р. кримські татари розорили Поділля і багато тисяч людей обох статей захопили у полон, щоб продати їх на невільницьких ринках. Через чотири роки кримські татари зруйнували Брацлав.

В 1475 р. Велика Орда, захопивши Крим, скинула там Менглі-Гірея і посадила Джанібека. Кримська аристократія закликала на допомогу Туреччину; остання радісно втрутилася в кримські справи, висадила на півдні Криму велике військо і в червні 1475 р. змусила до капітуляції порт Кафу. Незабаром ханом знову став Менглі-Гірей, але вже як васал Туреччини. До того ж, південь Криму і Азов перетворилися на окрему турецьку провінцію. Для Османської імперії Кримське ханство стало могутнім засобом тиску на Польщу і Москву. Правда, Москва до того часу вже завершила утворення навколо себе сильної держави. Про це свідчив той факт, що коли хан Великої Орди Ахмат, покладаючись на допомогу Польщі і Литви, пішов в 1480 р. на Москву, то король Казимир побоявся підтримати свого союзника. Після невдалої спроби Ахмата форсувати р.Угру (притоку Оки) монголо-татари в жовтні-листопаді не відважилися на рішучі дії і відступили. “Стояння на Угрі” поклало кінець монголо-татарському ярмі; Московська (Російська) держава за Івана III стала суверенною не тільки формально, але й фактично.

Весною 1482 р. за згодою і підмовою Москви кримський хан Менглі-Гірей організував великий похід на Київську землю, обложив і здобув Київ, спалив Київський замок, спустошив околиці Києва і в знак своєї перемоги послав Івану III подарунок – золоту чашу із Київського Софійського собору. Король Казимир же і після руйнування Києва ханом Менглі-Гіреєм не хотів псувати з ним відносини. Казимир послав Менглі-Гірею листа, в якому він розцінював руйнування Києва як Божий гнів і відзначав з цього приводу: “Хто би й ти, цар, тому помічником не був, однаково було тому місту горіти і тим людям загинути, коли на них Божий гнів прийшов; а з Божої милості у нас є градів і волостей достатньо”. Така позиція не могла не стимулювати дальших татарських нападів. Головним же результатом варварського нападу кримських татар на Київську землю було захоплення тисяч невільників (ясиру), яких потім продавали туркам, арабам, персам на спеціальних ринках Кафи і Константинополя. Через 2 роки кримчаки витіснили Литву з Причорномор,я. Нападаючи майже щорічно (а іноді й двічі чи тричі на рік) на українські землі (включаючи також Волинь, Холмщину й Галичину), кримські татари перетворили торгівлю українськими невільниками в одно із основних джерел свого прибутку.

Кримсько-татарські напади мали для українського народу страшні наслідки. За якийсь-то десяток років на більшій частині українських земель були знищені всі здобутки цивілізації, культури, досягнуті за цілі століття; Наддніпрянщина, південь і центр українських земель, заселених нашими предками в період правління великих князів литовських, перетворилися майже в пустиню; таке не сталося навіть за монголо-татарської навали. Особливо з кінця ХУ ст., крім татар стали нападати на українські землі турки. В 1489-1499 рр. на Галичину і Поділля було здійснено 4 великих турецько-татарських нападів. Під час лише одного з них (1498 р.) нападники забрали в неволю біля 100 тис. чоловік. У першій половині ХУ1 ст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу султанської Туреччини.

До середини ХУ1 ст. рубежі заселених українських земель були відсунуті (поселення зруйновані) аж до укріплень, що тяглися вдовж північного краю Степу й включали Кам,янець-Подільський, Бар, Білу Церкву, Черкаси, Канів, Київ. На півдні від цієї лінії лежало так зване “Дике поле”. Найбільшою ж небезпекою “Дикого поля” були татари разом з турками. Від їх нападів українське населення зазнавало великих втрат; на середину ХУ1 ст. ці втрати складали, як мінімум, - 2,5 мільйона вбитих, загнаних в неволю і проданих в рабство.

 Московська держава та її претензії на давньоруську спадщину

Велике Московське князівство на протязі другої половини ХУ ст.. перетворилося в могутню державу. В 1463 р. до його складу ввійшло Ярославське князівство, в 1478 р. – Пермська і Новгородська землі, в 1485 р. – Тверське князівство, в 1489 р. – В,ятська земля та ін. В результаті під владою Івана III об ,єдналася основна кількість великоруських земель. За нього було повалено монголо-татарське ярмо (“стояння на Угрі” 1480 р.), складений Судебник 1497 р., розгорнулося велике будівництво в Москві. Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя московського відбилися на його титулуванні. В середині 80-х рр. ХУ ст. відбулося оформлення титулу – “государя і великого князя всієї Русі”, що не тільки підводило підсумки об,єднавчим змаганням, а й містило в собі виразисті претензії на верховенство над усіма східнослов,янськими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської і Польської держав. Претензії великого князя московського на всі землі Русі були підкріплені посиланнями на історичні традиції. Спираючись на безперервні династичні зв,язки між московськими і давніми київськими князями, Іван III став на шлях відродження своєї загальноруської “отчини”. Із династичного погляду його претензії були виправдані.

Важливу роль у формуванні зовнішньополітичного курсу Московської церкви в кінці ХУ ст. відігравали економічні мотиви і, насамперед, інтереси торгівлі. До північних і західних торгових шляхів Московська держава частково мала вихід, а на південному, дніпровському шляху, який вів в Крим і далі, в країни Сходу, умови для її торгівлі були дуже утруднені Литовською державою. В 80-90-х рр. ХУ ст. російські посли зачастили свої претензії до Литви, вимагаючи гарантій безперешкодної торгівлі. Доходило і до багатьох воєнних конфліктів на московсько-литовському порубіжжі; особливо погіршилася ситуація на прикордонні після смерті Казимира (7 червня 1492 р.). Новий великий князь литовський і польський король Олександр Казимирович прагнув уникнути конфронтації з Московською державою. Він надіявся на мирне улагодження спірних питань через одруження з дочкою Івана III – 18-річною княжною Оленою. Ідея династичного союзу не була новиною для московсько-литовських взаємовідносин; у свій час розроблялися плани одруження Ягайла з дочкою Дмитра Івановича Донського; двоюрідний брат останнього Володимир Андрійович був одружений з Оленою Ольгердовною, син Василь – з Софією Вітовтовною. Однак одруження з політичного розрахунку Олександра з Оленою не виправдалося. Розбіжності між Москвою і Вільно продовжувалися.

Іван III звинуватив свого зятя Олександра в тому, що він всупереч обіцянкам, які дав перед одруженням, став примушувати Олену перейти до католицизму. Під цим же приводом – утиску православних – посилився процес переходу (а почався ще в 70-ті рр. ХУ ст.) на службу до Івана III, до православної Москви цілого ряду українських князів чернігівської династії, що піддалися у свій час Литві. Литва ж вживала заходів, щоб здержати цей процес, а Московська держава – навпаки, хотіла його підтримати, бо перехід на бік Москви українських князів зі своїми уділами відповідали її прагненням приєднати до себе давні землі Київської Русі. За Івана III зародилася політична теорія так званих “трьох Римів”: мов, перший Рим – занепав, другий Рим – Константинополь – також занепав, третій Рим – Москва – буде стояти вічно як всесвітній політичний і церковний центр; московські царі проголошувалися спадкоємцями римських і візантійських імператорів. /Теорія “Москва – третій Рим” набула розвитку в листах Філофея (російського письменника ХУI ст., ченця псковського Єлизарова монастиря) до Василя III (сина Івана III), великому князю московському з 1505 р./.

Вільно дуже непокоїли політична доктрина і дії Москви, але остання використовувала як привід національні і релігійні пригнічення українсько-білоруського елемента в Литві, що помітно посилювалися. Незважаючи на одруження великого князя литовського Олександра з дочкою великого князя московського, між Литвою і Москвою вибухали війни в 1492-1494 і в 1500 – 1503 рр., які були успішними. Під зверхність Москви перейшла Чернігово-Сіверська земля з Черніговом, Путівлем, Стародубом, Новгородом-Сіверським та ін. У самій же Литві в 1508 р. стався дуже сильний вибух невдоволення української і білоруської аристократії на чолі з одним з найзнатніших і впливових князів – Михайлом Глинським. Повстання Глинського було останнім акордом у боротьбі за національні інтереси. Великий князь московський Василь III подавав певну воєнну підтримку Глинському, а також обіцяв передати йому всі міста і волості, які він “придобуде” в Литві. Глинський прагнув відірвати від Литви хоч би частину українських і білоруських земель й утворити окреме князівство під московською зверхністю. Проте допомога Москви виявилася недостатньою, що за умов, коли повстання не мало глибоких соціальних корнів (та й місцеве боярство не відважилося на вирішальний крок), прирекло себе на поразку. В ході наступу польського війська Жигмонта і литовського війська гетьмана Костянтина Острозького Глинський змушений був відійти до Московщини. Стати представником і захисником інтересів українського і білоруського елементів у Литві і Польщі судилося бути іншим суспільним верствам, які тільки-но входили в силу, головним чином – козакам.

Соціально-економічні відносини на українських землях

Вже тривалий час безперервно точилася боротьба сусідніх держав за своє панування на українських землях. Наш народ багато терпів не тільки від посилювання феодальної експлуатації, а й від частих вторгнень татар, турків тощо. Такі тяжкі умови сповільнювали економічний розвиток українських земель, але не могли його зупинити. Основою економіки України другої половини ХIУ-ХУI ст. залишалося сільське господарство, насамперед, землеробство. Трипілля, яке виникло ще в період Київської Русі, стало панівною системою землеробства. Продовжували застосовуватися також підсічне (вирубне) землеробство на півночі, двопільне і перелогове – на півдні. Землю обробляли колісним плугом і сохою з залізним лемешем і сошником. Основною тягловою силою були воли, рідше – коні. Вирощували зернові культури (пшеницю, жито, ячмінь, просо, гречку і т.д.), технічні (льон, коноплі, хміль та ін.). Розвивалося садівництво.

Друге місце після землеробства займало скотарство, причому в південно-східних окраїнних районах воно було провідною галуззю господарства: розводили коней, велику рогату худобу, свиней, овець. Худоба частково йшла на внутрішній ринок, а решта – на зовнішній. Особливо багато відгодовували на продаж волів, яких переганяли цілими чередами на Захід. Займалися розведенням домашньої птиці. Значну роль в економіці феодального господарства відігравало бджільництво, бортництво (лісне бджільництво), риболовство, мисливство, особливо в східно–і південноукраїнських землях, де аграрні відносини з кінця ХУ ст. стали занепадати в результаті посилення там агресивних дій Кримського ханства і Туреччини. Великі простори цих земель, що їх родючість і дуже багатий рослинний і тваринний світ дивували сучасників-іноземців, обезлюдів, перетворився на суцільні мисливські і бортницькі сезонні “відходи”. Сезонним “відходництвом” займалися прихожі – і серед них не тільки промисловики-професіонали, а також міщани і селяни.

Розвивалася і переробка сировини. Перше місце серед підприємств для переробки продукції сільського господарства належали водним млинам, за ними йшли винокурні, пивоварні, медоварні, сукновальні, чинбарні. Посилювався процес відокремлення ремесла від сільського господарства; існували деякі села ремісників певної спеціальності (гончарів, склоробів та ін.). Шевці, кравці, ковалі, слюсарі, столяри, каменярі, муляри у ті часи часто наймалися для виконання робіт в маєтках феодалів. Міські ремісники об,єднувалися в цехи (ткачів тощо). Поширеною була поташна, залізоробна, селітряна, соляна, паперова галузі промисловості.

Розвиток сільського господарства і ремесла супроводжувався розгортанням торгівлі і товарно-грошових відносин. Організовувалася внутрішня торгівля: 1 раз на тиждень – в містах або селищах вівся торг, де в основному продавалися сільськогосподарські продукти і вироби ремісників; 1 раз на рік – у великих містах улаштовувалися ярмарки (Львів, Луцьк, Кам,янець-Подільський, Острог, Київ та ін.). Важливу роль в житті українських земель відігравала зовнішня торгівля. В ХIУ-ХУI ст. активно функціонував дніпровський торговий шлях, обслуговуючи, головним чином, транзитну торгівлю, об, єднуючи Крим і Північне Причорномор,я з Північно-Східною Руссю. Торгові каравани йшли суходолом або Дніпром вздовж Черкас і Канева до Києва, а там відкривалися річковий і сухопутній шляхи на Чернігів і далі, вверх Десною, на Новгород-Сіверський і Брянськ, звідти через Воротинськ, Калугу, Серпухов і Лопасню купці добиралися до самої Москви. Із Криму до Московщини був ще один торговий шлях – “полем”, вздовж державної митниці. Починаючи біля Перекопу, він йшов до витоків р.Коломак, де повертав на Путивль; звідти купецькі каравани направлялися до Москви через Новгород-Сіверський або Новосіль. Цими торговими шляхами через Наддніпрянщину курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, коври, сап,ян, шовк-сирець, пряності (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мило, зброя і т.ін. Назустріч їм із півночі йшли пердмети московського експорту: хутро, шуби, шкіра, шкіряні вироби і т.д. Частина цих товарів реалізовувалася на українських ринках, особливо в Києві. За описами сучасника середини ХУI ст. Михалона Литвина, Київ був “наповнений чужоземними товарами”. Він же твердив, що завдяки цій торгівлі київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візники, провідники, корчмарі, постійно збагачувалися, але жоден москвитин, турок або татарин ніколи на це не скаржився; каравани приносили вигоду киянам, тому і траплялося, що в непоказних київських хатинах, наповнених плодами, овочами, медом і рибою, появлялися кращі шовка, коштовності, соболеві й інші хутра, а також пряності. Немало торгових шляхів пролягало через Галичину, Волинь і Поділля; ними в Західну Європу прямували як східні і московські товари, так і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина і т.д. Натомість ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, атлас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина.

Протягом ХУ-ХУI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку, який з часом вимагав дедалі більше і більше деревини і продукції місцевого сільського і промислового господарства. Інтенсифікація останнього досягалася за рахунок організації фільварків, збільшення панщини і обезземелювання селянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини в регіоні.

 Закріпачення селян. Литовські статути

В соціальній структурі суспільства селянство складало майже 80 відсотків населення українських земель. Воно було основною продуктивною силою. Селяни здавна об,єднувалися в общини (громади), спільно користувалися лісами, водами, пасовищами, угіддями, й іноді разом обробляли землю. Управління общиною здійснювалося вибраними на рік старостою і радою при ньому. Існували народний, громадський суд як установа звичаєвого права, відомий під назвою “копа”(віче), який вирішував карні і громадянські справи. В ХIУ-ХУ ст. общини об,єднували “дворища, служби – великі селянські господарства, що складалися з групи сімей. Більшості з них належала земельна площа по декілька десятків гектарів, а деяким господарствам – по 2-5 сотень гектарів. Господарство мало переважно натуральний характер; лише нечисленні продукти призначалися безпосередньо для продажу ( мед, віск, хутра, залізо, гончарні вироби). Селян в основній масі тоді ще не перетворили на кріпаків. Селянство було антиподом шляхти: чим більше шляхта набувала прав і багатств, тим більше втрачало їх і убожіло, злиднювало селянство. На початку періоду литовсько-польської колонізації серед селянства українських земель спостерігалися ті ж самі 3 категорії, що і в Давній Русі: 1) вільні селяни – смерди, 2) напіввільні - закупи і 3) невільники – челядь, холопи (знаходилися в залежності, за формою близькою до рабства). Проте надалі і від тієї свободи для селян-смердів залишалося все менше і менше. Вони, в залежності від характеру своїх повинностей, також поділялися на 3 категорії: 1) тяглові селяни, 2)данники і 3) служилі селяни. Тяглові – це такі що відробляли повинності на землі феодала своїм тяглом (волами або кіньми). Спочатку працювали вони по 2-4 дні на тиждень. Крім роботи в полі були різні податки (“подимщина” – податок на користь місцевої адміністрації, збирався “з диму”, тобто з селянського дому, господарства; інші податки). Грошовий податок, що платився селянами державі, називався “сріблщина”. Державі феодали збирали з селян і натуральний податок: сіном, хлібом, медом, худобою і т.д. На Київщині і Волині, наприклад, податок називався також “стацією”; цей податок випливав з обов,язку годувати князя, коли він перебував на визначеній землі. З передачею прав на селян феодалам, вони стали щорічно збирати “стації”: курей, качок, гусей, яйця та ін. Крім того була особиста служба селян: візниками на підводах, налагодження доріг, мостів, сторожування (обов,язок нести сторожу в степових замках), пригін (гонячи, доставляти все в двір феодала). Їх повинності все зростали.

Данники – це селяни, що платили натурою (продуктами, товаром замість грошей) певну данину – чинш (оброк) зі свого господарства (медом, хлібом, рибою, шкірою і т.д.; грішми платили рідше. Збереглося ще й старе полюддя – обов,язок годувати князя і його обоз у переїздах, але воно з часом стало платитися грішми. До данників належали: бобровники, бортники, псарі, ловці, сокольники, конюхи, теслярі, рудокопи, рибаки, дігтярі, мельники та ін. Кожний віддавав продукти свого виробництва або видобування.

Служилі селяни – це ті, які несли службу, пов,язану з охороною кордонів держави чи замків (особливо багато їх було на південному прикордонні Сіверщини і Київщини, на Брацлавщині і на київському Поліссі. Їх зобов,язували брати участь у війні на своїх конях. Вони створювали сотні, що керувалися сотниками. До них також належали різні ремісники: ковалі, бондарі, колісники, конюхи, бортники, рибаки, пекарі, які проживали біля замків. Служилі, крім несення служби, платили різні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку (пасти худобу), греблю гатили і т.ін. На категорію служилих могли перевести будь-якого тяглового селянина. Саме цих категорій селян часто змішували між собою.

Взагалі ж з усіх селян одні – вважалися вільними в пересуванні, інші – мали обмеження (прикріплювалися феодалом до наділу) або закріпачувалися повністю. 3 розвитком феодальних відносин повинності селян на користь панівного класу – феодалів (князів, бояр, шляхтичів, церковної знаті), держави, церкви постійно збільшувалися; посилювалося закріпачення селян, особливо з ХУ ст., коли господарство, виробництво ставало більш товарним.

Зростання товарного виробництва й обігу викликало збільшення потреб феодалів і посилення експлуатації селян головним чином у формі панщини. Це стало досягатися за рахунок організації фільварків. Панівний клас – феодали у погоні за прибутком створювали великі фільварки, відбираючи селянську землю, а самих селян примушували її обробляти. Внаслідок розвитку панщинно-фільваркової системи посилювався процес закріпачення селян, хоч і раніше їх становище було не легким. З селян збирали державні податки, церковну десятину (десяту частину всіх прибутків), данину феодалу (зерном, хутром, медом, воском і т.д.); їх, на вимогу феодалів і урядових чиновників примушували будувати дороги, мости, фортеці, утримувати війська. З розширенням панщини, яка перетворилася в основне лихо для українських селян, уряд став обмежувати їх права відносно вільного переходу від одного феодала до іншого, а потім і зовсім ліквідував. В 1447 р. король Казимир відмінив право селян переходити від князівських на феодальні землі, а також заборонив феодалам приймати на свої землі селян-втікачів; були ліквідовані общинні права, “копний суд” і установлено “вотчинний”, тобто феодальний суд. На початку ХУI ст. селян позбавили права звертатися зі скаргами на феодалів до короля Польщі і великого князя литовського, тобто вони потрапили в повну залежність від феодалів. 3 розвитком панщинно-фільваркової системи йшов процес наступу на землі общини і обезземелювання селян. На основі законодавчого акта Великого князівства Литовського “Устави на волоки” (1557 р.) феодали приступили до проведення так званої волочної реформи, яка нанесла вирішальний удар по общині. Під час здійснення цієї реформи вся земля, якою користувався селянин з давніх-давен, забиралася в загальний фонд вотчини, помістя і перемірювалася на волоки (земельні ділянки по 19,5 десятин, або біля 20,3 га,що віддавалися в наділи селянам). 3 цього загального фонду жителі села одержали волочні, напівволочні й інші наділи. Феодали стали розглядати землю,що була в користуванні селян, як свою власність. Сім,ї, що жили в дворищах і службах, і отримали самостійні наділи, потрапили у безпосередню залежність від феодала і виявилися зобов,язаними виконувати на його користь певні повинності панщиною (тоді вже до 210 днів на рік), продуктами, грішми.

Закріпачення основної маси українських селян і розширення привілеїв феодалам поступово утверджувалося в кодексах законів – відомих Литовських статутах (трьох редакцій: 1529, 1566 і 1588 рр.), а також інших документах. Вже I-й Литовський статут, в основу якого було покладено установлене звичаями, тобто звичаєве право, “Руську правду”, великокнязівські привілеї, польські законодавчі акти та ін., всіляко захищав інтереси феодалів і обмежував потреби селян. Привілейоване становище феодалів закріплювалося навіть в сумі провини (штрафа) за вбивство. Забиття шляхтича шляхтичем “оцінювалося” в 100 коп. грошей, а мужика – всього 10 коп., парня-холостяка – 5 коп. Шляхтич за те, що вдарив шляхтича платив 12 коп. штрафа, простому холопу або міщанину, за це відрубували руку, а за вбивство – відтинали голову. Новою редакцією статуту, так званим II-м Литовським статутом (1566 р.), який мав 14 розділів і 366 артикулів, значно розширені шляхетські права і доповнені положення про карні злочини. Внесений, наприклад, артикул, згідно з яким людині нешляхетського стану за образу шляхтича відрізали язик; коли шляхтича вбили декілька холопів, то всім їм відтинали голови. Права феодалів Литовські статути охороняли і збільшували, а становище ж селян – погіршували, фактично вони ставали кріпаками. Постановою сейму Речі Посполитої 1573 р. і III-м Литовським статутом 1588 р. фактично завершено юридичне оформлення кріпосного права на українських землях. Феодали одержали право пошуку і повернення втікачів-селян протягом 10 років. Французький інженер Г.Л.де Боплан, який побував на Україні в 30-х рр. ХУII ст., писав, що українські селяни, потрапивши в феодальне ярмо, опинилися в гіршому становищі, ніж каторжники на галерах. В експлуатації українського селянства брали участь як польсько-литовські, так і українські феодали, котрі з метою збереження й зміцнення своїх політичних і економічних позицій пішли на угоду, повне єднання з ними, прийняли католицизм і ополячилися.

 Міста України

3 розвитком ремесла і торгівлі міста вибудовувалися, ставали центрами політичного, економічного, торгового і культурного життя; вони були державними або належали феодалам. У своїх містах феодали примушували міщан платити податки, навіть відробляти панщину. Міста перетворювали в фортеці і резиденції магнатів. Певну гарантію щодо нормального розвитку міст давало право на самоврядування, яке оформлялося (якщо тільки його могли добитися) на німецький зразок (так зване Магдебурзьке право, що склалося в ХIII ст. в німецькому м. Магдебург). Керівництво у містах в таких випадках належало місцевому патриціату, який складався з найбагатших сімей, що не допускали до свого кола “чужих” людей. Патриції держали в своїх руках посади довічно і передавали їх у спадщину своїм родичам. Із міського патриціата (так званої громади міста) обирали бургомістра (голову міського самоврядування) і ратманів. Виборними органами міського самоврядування були: рада з радниками (адміністративний орган) і лава з лавниками (судовий орган – судова колегія). Обирали довічно війта – міського суддю і лавників. Рада і лава разом називалися магістратом. Бургомістр і ратмани завідували міськими прибутками (приходами) і видатками (витратами). До виконавчого органу входили писар і шафарі.

Великі князі литовські вже в другій половині ХIУ ст. почали давати самоврядування на Магдебурзькому праві українським містам. Одним з перших одержав грамоту на Магдебурзьке право Львів (1356 р.). Пізніше добилися самоврядування на магдебурзькому праві Кам,янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Кременець (1438 р.), Київ (1497 р.) та ін. Даючи Магдебурзьке право містам, польські королі і великі князі литовські, зобов,язували їх гаразд тримати укріплення і відбувати сторожову (караульну) службу. Особливо це стосувалося міст, близьких до кордону держави, на півдні і південному-сході, тобто на українських землях. Магдебурзьке право давали також і великі феодали, на території володінь яких лежали (стояли) міста. Всупереч передбаченій Магдебурзьким правом рівності всіх міщан перед законом, серед населення міст існували різкі відмінності. Багаті патриціанські сім, ї, подібні до тих 40 або 50, що представляли львівську еліту, повністю панували в міському управлінні. Середні верстви складалися з дрібних купців і торговців. Міські трудящі, що були фактично позбавлені прав, оскільки не мали власності у місті і нерідко проживали за його стінами, становили більшість населення. Статути Магдебурзького права у більшій частині міст застерігали, що права повинне мати лише населення римсько-католицької віри. Це вносило тяжкі ускладнення в життя міста, де значна частина людності була православною. 3 великими зусиллями православним інколи вдавалося добитися одного-двох представників в раду і лаву. У Львові ж, наприклад, православні українці не мали права займати ні однієї посади, і навіть проживати могли лише на невеликій ділянці міста (Руська вулиця). Так же було в Перемишлі, Дрогобичі, інших містах.

В українських містах за Магдебурзьким правом створювалися професійні корпорації – цехи. Цех був самоврядною громадою з власним статутом, судом і виборним цехмістром на чолі. Повноправними членами цеху були майстри, що мали майстерні й знаряддя праці і працювали за допомогою підмайстрів і учнів. Члени цеху суворо додержувалися дисципліни; цехове керівництво стежило за якістю продукції своїх членів і за тим, щоб не було конкурентів поза цехом. Чим більше економічно розвинутим ставало місто, тим помітніше спостерігалася диференціація цехів. Правда, в цехах не панувала соціальна гармонія: молодих людей позбавляли свободи, що відкривало простір для експлуатації їх майстрами: здійснювалися дискримінаційні заходи або обмеження стосовно до ремісників-українців, причому мотивування у відмові на право стати членом цеху – вони, мов, не католики і т. ін.

Однак, шкода, що Магдебурзьке право тоді не набуло належного поширення в українських містах; воно серйозно гальмувалося панщинно-фільварковою системою, що утверджувалася. Феодали порушували королівські і великокнязівські привілеї містам і своїми діями часто перешкоджали нормальному розвиткові міської економіки. І все ж відбувалося значне зростання міст, товарного виробництва і обороту. В середині ХУI ст. у Волинському воєводстві налічувалося вже 68 міст, Подільському – 37. В 1589 р. у Руському воєводстві було більше 100 міст, Белзькому – 18. З розвитком міст на перший план висувалася реміснича і торгова діяльність їх жителів. В 50-х рр.. ХУI ст. нараховувалося вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих – біля 80. Десятки міст значно збільшили чисельність населення і за тих часів вважалися великими торговими й ремісничими центрами. Наприклад, у Кам, янці-Подільському в 1578 р. сплатили податки 230 ремісників-майстрів (не рахуючи м,ясників, пекарів, винокурів) і 90 їх підмайстрів; в 1589 р. у Новому Самборі – 90 ремісників, у Дрогобичі – 57. Про розвиток товарообороту свідчила кількість торговців: в 1577-1578 рр. у Ковні сплатили податки 111 торговців, у Кам,янці-Подільському – 80 (не рахуючи продавців м,яса, хліба, спиртних напоїв). Зростала і зовнішня торгівля. Міста України були невід,ємною частиною світової торгової мережі; українські купці побували навіть у самих віддалених куточках тодішньої Європи і Близького Сходу. Вивозили – мед, віск, худобу, поташ, золу, дерево, хліб, овочі, шкури і т.д; ввозили сукно, шовк, оксамит, коври, прянощі та ін.



Опубліковано: Admin December 19 2015 · Категорія: 9) Короткий словник-довідник з Історії України. · 0 коментарів · 1329 переглядів · Друк
Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru