Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 3

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Капельный полив в те...
Экстрим в городе
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 9) Короткий словник-довідник з Історії України. » Історія українських земель у ХІІ – першій половині ХІУ століть. Галицько-Волинська держава Причини і процес роздробленості Київської Русі.
Історія українських земель у ХІІ – першій половині ХІУ століть. Галицько-Волинська держава Причини і процес роздробленості Київської Русі.

Історія українських земель у ХІІ – першій половині ХІУ століть.

Галицько-Волинська держава

Причини і процес роздробленості Київської Русі

Початок роздробленості Київської Русі обумовлювався низкою об’єктивних причин. Вони випливали з самого характеру суспільно-економічного розвитку Давньоруської держави вже після смерті Ярослава Мудрого на протязі другої половини XI - першої половини ХІІ століть (особливо ІІ-ої половини ХІІ - 30-х років ХІІІ століть). Про­вісником роздробленості можна вважати першу міжусобну війну, яка розгорілася після смерті Святослава Ігоревича; тоді Володимир Святославич переміг і став великим Київським князем та одно­осібним правителем Київської Русі. Перші ознаки роздробле­ності пов’язувалися з об’єктивним процесом розвитку виробничих сил, зародженням феодального землеволодіння. Роздробленість, яка охопила Русь у ХП-ХШ ст., одержала назву феодальної, оскільки у її фундаменті була еволюція феодалізму. Довгий час земля нале­жала панівному класу в цілому, князю з дружиною і боярами, біль­шість з яких теж належало до дружини.

Індивідуальна земельна власність зародилася в Київській Русі лише в ІІ - ій половині XI ст. Якщо "Руська правда", складена при Ярославі Мудрому близько 1037 р., ще не знала такої форми власності, то в "Правді Ярославичей" (1072 р.) вже йде мова про індивідуальне землеволодіння, поки що князівське. Згодом утвер­дилося боярське, церковне та монастирське землеволодіння.

Багато князів і бояр, які були залежні від глави держа­ви - великого Київського князя, придбали великі земельні воло­діння в різних частинах Русі (в Новгороді, Полоцьку, Чернігові та ін.

Значне зростання власності та розподіл продуктової ренти створювали на той час більш сприятливі умови для подальшого розвитку економіки.

Зріст економіки в окремих феодальних землях зміцнювало сили князів, які там правили, і породжувало в них прагнення до відокремлення.

Князі окремих феодальних центрів розширювали та зміцнювали апарат влади та озброєні сили, які називалися дружиною. Вони спи­ралися на місцевих феодалів, розглядаючи свої князівства як вот­чини, тобто особисту спадщину. Економічно вони вже майже не залежали від Києва, навпаки, великий Київський князь був заці­кавлений у підтримці «з їх боку». Політична залежність від Києва була тягарем для місцевих князів і бояр-феодалів - правителів у різних місцях держави. Вони хотіли бути незалежними від воєнних походів і великокнязівської данини. Це призвело до їх розладу з Києвом, а також між собою. Виявилися ознаки нетривкої державної єдності. Після смерті Ярослава Мудрого на Русі почала зароджуватися колективна форма правління: тріумвірат - союз трьох його старших синів.

Майже через 20 років існування тріумвірату Всеволод Ярославич відновив одноосібну монархію. Згодом знову у Київських ве­ликих князів з’являється схильність до співправління з іншими членами роду Ярославичів. Так продовжувалося до смерті Святополка Ізяславича (1113 р).

Володимир Мономах (111З-1125), як сильний і мудрий прави­тель, відновив єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого.

Припинення міжусобиць, централізація держави, розгром поло­вецьких ханів сприяли суспільно-економічному розвитку Київської Русі. Але, якщо раніше Київ був центром всього соціально-економічного, політичного, культурного та ідеологічного життя держави, то з середини ХП ст. з ним стали суперничати інші центри: із старих - Новгород, Полоцьк, Смоленськ, Чернігів, а також но­ві: Галич, Володимир на Клязьмі, Рязань.

Князі і бояри, які набрали великої політичної сили, були зацікавлені в процвітанні власних земель і майже зовсім не дбали про державу в цілому, її охорону від ворогів (половців та ін.)

На початку 30-х рр. ХП ст. відбулося розділення держави на півтора десятка князівств, які почали суперничати з великим кня­зем Київськими.

В 40-х рр. великий князь Київський перетворився на формаль­ного главу держави. Все ж Давньоруська держава в середині ХП ст. зовсім не розпалася. Змінилася лише форма державного устрою.

Відносно єдину і централізовану монархію змінила монархія федеративна. Древньоруською державою почало управляти об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів. Такий порядок спільного правління Руссю князями-Ярославичами одержав в історичній нау­ці назву "колективного суверенітету". Роздробленість була історично суперечливим явищем. Водночас, але іноді з відцентровими діями, перемагали сили доцентрові. Важливим фактором об'єд­нання була також половецька загроза.

На початку XI ст. процеси роздробленості пожвавилися. В знач­ній мірі це було пов'язано з підсиленням боярства на Русі. Воно ставило місцеві інтереси вище загальнодержавних, а у Новгород­ській і Псковській землях навіть перемогло князів і створило боярські республіки.

З визволенням окремих князівських земель від залежності від київських великих князів влада останніх зменшилася, хоча нібито продовжувала залишатися. Великокнязівський київський престол пере­творився на яблуко розбрату між найсильнішими правителями інших князівств, які за тих умов почали виступати за об'єднання країни, оголошуючи себе великими князями всієї Русі.

Монголо-татарське нашестя (1237-124Ірр.) застало Давньоруську державу роздробленою, яка погрузла в міжкнязівському роз­ладі. То був апогей роздробленості величезної за географічним розміром Київської Русі з недостатньо розвинутою комунікацією. Це призвело до політичного та оборонного послаблення держави, але разом з тим сприяло розвитку економіки і культури на місцях. Роздробленість Київської Русі об'єктивно заклала фундамент трьох східнослов'янських народностей: української, руської та біло­руської.

Внутрішнє і зовнішнє становище удільних князівств на території України

Роздробленість, яка охопила Київську Русь в ХІІ-ХІІІ ст.ст., вела до поступового звільнення окремих князівств від залежності від київських великих князів. Давньоруська держава, як відносно єдина і централізована монархія, перетворювалася на монархію феде­ративну. Князівства починали самостійно проводити свою внутріш­ню і зовнішню політику. Одначе зміцнення князівств не означало, що настав розпад Київської Русі. Саме в той період визначальним було більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком об’єднання населення бувших споріднених племен, входження яких до складу Київської русі ще не мало міцної основи. Це об'єднан­ня прискорилося після виділення князівств, територія яких форму­валася з урахуванням колишньої племінної роздробленості.

Серед земель, князівств наймогутнішими на той час на тери­торії нинішньої України були: Київська земля, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства; на тери­торії сучасної Білорусії: Полоцьке, Вітебське князівства; на території нинішньої Росії: Володимиро-Суздальське, Муромське та ін., а також Новгородська республіка.

Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, подальшого розвитку крупного землеволодіння, розквіту сільського господарства, підйому міст - осередків реме­сел і торгівлі. Виростали і нові міста як адміністративні так і економічні центри земель і волостей. Найстійкішими виявилися ті князівства, в яких утвердилися окремі династії. Так у Чернігівському та Сіверському князівствах правили князі з роду Ольговичів (нащадки Олега Святославовича, онука Ярослава Мудрого); в Галицькому князів­стві - з роду Ростиславичів (нащадки Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого).

В Київській землі створювалась своя династія, бо за па­нування в Києві вели боротьбу представники усіх тодішніх князів­ських родів.

Продовжувала на Русі існувати федеративна монархія з цент­ром у Києві, а також єдина православна церква з київською митро­полією, до якої відносилися всі князівства. Митрополити, які ма­ли свою резиденцію у Києві, справляли великій вплив на ідеоло­гічне та культурне життя усіх князівств. Сам же Київ і в часи роздробленості продовжував розвиватися, і забудовуватися як сто­личне місто Русі, і залишався найбільшим центром всієї Східної Європи. В Києві знаходилися багаточисельні двори бояр і купців, крупні ремісничі майстерні.

Населення міста постійно зростало аж до Батиєвого нашестя і досягло приблизно 50 тис., що на той час було значним.

Періоди, коли Київський престол часто переходив з рук до рук, чергувалися з періодами, в які окремим князям удавалось затриматися на довгий час.

В 1139 р. Київський престол захопив глава Ольговичів – Всеволод Ольгович (син Олега Святославовича). Щоб утриматися на пре­столі, він почав ще дужче сприяти чварам князів Мономаховичів (нащадки Володимира Мономаха) і Ольговичів. Укладав союзи то з Ростиславичами, то з Мстиславичами і навіть нацьковував половців; своїми поборами викликав невдоволення киян і вишгородців.

Перед смертю в ІІ46р. Всеволод Ольгович передав престол своєму братові Ігорю Ольговичу, але кияни, ненавидячи Всеволода і взагалі всіх Ольговичів, покликали в тому ж році на великокня­жий престол Ізяслава Мстиславича (онука Володимира Мономаха), а Ігоря Ольговича посадили у в’язницю, а згодом убили. Дядьки Ізяслава - В’ячеслав і Юрій по прізвиську Долгорукий – виступили проти свого племінника, який ніби обійшов їх у престолоуспадкуванні.

За період 1146-1154 рр. (з двома перервами, коли Києвом удавалося силою заволодіти Юрію Долгорукому) Ізяслав провів декілька походів, внаслідок яких підкорив собі Чернігівських Ольговичів, призначив намісника в Путивлі, розширив свою владу на Волинську, Переяславську та Смоленську землі. Але відновити централізовану державу йому все ж не вдалося. Після смерті Ізяслава в 1154 р. Київ втретє захопив Юрій Долгорукий (до речі, Юрій Долгорукий народився і виріс у Києві). Ще раніше він, коли помер його брат Мстислав(/великий князь Київський 1125-1132 рр.) претендував на південну Русь і великокнязівський престол у Києві (за що і одержав прізвисько Долгорукий). За ним же ще батьком Володимиром Мономахом була закріплена Ростово-Суздальська земля, де він заснував Переяслав-Заліський, Юр’єв-Польський та інші міста.

Юрій Долгорукий є також засновником Москви (1147 р.). Ставши великим князем київським, він намагався об’єднати древньоруські землі.

В 1156 р. укріпив Москву, але раптова смерть у 1157 р. (напевне отруєння київськими князями) перервала його державотворчу діяльність. Незабаром вороже настроєні київські бори організували масові заворушення: грабували подвір’я Юрія та його синів у місті та за містом, убивали запрошених Юрієм суздальських бояр та їх прибічників-дружинників.

В 1169 р. син Юрія Андрій Боголюбський (Володимиро-Суздальський князь) послав на чолі зі своїм сином Мстиславом велике військо коаліції – 20 князів ( в тім числі чернігівського, переяславського, смоленського та ін.).

У Києві було вчинено жорстокий погром, а великокнязівський престол відібрано у Мстислава Ізяславича, який правив на той час. Сам Андрій не став правити у Києві, а призначив князя Глєба Юр’євича переяславського (свого дядька). В 70-90-ті роки ХП ст. у Києві по кілька разів правили Рюрик Ростиславич зі смоленської гілки Мономаховичів-Ростиславичів і Святослав Всеволодович – з Чернігівської гілки Ольговичів. Вони намагалися об’єднати Русь, зокрема Південну (Київщину, Чернігівщину, Переяславщину). Святослав і Рюрик спромоглися на деякий час зупинити криваву виснажливу боротьбу за Київ між князівськими кланами, провели кілька успішних походів проти половецьких ханів. Після смерті Святослава (1194р.) порушилася рівновага між клана­ми Ольговичів і Мономаховичів, але Рюрик Ростиславич дуже нама­гався її зберегти.

У ІІ95р. Всеволод Юр’євич (брат Андрія) за прізвиськом Ве­лике Гніздо - великий князь Володимирський ( Володимиро-Суздальське князівство) почав вимагати від великого князя Рюрика Ростиславича «частини» в Київській землі, обумовлюючи вимогу тим, що всі князі Русі вибрали його своїм главою. Рюрик, аби зберег­ти мир у державі, вимушений був віддати йому володіння з міста­ми Канєвом, Корсунем і Богуславом.

В перші десятиліття ХІІІ ст. продовжувала загострюватися бо­ротьба між Мономаховичами та Ольговичами за Київський великокня­зівський стіл. Київ неодноразово змінював володарів. Він віді­гравав певну роль в обороні від половецьких набігів, хоча вже не міг стати на чолі спільних наступальних дій. Але половецька загроза була набагато меншою від нової напасті - монголо-татарського нашестя.

Переяславське князівство, територія якого протягалася на лівому березі Дніпра по ріках Сула, Пеел, Трубеж до річки Вор­скла, було тісно пов'язане з Київською землею. Часто його во­лодарі призначалися "великим київським князем. Довгий час воно було перехідним ступенем до київського великокнязівського сто­лу. Були періоди, коли переяславці не бажали мати князів із київської династії. Перевагу вони надавали Юрко Долгорукому та його нащадкам. Використавши боротьбу Мономаховичів з Ольговичами, вони звільнилися з-під впливу київського великого кня­зя і прийняли своїм князем Гліба, сина Юрія Долгорукого, а піз­ніше і Глібового сина Володимира, який прославився відважною боротьбою з половцями, що мала для Переяславщини кардинальне значення. Про загибель у битві з половцями переяславського князя Володимира Глібовича в ІІ87р. Іпатіївський літопис згадує теплими і сумними словами, уперше вживши при цьому назву Укра­їна: "И плакашася по немь вся переяславци… о немь же Украйна много постона…" 3 давніх часів Переяслав - головне місто кня­зівства, було одним з найвідоміших міст Русі-України. У догово­рах з греками 907 та 944 рр. його називали в числі трьох міст: Київ, Чернігів і Переяслав. У Переяславському князівстві життя було неспокійним. Пос­тійні напади половців не сприяли будівництву великої кількості міст, а ті, що виростали, носили переважно оборонний характер. Переяславські князі брали активну участь у спільних походах древньоруських князів проти половців. Після монголо-татарського нашестя Переяславське князівство перестало існувати.

Чернігівське князівство займало землі у верхній течії Дніп­ра, басейнах Десни, Сейми, верхів'ях Сули аж до верхів’я Оки. Великі міста: Чернігів, Курськ, Любич, Путивль, Новгород-Сіверський та ін. В середині ХІІ ст. від Чернігівського князівства відокремилося Сіверське, в подальшому з’явилися інші дрібні князівства, в яких правили представники Ольговичів - нащадки Олега Святославича, одного з онуків Ярослава Мудрого. Чернігів­щина граничила з половецьким степом, тому деякі князі проводи­ли тут подвійну політику відносно половців: з одного боку бра­ли участь в походах проти них, з другого - вступали до союзу з окремими половецькими ханами, використовуючи їхню допомогу в міжусобній боротьбі.

Навесні 1185р. новгородський князь - Ігор Святославич (онук Олега Святославича) разом зі своїм сином Володимиром, братом Всеволодом та деякими його союзниками, не сповістивши про це Київського князя Святослава Всеволодовича, організував похід на половців. Спочатку наступ був успішний, але наприкін­ці битви половці нанесли тяжкої поразки війську Ігоря. Сам князь Ігор із сином потрапили до полону. Через деякий час їм вдалося втекти. Цьому походу присвячено «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора-сучасника, який з великою художньою майстерністю описав трагічне становище Русі, пов'язане з початком її роздробленості.

Саме роздробленість, неузгодженість дій між окремими древньоруськими князями і стали причиною поразки війська Ігоря. Ве­лика патріотична поема «Слово о полку Ігоревім» є закликом до об'єднання древньоруських князів для захисту Русі від зовнішнього ворога.

Князь Ігор був володарем Сіверського князівства до ІІ98р., потім Чернігівського князівства до самої смерті у 1202 р.

Як Сіверське так і Чернігівське князівства були спустоше­ні монголо-татарським нашестям і припинили своє існування.

Волинське князівство. Його територія знаходилася в басей­нах південних притоків р. Прип’ять і верхів'ї Західного Бугу аж до Любліна. Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині час­то змінювалася. Окрему князівську династію тут розпочав онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який княжив у місті Володимирі протягом ІІ35-ІІ42 рр. і 1146-11І54 рр. Одночасно в 1146-1154рр, (з перервами) Ізяслав був великим Київським кня­зем. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння в боротьбі за утвердження на київському великокнязівському престолі. Боротьба за укріплення Во­линського князівства була нелегкою і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібних удільних князівств. Самостійну політику намагалися провадити князі, які володіли Луцьком, Пересопницею, Дорогичином, а часом і Бугська, Червена та ін. містами. Після смерті (1170р.) Мсти­слава Ізяславича Волинь була розділена між його синами: Роман почав князювати в м. Володимирі, Володимир - в Бресті, Свято­слав - у Червені, Всеволод – у Белзі.

Лише наполеглива політика Романа Мстиславича до об'єднання забезпечила нарешті єдність Волинської землі.

Галицька земля простиралася на північно-західних схилах Карпат, у верхів'ях річок Дністер, Прут, Серет. Головними міс­тами були: Галич, Перемишль, Теребовль, Звенигород.

В останні десятиліття XI ст. Галицька земля відокремилась від залежності великокнязівського київського престолу. В ній утворилися в 1084 р. три князівства, в яких правили брати Ростиславичі - сини Ростислава Володимировича - онука Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик правив у Перемишльському князів­стві, до складу якого входили землі по р. Сан і Верхньому Дністру до річки Стрій.

Васильку належало Теребовльське князівство, в яке входило Поділля, Буковина, східна частіша Карпат. На північ від Теребовльського князівства простиралося Звенигородське, де правив третій брат – Володар. Він після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі.

У І099р. брати Ростиславичі одержали перемогу над війсь­ком угорського короля у битві під Перемишлем. Це на довгий час припинило нові напади Угорського королівства на Прикарпаття. Братам Ростиславичам вдалося захиститися і від Польського ко­ролівства.

В 1124р. Василько і Володар померли. Синам Василька - Юрію та Івану - досталися Галич і Требовль; сини Володара - Ростислав і Володимир (Володимирко) одержали міста Перемишль і Звенигород.

В подальші роки раніше інших помер Ростислав - син Воло­даря, а в ІІ4І р. не стало Юрія та Івана - синів Василька. У Юрія і Івана дітей не було. У Ростислава виріс син Іван, якому його дядько Володимирко віддав Звенигород, забравши собі Пере­мишль. Він почав підкоряти своїй владі всі удільні князівства Галицької,землі.

В 1141р. князь Володимирко об'єднав Перемишльську, Теребовльську та Звенигородську землі в єдине Галицьке князівство, а у 1144 р. переніс столицю з м. Перемишля в м. Галич.

Галицька земля, яка простиралася на західних окраїнах Древньоруської держави, куди майже не сягали половецькі нашес­тя, була особливо модною, число переселенців з інших земель Ру­сі весь час зростало. Вона збагачувалася головним чином завдя­ки прикарпатським джерелам солі, які мали велике значення в господарстві Київської Русі. Важливим було і те, що через При­карпаття пролягали важливі торговельні шляхи.

Відокремлення української народності

Період феодальної роздробленості настав у результаті соціально-економічного розвитку Давньоруської держави та її народ­ності, що виразилося в політичній відокремленості різних зе­мель і князівств.

В ХІІ ст. створюються земельні території, що є одним з фак­торів виникнення української, руської та білоруської народнос­тей. Але не варто перебільшувати етнокультурної єдності древ­ньоруської народності, так як місцеві розбіжності у побуті, зви­чаях, мовних діалектах, фольклорі під час її існування (ІХ-ХІІІ ст.ст.) так і не були подолані. Однак залишається безперечним науковим фактом походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би його не називали - древньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю.

До середини ХІІ ст. в державних межах Київської Русі відо­кремилося півтора десятка земель і князівств, володарі яких (або їх частина) почали суперничати з великим князем Київським, перетворивши його у формального главу держави. Згодом вони по­чали об'єднуватися у групи, що історично об'єктивно закладало основи формування територій трьох східнослов'янських народностей (з ХІ ст.). Створенню окремих земель і кня­зівств були притаманні налагодження і еволюція соціально-економічних, політичних і культурних відносин між сусідами. У Південно-Західній Русі то були Галицьке і Волинське князівства.

Після свого об'єднання уже і вони почали поступово тягтися до Київського центру.

На переломі ХІІ-ХІІІ століть зростала внутрішня єдність між Київщиною, Чернігівщиною, Сіверщиною, Переяславщиною.

В Північно-західній Русі особливо тісні зв'язки встановили­ся між Володимиро-Суздальським, Муромським, Рязанським князівствами та Устюгською землею; в Північно-західній і Північній Русі - між Новгородською, Псковською, Полоцькою і Вітебською землями та Смоленським князівством. Створення перерахованих груп земель само по собі не призводило до послаблення, тим більш до розриву економічних і культурних взаємовідносин між ними на­віть в часи поглиблення політичної роздробленості .

Дуже переконливо про це свідчив грошовий обіг, який обслу­говував торгові потреби. Незважаючи на існування різних за формою і вагою (від 160 до 200 грамів) срібряних гривень, що виготовлялися у Києві та Новгороді, вони мали єдиний ареол в межах всієї Русі.

Як і раніше в часи централізованої монархії Володимира Ве­ликого і Ярослава Мудрого, всі древньоруські землі були об’єднані спільними економічними, соціальними, культурними проце­сами та явищами.

І хто знає, як би склалася подальша доля древньоруської народності (східнослов'янської етнокультурної спільності), якби не вторгнення із-за Волги полчищ монголо-татарських кочовиків і не встановлення на Русі їх більше ніж 240-літнього перебування.

В межах древньоруської народності, яка існувала об'єктивно і зміцнювалася наявністю державної організації, з роздробленістю Київської Русі та виділенням груп земельних терито­рій почали визрівати різні етнічні спільноти - своєрідні протонародності. На перших порах більше від усіх визріла протоукраїнська, потім проторуська і найменше протобілоруська народності. Певний час існували умови для виділення четвертої народності на тери­торії Новгородської і Псковської земель, але ж згодом ці умови зникли.

Провідну роль як у процесі формування так і в усьому суспільно-політичному та культурному житті української народності відігравало Середнє Придніпров'я в першу чергу Київщина з древ­нім Києвом - столицею Русі; Переяславщина (включаючи територію теперішньої Полтавщини), Чернігівщина, Сіверщина, Середньодніпровські говори, наріччя (діалекти) лягли в основу мови української народності. За Середнім Придніпров’ям раніше, ніж за іншими групами земель Південної Русі, закріпилася назва "Україна". В літописній розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича (1187 р.) вперше вжито назву "Україна" відносно значної території Придніпров'я.

Монголо-татарське нашестя середини ХІІІ ст. внесло значні корективи до процесу подальшого формування трьох східнослов’янських народностей.

Власна етнічна назва «Україна»

Походження назви «Україна» здавна притягувало увагу вче­них, але однозначного пояснення до цього часу немає. Одні дослідники пов'язували назву "Україна" зі словами «край», «окраї­на» - тобто "прикордонна" територія; наз­ва «Україна» походить від великої південної групи слов'янських племен "антів", які жили в ме­жах сучасної України в ІУ-УІ ст.ст. нашої ери, їх назва схожа з давньоіндійським словом "анта", що в перекладі означає кінець, край. На думку інших, назва "Україна" походить від слова "край", "країна", тобто "рідний край", "своя країна" (держава), "Рідна земля".

Назва «Україна» місцевого, простонародного походження і напевне не менш древня, ніж назва "Русь". За соєю природою назва "Україна" пов'язана з Полянською землею, полянами, з особли­востями тамтешньої групи говірок, з яких пізніше стала виділя­тися самостійна українська мова.

На основі місцевого діалекту, в межах земель, які поляни могли в боротьбі відрізати, тобто по простонародному "украяти", (вкраяти) і з мечем охороняти від набігів різних кочовиків, поступово нарікало ім'я Україна (Вкраїна). Для полян земельні простори, де вони займалися хліборобством. поля, з яких вони жили і були їхньою «Україною».

Не можна пов'язувати походження назви "Україна" зі слова­ми "окраїна", бо воно невідповідне слову "украяти" (вкраяти). Слово "украяти" означає відрізати якийсь шматок земельного простору, який потім став окремим цілим зі своїми кінцями, ок­раїнами, кордонами. Це слово і сьогодні входить до української лексики, міститься в "Орфографічному словнику української мови". Похідне від "украяти" слово "Україна" свідчить про окрему зем­лю, територію, яка являє собою суспільний устрій: території племені, союзу племен, Київського князівства, Руської землі, Київської Русі.

З настанням феодальної роздробленості Київської Русі і ви­діленням групи земельної території саме в Середньому Придніп­ров'ї слово «Україна» набуває нового значення і нового життя.

Звичайно,що назва «Україна» не може вживатися в значенні окраїни московської землі і українці теж не люди, які живуть на околиці (окраине) Московії. Вперше назва "Україна" вжита в Іпатіївському літописі відносно значної території Придніпров’я під час розповіді про загибель у битві з половцями переяславського кня­зя Володимира Глебовича у 1187р. «… И плакашася по немь вси переяславци… о немь же Україна много постона", - тепло і сумно відзначив літописець. Україною тоді почала називатися Південно-західна і частково Західна Русь - ті самі землі, які одночасно називалися і Руссю! а саме: Пе­реяславщина (включаючи і територію нинішньої Полтавщини), Київ­щина, Чернігівщина, Сіверщина, Галицьке, потім і Галицько-Волинське князівство. Поступово, поширюючись із Придніпров'я на всі українські землі, назва "Україна* витіснила попередню назву «Русь». Наш народ називав себе «русинами- українцями», а свою Батьківщину – Руссю-Україною», Вкраїною.

Піднесення Галицького князівства. Внутрішня і зовнішня політика останніх князів династії Ростиславичів.

Володимирко - син Володара Ростиславича /онук Ростислава Володимировича, правнук Володимира Ярославича, праправнук Яро­слава Мудрого/ був енергійним і хитрим князем. У 1141 р. він зі­брав у своїх руках усі князівства Галицької землі в одне Гали­цьке князівство»

У 1144р. переніс столицю з м. Перемишля до м. Галича. Лише в Звенигороді залишався князем його племінник Іван Ростиславич, який згодом одержав прізвисько Берладник (син Ростислава брата Володимирка, який до того часу помер).

Князь Володимирко намагався зміцнити Галицьке князівство. Галичина і без того була великою і багатою землею, її не чіпали ні половецькі нашестя, ні князівські міжусобиці, тому багато людей переходило сюди з інших земель Південної Русі. Зібрана в одних руках Галичина стала найсильнішою з усіх земель Південної Русі. Але великої сили в Галицькому князівстві набули бояри, що сповна відчували і населення і князь. їм не сподобалося, що Володимирко самовладно керував князівством і вирішили зробити переворот.

У 1145 р. бояри, скориставшись тим, що Володимирко поїхав на полювання до р. Тисмениці, підбили населення на повстання і покли­кали до себе правити племінника Володимира - звенигородського князя Івана Ростиславича. Але внаслідок трьохтижневої кривавої боротьби Володимирку вдалося вибити Івана з Галича, а пізніше і приєднати до своїх володінь м. Звенигород. Владимирко жорстоко по­карав бояр і багатьох з них убив.

Князю Івану довелося тікати на Дунай, а звідти до Києва. В подальшому він служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Йому вдалося заволодіти Берладдю (землею між Прутом і Сиретом), тому і одержав назву Берладник.

Вододимирка ніколи не залишала думка приєднати Волинь. З цією метою він у 1152 р. допомагав Юрію Долгорукому в боротьбі проти Ізяслава Мстиславича за великокнязівський прес­тол. Але Володимирка настигла невдача - Ізяслав наніс йому тяж­кого удару і Волині він не одержав.

Після смерті Володимирка Галицьким князем став його талано­витий син Ярослав Осмомисл (1153-1187 рр.), тобто людина, яка мала вісім «чувств (мислей)». Період княжіння Ярослава Володими­ровича Осмомисла, одного з найвизначніших політичних діячів Русі теж ознаменувався подальшим піднесенням Галицького князівства. Його володіння простиралися від Карпатських гір повздовж Дністра далеко на південь; навіть землі у низинах Прута і Дунаю попали за княжіння Ярослава Осмомисла, в певну залежність від Галича. Він надавав великого значення зростанню значення Дністра у між­народній торгівлі, а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. При ньому зросло будівництво нових міст. До Ярослава Осмомисла прислухалися у Києві, його знали і поважали князі всі­єї Древньоруської держави. Користувався він авторитетом і на між­народній арені, мав дипломатичні взаємини з Візантією, священною Римською імперією, а союз з Угорщиною скріпив шлюбом своєї дочки з королем Стефаном Іштваном Ш.

Осмомислу присвячені в перлині світової літератури "Слове о полку Игоревім" такі хвалебні рядки:

"Галицький Осмомисл Ярослав! Високо сидишь на своем златокованном престоле,

подпер горы Венгерские

своими железннми полками,

заступив королю путь,

затворив Дунаю ворота,

меча тяжести через облака,

судя-рядя до Дуная»

Грозы твои до землям текут,

отворяешь Києву врата,

стреляешь с отчого златого престола

в султанов по землям".

Доречі, Ярослав Осмомисл був батьком оспіваної в "Слові о полку Игоревім" Ярославни - юної дружини Ігора Святославича.

Після смерті Ярослава галицьким князем став його син Воло­димир (1187-1199 рр.) Деякий чає йому не вдавалося справитися з втручанням в державні та родинні справи галицького боярства, яке значно збагатіло і перетворилося у родову аристократію. Су­перництво між галицьким князем і боярством призвело до окупації Галичини Угорським королем. Князі усієї Русі допомогли князю Володимиру повернути Галичину. Хоча піднесення Галицького кня­зівства свідчило про велике значення окраїн Древньоруської дер­жави, його об'єднання з Волинським князівством відкривало ще більші перспективи для розвитку всього цього регіону. Давні і тісні економічні і культурні взаємозв'язки між Галичиною і Во­линню служили основою до їх об'єднання. Після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, у 1199 р. волинському князеві Роману Мстиславичу вдалося об'єднати під своєю владою Волинь і Галичину в єдине князівство.

Створення Галицько-Волинського князівства та його соціально-економічний і політичний стан за князювання Романа Мстиславича і Данила Романовича Галицького

Людиною» яка дуже багато зробила для об'єднання Волині і Галичини був волинський князь Роман Мстиславич - онук київсько­го князя Ізяслава Мстиславича, правнук Володимира Мономаха. Ще з юних років він розпочав боротьбу, успішно воював проти половців, ятвягів, литовців. Рішуче відкинув пропозицію папи римсь­кого прийняти католицизм. В 1199 р. Роман Мстиславич заволодів Галичем і об'єднав Галичину і Волинь в єдине велике князівство.

Домагаючись підсилення князівської влади, він спирався на порозуміння з містами і перш за все з верхівкою міського насе­лення «лепшими мужами", яким надав низку привілеїв.

Роман послабив Галицьке боярство, частину його він знищив, інші збігли до Угорщини. Звільнені землі бояр були захоплені князем і роздані дружині.

У 1202 р. Роман випередив великого князя Київського Рюрика, який зібрався разом з Ольговичами у похід на Галицько-Волинське князівство, і напав на Київщину. Союзники Рюрика перебігли до Романа, а кияни відчинили міську браму перед галицько-волинським князем. Рюрик утік з Києва і Роман посадив на престол міста свого родича Інгварда Луцького. Так на початку ХШ ст. Київ і Придніпров’я опинилися під подвійною владою: Романа Мстиславича і його союзника - володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича - Велике Гніздо.

Роман, перебуваючи в Галичі, дізнався, що Рюрик у 1203 р. разом з Ольговичами пограбував Київ: помстився його мешканцям за те, що вони відчинили ворота міста перед Рюриком. Тоді Роман з'явився у Києві, схопив Рюрика і постриг його в ченці; князем у Києві він посадив сина Рюрика Ростислава, який був чоловіком дочки князя Всеволода Велике Гніздо. До Києва Роман не переїв, а обмежився тим, що був фактичним великим князем усієї Правобе­режної України. Дякуючи дипломатичним заходам, Роман Мстиславич поставив себе в один ряд зі Всеволодом Велике Гніздо.

В той час Галицько-Волинське князівство займало величезну територію від міст Брест, Гродно і Новогрудок на півночі до Молдавії та Чорного Моря на півдні, від р. Сан і Засяння на заході до Дніпра на сході. Роман Мстиславич завоював собі славу сміливими й успішними походами. Він допомагав візантійському імператору у війні з болгарами та половцями. В 1205 р. прийняв участь на боці Філіпа Швабського (представника династії германських королів та імператорів Гогенштауфенів) у боротьбі за владу з Оттоном ІУ Сак­сонським (представником династії Вельфів, якого підтримував па­па римський). Відправившись у похід проти краківського князя Лешка - союзника представників династії Вельфів, Роман Мстиславич загинув під м. Завихост у Польщі 19 червня 1205 р., ймовірно, від руки зрадника. Після смерті Романа галицькі боярські групи не допустили до влади його вдови Анни з малолітніми синами Данилом і Васильком. Владу за допомогою іноземних покровителів - угорсь­кого, а пізніше і польського короля, фактично захопило боярство.

Зміцнення боярського сепаратизму призвело до розриву єдності Галицького і Волинського князівств.

Проводячи між собою жорстоку боротьбу, різні дуже багаті боярські угрупування були за те, щоб запросити до Галичини кня­зів з інших династій, сподіваючись на те, що їх можна буде поганяти і вимагати для себе різних привілеїв.

Запрошені для правління в Галицьке князівство три сина Ігора Святославича і Єфросінії Ярославни (дочки Ярослава Осмомисла) не стали слухняним знаряддям у руках бояр і забажали для себе реальної влади. Тоді бояри запросили військо угорського короля, і брати Ігоровичі утекли, але ця, уже не перша угорська окупація викликала незадоволення серед населення і прибічники Ігоревичів знову покликали їх. У 1211 р брати повернулися до Галичи­ни і почали розправу над великими боярами "за измену". "Убите их было числом 500, а остальне разбежались",. - указано в Галицько-Волинському літописі. Незабаром угорське військо взяло у полон Ігоровичів. Ненависть до братів у галицьких бояр була такою великою, що вони викупили їх в угорців і "повесили ра­ди отмщения".

У 121З р. головуючий дворянства Владислав Кормильчич ос­мілився сісти на князівський престол - це був єдиний випадок в історії України титулування князем людини, яка не належала до князівської династії.

В 1214 р. у м. Спіше (Угорщина) угорський король Андрій І і польський король Лешко з санкції папської курії домовилися роз­ділити між собою Галицько-Волинську Русь.

Боротьбу проти угорсько-польської окупації очолив новгород­ський князь (по лінії смоленських Мономаховичів) Мстислав Мстиславич Удалой. До Мстислава приєднався молодий князь Данило Ро­манович, який оженився на його дочці Анні.

Мстислав Удалой, захопивши Галичину, став її князем з 1219 р.

Спільна боротьба Мстислава і Романа проти угорсько-польської окупації була успішною, тому що вони мали підтримку повсталих мас. У 1223 р. Мстислав Удалой помер; брати Данило і Василько заволо­діли майже всією Волинню.

В 1229 р. князі-брати, закріпившись на Волині, продовжили боротьбу за Галичину, так як політично безпринципні боярські угрупування йшли на згоду з угорськими феодалами, які намагали­ся захопити землі Русі, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр за об'єднання Галичини і Волині набула характеру визвольної війни за державну незалежність. В своїй боротьбі Ро­мановичі спиралися на смердів (селян), міщан (ремісників, торговців), а також на дрібних бояр, які сподівалися на покровительство князів та їхню міцну владу.

Данило Романович намагався створити центральний апарат правління з вірних собі бояр, роздаючи їм землі, захоплені в ході визвольної боротьби у бояр, які сподівалися на підтримку Угорського королівства. Велику увагу він приділяв будівництву фортифікаційних споруд, міст-замків (Данилів, Крем'янець, Холм та ін.) Одночасно Данило налагоджував дружні стосунки з сусід­німи королівствами і князівствами. Добрі стосунки він підтримував з Литвою, Мазовією, а також з австрійським герцогом Фрідріхом П.

Боротьба за незалежність Галицької Русі була кровопролит­ною і тяглася довгі роки. Лише в 1238 р. Данило остаточно закрі­пився в Галичині; Волинь він залишив молодшому братові Васильку, який у всіх справах підтримував старшого брата. В той же рік Данило роз­громив тевтонських рицарів Добжинського ордену, який захопив м. Дорогичин і взяв у полон магістра ордену Бруна. У 1239 р. Данило вклинився у боротьбу за Київ між Ростиславичами і Ольговичами і закріпився у ньому. Він не став управляти із столиці Древньоруської держави, а обрав столицею свого Галицько-Волинського князівства нещодавно засноване ним місто Холм; управлін­ня Києвом доручив своєму посаднику бояринові Дмитріві. Таким чи­ном Данило Романович об'єднав під своєю владою величезні тери­торії Південно-Західної Русі.

Одначе це його досягнення мало гіркий присмак: на сході Русі вже здригалася земля від тупіту копит незчисленної монголо-татарської кінноти.

Данило Романович продовжував зміцнювати обороноздатність Галицько-Волинського князівства, сприяв його економічному і культурному розвитку.

Монголо-татарська навала на Південно-Західну Русь. Героїчна оборона Києва

Наприкінці П- початку XШ ст. у станах Монголії ство­рилася сильна протодержава, яка за своєю суттю була родоплемінною. Велике і могутнє об'єднання монгольських союзів племен очолив Темучин, обраний у 1206 р. Чингис-ханом (великим ханом). Невдовзі Чингис-хан розпочав грандіозні завойовницькі походи. Внаслідок чого його протодеркава розширилася до гігантської імперії. Значна частина монголо-татарських орд начолі чингисханських полководців Субедея і Джебе вторглися і до Північного Причорномор'я. Половці звернулися по допомогу до наших князів, так як в останній час князі жили з половцями у згоді; Мстислав Удалой новгородський князь, який з 1219 р. став і галицьким князем, був жонатий на дочці половецького хана Котяна. Він і умовив час­тину князів допомогти половцям, бо це послабило б воєнну загро­зу і проти нього. У Київського князя Мстислава Романовича (ону­ка Ростислава Мстиславича-смоленського і правнука Володимира Мономаха) зібралися князі: Мстислав Удалой, Данило Романович, Мстислав Святославич (чернігівський), Василько (син Мстислава Святославина), Ізяслав - син Інгварда (Луцького), Святослав (канський), Олександр - син Глєба (Туровського), Андрій - зять Мсти­слава (смоленського), Юрій (неслизький) та інші. Рада князів ви­рішила відправитися зі своїми дружинами назустріч монголо-татарам і вступити в бій. З1 травня 1223 р. сталася битва на річці Калці (нині Нальчик, притока Кальміуса, яка впадала в Азовське море. Наші полки стояли хоробро, а половці не витримали і по­чали тікати, спонукавши до цього й інших. «Багато воїнів загинуло. Київський князь Мстислав Романович зі своїм полком довго захищався, але і йому з іншими князями, окрім Мстислава Удалого і Данила Романовича, довелося залишити поле брані. Полонених наших князів монголо-татари поклали під дошки, на яких влашту­вали обід, де вони і були задушені».

Якби князі всієї Русі забули чвари і об'єдналися перед загрозою та спільними силами ударяли по ворогові, то можливо і не сталося б нового нападу, в результаті якого було встановлено на Русі монголо-татарське іго. І наступні роки князі Русі, знаючи про підготовку монголо-татар до нового наступу, не вжили ніяких заходів для зміцнення обороноздатності своєї території, а ще більше впа­дали в міжусобницькі чвари.

Величезне монголо-татарське військо ( до 200 тис.чол.) на чо­лі з ханом Батиєм - онуком Чингисхана наприкінці 1237 р. напало на Русь. Протягом зими і весни 1238 р. воно завоювало Північно-Східну Русь, захопило штурмом, пограбувало і спалило міста Рязань, Володимир-на-Клязмі», Ростов, Углич, Тверь та ін. Завойовники знищили всіх мешканців цих міст не пощадили навіть жінок, старих і дітей. Лише ремісників і частину молодих людей вороги забрали в рабство, використовуючи при захопленні інших міст Русі. У 1239 р. Батий повернув на Південно-Західну Русь, за­володів лівобережним Дніпром, спалив центральні міста головних князівств (Чернігів, Новгород-Сіверськнй, Переяслав), а вже во­сени 1240 р. оточив стольний град Древньоруської держави – Київ, як писав очевидець, -«был город в облоге великой и не было слыношно в нем ничего от звуков скрила возов, рева бесчисленого множества верблюдов, ржания стад лошадей и наполнена была зем­ля русская врагами»

Не зважаючи на такий пригнічений стан, кияни енергійно при­ступили до оборони на чолі з посадником Дмитрієм, призначеним Данилом Романовичем. День і ніч вороги таранили стіни доки їх не проломили. За словами літописця "страшно було смотреть, как ломились копья от щита и свет меркнул от тучи стрел". Кияни, які залишалися живими, прикладами усіх сил для спорудження укріп­лень навколо Десятинної церкви; вони захищалися до останнього. Коли ворогові вдавалося прорвати укріплення, люди у відчаї ки­нулися на хори церкви. Величава споруда не витримала й впала, схоронивши масу людей під своїми уламками. Сталося це 6 грудня 1240 р. на Миколин день. Так закінчилася історія старого князівського міста. По­раненого Дмитра привели до Батия. Вражений мужністю керівника оборони Києва, хан подарував йому життя.

Витративши досить багато часу під Києвом, орди Батия почали просуватися на захід. Вони захопили Галицьку і Волинську землі, а у середині 1241 р. вдерлися до Польщі й Угорщини, спустошивши їх. У першій половині 1241-початку 1242 рр. розгромили Хорватію, Трансільванію, Молдавію, частину Сербії і Болгарію.

Але для завоювання Європи сил у Батия вже не вистачило: дуже великих втрат зазнали його війська на Русі.

У 1242 р. Батий повернув свої сили на Схід, залишаючи після себе згарища і руїни. Поблизу гирла Волги він збудував місто Сарай-Бату - столицю заснованої ним тоді ж величезної держави - Золотої Орди. До складу неї входили Волзька Болгарія, Західний Сибір, Північний Хорезм, Північний Кавказ, Крим, а також Дешт-і-Кінчак (степи від р. Іртиш через усю Південну Русь аж до Ду­наю).

Древньоруська держава припинила своє існування, території її князівств стали підлеглими Золотій Орді і потрапили у васа­льну залежність. На Русі встановилися монголо-татарські тривалі часи.

Ординське ярмо та його наслідки

Монголо-татарське нашестя на Русі (1243-1480р.р) встановлене­ в результаті навали Батия, проявлялося головним чином у двох формах: по-перше, Батий зразу ж розіслав своїх посланців­ всюди, вимагаючи у князів розорених Південно-Західної та Північно-Східної Русі покірливості та визнання себе верховним правителем. Завойовники почали видавати князям "ярлики"-грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів до резиденції
хана Золотої Орди і, залежно від довіри, яку викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали "ярлик", не враховуючи ні його права на княжіння, ні бажаннями народу. Все це відкривало простір для доносів, підкупів, інтриг і всякого роду злочинів. Саме тоді і розпочалося паломництво тероризованих князів Русі до монголо-татарського верховного правителя в орду "на уклон" і для підтвердження своїх князівських прав. Зрозуміло, що князь, який одержав стіл "милістю" хана, не потребував підтримки народу і не прислуховувався до голосу гро­мади.

Мандри до орди були часто небезпечними для князів, немало їх було вбито або отруєно. Київського князя із чернігівської династії Михайла Всеволодовича (1241-1246 р.р.) було замордова­но до смерті за те, що він відмовився очиститися вогнем і по­клонитися образам ханських пращурів. Від князів вимагали вико­нання принижуючих людську гідність обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу в його походах та ін.

У 1246 р. київським князем по «милості» хана став Ярослав (Суздальський), але Київ його вже не цікавив. Ярослав залишив там свого намісника, того ж таки 124б р. Ярослав помер, поверта­ючись від великого хана. Є підозра, що він був отруєний. "Яр­лик* на Київ і Руську землю, тобто Київщину, одержав Олександр (пізніше Невський), але він до Києва не поїхав, а залишався у Новгороді. В 1252 р. йому вдалося отримати "ярлик" на м. Володимир-на-Клязьмі.

"Киев вышел из-под власти князей династий Владимира Великого, - писав М.С.Грушевський» - его история как политического центра, а затем как одного из центров в землях старой Руськой державы - очага княжеско-дружинного строя закончилаоь полностью". М.С. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а знаходилася вона повністю під владою монголо-татар. Таке ж становище було і на Переяславщині, а також в дея­ких інших землях.

Другою формою правління монголо-татарського неволі була данина, якою обкладались всі люди. Спочатку данину збирали представники хана (баскаки) у завойованих землях Русі, а з часом відповідальність за виплату її поклали на князів.

Таким чином Україну і Північно-Східну Русь перетворили в провінції, які повинні були забезпечувати завойовників усім не­обхідним. Для будівництва столиці Золотої Орди із загарбованих земель зганялося працездатне населення, особливо ремісники. Виплата високого мита призвела до занепаду торгівлі. Повинність селян своїми засобами перевозити ординських чиновників відволі­кала їх від сільського господарства, родючі землі заростали бур'янами. Монголо-татарське нашестя було гальмом соціально-економічного, політичного і культурного розвитку Київської Русі. Була фактично законсервована феодальна роздробленість, що за­важало об'єднанню земель та відродженню нашої державності. Київська, Переяславська, Чернігівська, Сіверська землі, які увійшли в одне з західних володінь Золотої Орди, переживали тяжку безпросвітну неволю. Нічого, крім нещастя, народ Київсь­кої Русі не одержав від вторгнення завойовників. Монголо-татарська навала була однією з головних причин відставання України, всієї Русі від західноєвропейських країн.

Діяльність Данила Галицького з організації визвольної боротьби проти поневолювачів

Головним осередком опору Золотій Орді на землях України стало Галицько-Волинське князівство. Воно постраждало від монголо-татарської навали порівняно менше ніж східні князівства. Зразу ж після відступу монголо-татарських орд на схід, Данило і Василько Романовичі почали відбудовувати зруйновані міста і зводити нові. Зокрема, були збудовані потужні укріплення-міста - Холм, де вже знаходилася резиденція Данила Романовича. Засновано м. Львів. Так воно іменується з 1256р. на честь одного з синів Данила; в першій частині міста Данило заклав фортецю на горі - "Високий замок; в другій - яка називалася посадом чи подолом - торгово-ремісничий центр.

Одночасно Данилу Романовичу доводилося продовжувати бо­ротьбу з непокірними боярами, які більше схилялися до Ростис­лава Михайловича з чернігівської династії і його союзників, за якими стояла Угорщина. Ростислав Михайлович був жонатий на доч­ці угорського короля - Анні, він прагнув за допомогою королівського війська одержати Галичину. У 1245 р. війську Данила Ро­мановича вдалося одержати блискучу перемогу в битві з війська­ми угорського короля і його союзників, яких привів Ростислав, під Ярославом на р. Сан (нині територія Польщі). Ярославська битва під керівництвом талановитого полководця Данила Романо­вича недовго зупинила експансію угорського королівства на пів­ніч від Карпат. Нарешті опір боярської опозиції було зломлено. Данило Романович остаточно утвердився в Галичині. Угорський король Белі ІУ після тривалої боротьби з Данилом попросив пов­ного примирення і прислав послів з пропозицією віддати свою дочку Констанцію заміж за Лева - сина Данила. Шлюб Лева з Кон­станцією о стався у 1247р. Для завершення справи з претензіями свого зятя Ростислава Михайловича на Галичину, Белі ІУ віддав йому окреме князівство Банат (між Дунаєм і Тисою). Обидві землі і Галичина, і Волинь явля­ли собою єдине ціле - одну сильну державу під зверхністю старшого і дуже ділового, по-державному мислячого князя Данила Галицького. Монголо-татарський погром пройшов у Галицько-Волинську державу, причинивши багато руйнувань і зубожіння, але не зачипив тамтешнього ладу і відносин, які там склалися. На­віть питання про монголо-татарське верховенство - чи мав хан і його орда владу над Галицько-Волинським князівством - залиша­лося деякий час нез'ясованим, але ненадовго. У 1245 р. монголо-татари звернулися до Данила з вимогою віддати Галич іншому князю, який вже одержав у них "ярлик" на галицьке князівство. Данило зрозумів, що, якщо він не поклониться хану, не признає над собою його верховної влади, орда знайде на його місце ін­ших претендентів і не залишить його в спокої. Переборюючи се­бе, з сумом він пішов на поклін до хана і одержав від нього "ярлик", який підтверджував його право на його ж землі, але при умові, що він визнає себе підданим Золотій Орді і її хану. Данило Галицький все ж не змирився з підданством Золотій Орді і почав шукати слушного моменту, щоб скинути з себе цю залежність і вирвати з рук ординців Київську землю. Він лише в критичних ситуаціях підкорявся Орді, щоб тим самим одержати перепочинок і зібрати сили для рішучої боротьби. Саме з цією метою були збудовані сильні укріплення, міста-фортеці. Данило Га­лицький постійно шукав союзників для спільного походу на ордин­ців. Він навіть розпочав переговори з папою римським Інокентієм ІУ, який сам звернувся до Данила з закликом до об'єднання. Данило сподівав­ся на оголошення х його боку хрестового походу, на те, що на допомогу йому прийдуть полки західних держав. Одначе пала римський, як вия­вилося, хотів установити лише оборонний фронт для захисту За­хідної Європи від монголо-татарського нападу, а не активну бо­ротьбу з ними. До того ж папа римський запропонував Данилові піти на встановлення у Галицько-Волинській державі (за його словами королівстві) унії, тобто підкоритися папі і погодитися з католицькими догмами, які відрізнялися від православної віри. За все це пала обіцяв коронувати Данила, який не дуже жадав корони, і першого разу відмовився від її прий­няття, але другого разу, в 1253 р., погодився.

Папський легат (посол) приїхав з короною у назначене Да­нилом м. Дорогичин (нині м. Брест) і коронував його. Так Данило підкреслив свої права на це місто, де в свій час розгромив тевтонських рицарів. Не­забаром король Данило зрозумів, що допомоги від папи йому не дочекатися, припинив з ним будь-які відносини і розпочав боротьбу з монголо-татарами власними силами.

У 1254-1259 рр.. війська Данила, його брата Василька і сина Льва захопили міста, які здалися монголо-татарам (блохівські міста в районі Случі та Тетерева); а коли війська хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були успішно відбиті й відтіснені до своїх кочовищ. З приходом у 1258 р. величез­ного війська Бурундая, Данило і Василько вимушені були розіб­рати укріплення найбільших фортець в доказ того, що вони "мирники" Орди. Тільки столичне місто Холм не підкорилося і збе­регло свої фортифікації.

Королю Данилу Галицькому не вдалося здійснити свій голов­ний намір: звільнити Галицько-Волинське князівство з-під ор­динського ярма, але і монголо-татари були не взмозі зруйнувати Галицько-Волинську державу, яка дуже зміцнилася і за роки прав­ління Данила Галицького набула авторитету як на Заході так і на Сході. У 1264 р. перший український король Данило Галицький помер у м. Холм. Він похований там у церкві Богородиці, однієї з ба­гатьох церков, маєтків та ін. споруд, зведених під його керівниц­твом.

Діяльність спадкоємців Данила Галицького

Після смерті Данила у 1264 р., його старший син Шварно Данилович (помер у 1269 р.) недовго володів не лише Галицьким князівством, але й великим князівством Литовським. Він був жонатий на дочці великого князя литовського Мендовга (помер у 1263 р.).

Лев Данилович (помер у 1ЗО1р.), який унаслідував міста Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Галич, знач­но розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю з Мукачевим.

У м. Володимирі на той час правив Володимир Васильович (1269-1288 рр.), у Луцьку - Мстислав Данилович (з 1289 р. і до смерті в 1292 р. також і у Володимирі).

Спадкоємці Данила Галицького, вберігаючи політичну цільність держави, лише номінально розвернули суперництво за своє верховенство. Лев Данилович, зробивши столицею князівства-держави м. Львів, продовжував здійснювати задумки батька з розширення його розбудови. При ньому у Львові виріс новий замок, укріплений кам'яними стінами і вежами. Місто швидко розросталося; цьому сприяло його вигідне розташування на перехресті торговельних шляхів. Вже наприкінці ХШ ст. Львів зайняв перше місце у князівстві як головний політичний, еконо­мічний, торговий і культурний центр.

Лев Данилович притримувався лояльного ставлення до монголо-татар, хоча це і не врятувало міста і села від частих напа­дів ординців. Після смерті Льва його спадкоємцем став Юрій (1302-1308 рр.). До того часу чоловіча лінія династії Романови­чів звузилася до сім'ї Юрія, інші князі повмирали. Юрій, як і раніше його дід Данило Галицький, прийняв королівський титул і корону. Столицею він вирішив зробити м. Володимир-Волинський.

Галицько-Волинська держава почала управлятися одним князем - королем Юрієм Львовичем. Скориставшись внутрішнім розбратом в Золотій Орді, Юрій зумів на деякий чає знову пересунути півден­ні кордони своєї держави аж до нижньої течії Дністра і Півден­ного Бугу. Йому вдалося добитися від константинопольського патріарха встановлення самостійної галицької митрополії, до складу якої входило декілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турово-пінська. Перед тим вся Русь відносилася до однієї митрополії - київської (митрополит переїхав до Володимира-на-Клязьмі). У 1ЗОЗ р. митрополитом галицьким висвячено Нифонта, в 1305 р. - Петра Ратенського (родом із-за ріки Рати, що в межах між Галичиною і Волинню), який з 1309 до 1326 р. був першим митрополитом московським.

У 1308-1323 рр. Галицько-Волинською державою правили сини Юрія - Лев і Андрій. На той час сусідні Угорщина, Польща, Лит­ва, зумівши стабілізувати своє внутрішнє становище, почали виступати з зазіханнями на території Галицько-Волинської держави. Угорщина знову відокремила Закарпаття від Галицько-Волинського князівства; Лев і Андрій не зуміли надати належної допомоги повстанцям проти війська угорського короля. Занепокоєні зміц­ненням Литви, князі Лев і Андрій вступили до союзу з Тевтонсь­ким орденом, який був захищений від Золотої Орди. Відносно мон­голо-татар князі намагалися провадити незалежну політику; очо­лювали проти них озброєну боротьбу, в якій обидва і загинули. 3 ни­ми закінчилася династія Романовичів. Тому бояри покликали до себе на князювання племінника загиблих Юрієвичів, сина Марії Юр'євни і мазовецького князя Тройдена Болеслава, який перейшов з католицької віри у православну та одержав нове ім'я – Юрій П Болеслав.

Юрій-Болеслав Тройденович (/1325-1340 рр.) обновив союз з тевтонцями, відрегулював стосунки з литовцями і монголо-татарами,| робив спроби відвоювати землі, які раніше були захоплені поляками. Він підтримував міста, запрошував туди будівельників, ремісників, сприяв заселенню цих міст не лише русинами чи укра­їнцями, а й німцями, чехами та ін.; поселялося в них багато західних купців. Юрій П-Болеслав намагався розширювати свою вла­ду, а боярам це не подобалося, вони хотіли самі всим правити від його імені. Незадоволені Юрієм П-Болеславом бояри почали роз­повсюджувати чутки, ніби він оточив себе довіреними людьми з «пришельців», дав їм різноманітні привілеї, а «корінним» населенням нехтував. Незадоволені Юрієм П -Болеславом бояри, ввійшли у згоду з литовським княжичем Любартом (сином великого князя литовського Гедиміна), одруженим з дочкою князя Володимира Мстиславича Євфімією (онукою Мстислава Даниловича), пропонуючи йому стати князем. Одержавши згоду у Любарта, бояри підготували змову проти Юрія П-Болеслава і 7 квітня 1340 р. отруїли його в своїй столи­ці Володимирі-Волинському. Зразу ж пішло гоніння на чужинців, які посилилися після запрошення Юрія П-Болеслава. Любарт же, за­здалегідь прийнявши православ'я з іменем Дмитрія, вступив на престол у столиці Володимирі-Волинському. Галичиною почали правити бояри, які формально признали своїм князем Любарта, а фактично були під началом боярина Дмитрія Дедька - "опікувача і на­чальника Руської землі" як називав він себе.

Гострі конфлікти великих бояр з князівською владою в Галицько-Волинській державі призвели до її послаблення. Виникла небезпечна ситуація, коли власна знать шляхом вбивства отруєн­ням залишила у 1340 р. Галичину і Волинь без останнього свого князя. Тим самим поставила під удар національну державність, зробила її здобиччю сусідів: Польщі, Угорщини, а згодом і Литви. Польський король Казимир Ш та його племінник Людовик - король Угорщини ще раніше мали домовленість, що Галичина дістанеться Кази­миру І, а у випадку його смерті (бо він не мав сина) вона перей­де до Людовика. Змовники, не кваплячись, двинули військо на Гали­чину. Військо Казимира зруйнувало декілька маєтків. Казимир напав на Львів і пограбував князівський палац на Високому Замку (звідки вивіз дві дуже цінні корони, оздоблені дорогоцінним ка­мінням і перлинами, а також мантію і трон). Невдовзі в наслідок народного повстання (до якого приєдналися і місцеві феодали і яке очолив боярин Дмитрій Дедько), угорці і поляки вимушені були відступити. У 1345 р. Казимир І відновив війну, але тільки захід­ну частину - землі біля р. Сан йому вдалося утримати за собою. Во­линь і Галичина залишалися під владою князя Любарта-Дмитрія ще декілька років. Лише у 1349 р. Казимир Ш, зумів умовити монгол-татарського хана не втручатися у Галицькі справи; нападом зне­нацька він захопив усю Галичину і сусідні прикордонні волинські землі. Так розпочалася нова рішуча боротьба між Казимиром Ш і Любартом, яка поклала кінець існуванню Галицько-Волинської держа­ви і започаткувала новий період у житті українського народу - литовсько-польський.

Занепад Галицько-Волинського князівства, його місце і роль в історії України

Виснажлива боротьба з зовнішніми ворогами, гострі кон­флікти бояр з князями і князів між собою послаблювали сили Галицько-Волинської держави. Дійшло навіть до вбивства власною знаттю останнього свого князя, що поставило під удар національ­ну державність, зробило її здобутком сусідніх королівств - Польщі та Угорщини, які значно менше постраждали від ординського лихоліття. Вони до того часу вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державницьке будів­ництво на чолі з талановитими королями: Казимира (польського) і Людовика (угорського).

Замість того, щоб протистояти цим відновленим міцним ко­ролівствам, галицько-волинські бояри і князі частими чварами почали вносити розлад у національну державність.

З 1340 р. розпочалася спільна боротьба сусідніх Польщі та Угорщини за землі Галичині і Волині. У 1349 р. вони здійснили уже третій похід на ці землі. Казимир Ш знову заволодів Львовом і проголосив себе «паном Руської землі». На той час смерть знайшла проводиря галицьких бояр Дмитрія Дедька. Великою помилкою його і галицьких бояр було те, що вони не прагнули об’єднання з князем Любартом-Дмитрієм, хоча в Галичині були на боці Любарта.

Самому Любарту теж довелося витримати сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною. Після захоплення Львова їм удалося захопи­ти міста Перемишль, Белз, Холм, Володимир-Волинський, Брест і інші. Любарт ледве утримався в обложеному ворогами Луцьку. Під враженням від цієї катастрофи литовські князі поспішили на до­помогу Любарту, але зуміли повернути йому лише волинські міста, галицькі ж відвоювати не вдалося. Галицька земля була приєднана до Польського королівства. Після цього ще цілих ЗО років Любарт робив багато спроб вирвати Галичину з рук Польщі, але їй допомагали угорці, папа римський, інколи німецькі лицарі, а згодом і мон­голо-татарська орда. Любарт був в порівнянні з ними слабким, йому і в подальшому доводилося втрачати і відвойовувати важливі міста: Белз, Холм, Володимир-Волинський. Останнього разу Казимиру вдалося утримати м. Володимир до самої смерті (1370 р). Тільки після його смерті Любарт знову захопив Воло­димир і почав грабувати прикордонні землі Польщі. Тоді Людовик (угорський король), одержавши і польську корону (після смерті Казимира), направився у похід на Любарта, результатом якого було приєднання до Галичини Белзької і Холмської земель; інші ж во­линські землі залишалися за Любартом. У 1370 р. Галичину зробили провінцією Угорського королівства. У 1372-1378 рр. там правив (як останній галицький князь) під верховною владою угорського короля понімечений князь із Сілезії Владислав Опольський. Він прагнув незалежного правління від Угорщини, розпочав чеканити у Львові монету з гербом Галичини і власним іменем, але він нехтував інтересами населення, підтримував не православну віру, а католицьку та ін.

Згодом Людовик перевів Владислава на інший пост, а в Гали­чину назначив угорського намісника з угорським військом. Після смерті Людовика (1382 р.) Польща зуміла відокремитися від Угорщини, а у 1387 р. за допомогою війська вирвала з-під її вла­ди Галицьку землю і західну частину Волині (Холмщину) та приєд­нала до себе.

Наприкінці ЇЗ80-х років Волинські землі (Володимирська і Луцька) після смерті Любарта знаходилися під владою його сина Федора, якого волиняни вважали своїм природженим князем.

Землі, які раніше належали Галицько-Волинській державі, між Дністром і Прутом, у тому числі і територію сучасної Буковини, приєднало до себе молоде Молдавське князівство, яке утвори­лося в 1359 р.

Таким чином, Галицько-Волинська держава, ця друга порівня­но велика держава на території нинішньої України, фактично в се­редині ХІУ ст. припинила своє існування і попала під владу сусідніх країн.

Протягом 100 років, після зруйнування ордами Батия столиці – м. Київа, завоювання Древньоруської держави і встановлення на Русі монголо-татарської навали, Галицько-Волинське князівство було опорою українській (руській) державності. В цій ролі воно, здобувши більшу частину київської спадщини, цілий вік уберігало Україну /Русь/ від передчасного завоювання, асиміляції та окатоличування з боку Польщі. Тим самим у переломний момент історії воно зберегло в українців чи русинів, як їх тоді переважно назна­вали, почуття культурної і політичної ідентичності, однаковості. Це почуття мало вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного формування в тяжкі часи, які насува­лися.

Галицько-Волинська держава відкрила доступ західноєвропей­ському впливові й нейтралізувала однобічність візантійського. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в деяких випадках мала більш високі, ніж у них, досягнення. Їй належало почесне місце у формуванні української культури, зокрема писемності і літератури, Літературні позначки на глиняному посуді, написи на речах повсякден­ного вжитку (пряслиця, кістяна ручка ножа та ін.) свідчили про грамотність людей і в середовищі ремісників та рядових дружин­ників. Освічені люди, які володіли іноземними мовами, працювали в князівських єпісковських канцеляріях, готували тексти грамот, проводили дипломатичну переписку. При дворі князя існувала кни-гописна майстерня, виготовлялися розкішні шкіряні оправи найдорожчих книг, прикрашені золототканими узорами, металевими накладками, прекрасними мініатюрами; вівся власний літопис. Яскра­вим виявом високого рівня культури була архітектура краю. Буду­валися прекрасні князівські палаци і укріплення. Зводилися нові храми і монастирі (Успенський собор і храм Пантелеймона в м. Галич, церква Івана в м. Холм та ін.). Місцевий іконопис розвивався під впливом київського. 3 робіт художників високого професійного рівня збереглася ікона Богоматері - Одигитрії кінця ХШ-ХІУ ст.ст. у Покровській церкві м. Луцька (нині у Київському державному му­зеї українського мистецтва) та ін.

Культура Галицько-Волинської держави, розвиваючись у тради­ціях Київської Русі, збагатила Скарбницю Світової культури.

Ослаблена монголо-татарською навалою і залежністю від Золотої Орди, ворожнечею між князями і боярами, ставши об’єктом агресії з боку сусідніх держав, Галицько-Волинська держава не змогла відстояти свою самостійність, і в середині ХІУ с. її землі стали володіннями Польщі і Литви.



Опубліковано: Admin December 18 2015 · Категорія: 9) Короткий словник-довідник з Історії України. · 0 коментарів · 1275 переглядів · Друк
Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru