Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 1

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Капельный полив в те...
Экстрим в городе
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 9) Короткий словник-довідник з Історії України. » 18) С.
18) С.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич) (1578-1622рр.) – гетьман українського реєстрового козацтва, видатний полководець, флотоводець, дипломат, політичний та культурно-просвітницький діяч. Народився у с.Кульчиці (нині Самбірського району Львівської області) в сім,ї дрібного українського шляхтича. Освіту здобув в Острозькій греко-слов,яно-латинській школі вищого типу. Служив у одного магната, згодом – приватним вчителем у родині київського судді. З 1600р. – у  Війську Запорізькому реєстровому; своїм ясним розумом і всебічною обізнаністю з політичною обстановкою він зразу полюбився козацтву і при  організації відсічі татарсько-турецьких нападів швидко висунувся на почесне місце серед його старшин. Незабаром після обрання гетьманом (1601р.) Сагайдачний очолював походи козаків на Молдавію і Лівонію. Далі він  раз у раз  прославлявся як організатор військових походів  козаків проти турків і татар. Під керівництвом Сагайдачного козаки 1605р. взяли Варну, а 1607р. – Очаків, Перекоп, 1609р. – спалили Ізмаїл, Кілію, Акерман (Білгород). Тріумфальним став похід на Сіноп (1614р.): козаки розгромили  місцевий гарнізон, захопили запаси зброї та галери, визволили невільників.  1615р. Сагайдачний привів 80 козацьких чайок до Константинополя, де спалив 2 пристані,  захопив дев,ять  галер і полонив турецького воєначальника. 1616р. взяв Кафу (Феодосію), спалив в її гавані турецькі галери, визволив декілька тисяч українських бранців (рабів-невільників), а згодом здійснив такий  же  успішний напад на турецьке місто  і гавань Трапезунд. 1618р. з 20 000 козаків здійснив похід до Москви, де військо “претендента” на російський престол польського королевича Владислава опинилося на грані розгрому. Визволивши   королевича, гетьман  не став реалізовувати польські  плани по  захопленню Москви і, не гаючи часу, повернув козаків на зворотний шлях, зберігши  нормальними  українсько-російські взаємовідносини. Сагайдачний враховував те, що доки козаки поступаються силою Речі Посполитій, треба йти на компроміси з її урядом. Уміло використовував потреби польського уряду в могутній силі козаків для щоразу більшого визнання самостійності Війська Запорізького, яке всупереч установленим реєстром в кілька тисяч чоловік, при необхідності досягало 40-тисяч чоловік. Отож, Сагайдачний  першим з козацьких проводирів робив реальні кроки до утвердження української державності. За часів його гетьманства козацьке військо перетворилося в регулярну, відмінно  навчену і сучасно озброєну силу. 1618р. гетьман приєднався до  міжнародної організації Християнської Ліги Міліції, яка була створена для об,єднання сил  європейських країн у боротьбі з турецько-татарською експансією. 1620р. добився  відновлення  православної ієрархії в Україні. У тому ж році  вступив  в Київське православне братство з усім Військом Запорізьким.  1621р. очолюване Сагайдачним 40-тисячне козаче військо відіграло вирішальну роль у розгромі величезної турецької армії під Хотином, що  врятувало тоді не тільки Річ Посполиту, а й інші європейські країни.  Перед смертю, що настала 10 квітня 1622р. від поранення отруйною стрілою в Хотинській війні, славний лицар П.К.Сагайдачний склав заповіт, за яким передавав своє майно на освітні, наукові і благодійні справи, а 1500 злотих подарував Київській, Львівській та Луцькій братським школам. Похований у Києво-братському монастирі.    

Свідомість – процес відображення дійсності мозком людини; властивий лише людині спосіб відображення об’єктивної реальності; сукупність психічних процесів, що забезпечують осмислення людиною оточуючого її світу і власного свого буття в ньому. Свідомість людини не тільки відображає об’єктивний світ, але й творить його.  

Світогляд – система узагальнених поглядів людини на світ (природу, суспільство, особистість), на  закони його розвитку, яка виражає її відношення до оточуючої дійсності, а також обумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їх переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації.

Свобода – здібність людини діяти  відповідно до своїх інтересів і цілей; можливість виявлення суб’єктом своєї волі на основі пізнання законів розвитку природи і суспільства; пізнана об’єктивна необхідність.                                                                                         

    Святослав I Ігорович (942 – 972рр.) – великий князь київський. Син Ігоря та Ольги.  Народився в Києві. Уже в підлітковому віці Святослав почав княжити в Новгороді. Мати переконувала Святослава прийняти християнство, а він зоставався  вірним  язичництву.  Літописець писав,  що

Святослав був хоробрим і легким на підйом, як барс, і багато воював. У молоді роки він загартувався на півночі, у боротьбі з варязькими загонами, котрі загрожували Русі з Балтійського моря, і на південних рубежах, відбиваючи набіги печенігів. Святослав зненацька не нападав на противника, він сповіщав йому відкрито, попереджаючи: “Хочу йти на вас”. У 964р. Святослав офіційно зайняв престол. Він турбувався про зміцнення і розбудову держави; провів важливу реформу управління державою, замінивши племінних вождів у трьох ключових містах Русі своїми синами. У 965-967рр. приєднав до складу держави  в’ятичів,  що жили у верхів,ях Дону та Оки і платили данину Хазарському каганату,  підкорив аланів і булгар у басейні Північного Дінця,  на Дону, а також ясів (осетинів) і касогів (адигейців, черкесів) на Північному Кавказі. Заволодівши Прикубанням і територією поблизу Керченської протоки,  завершив розгром Хазарії, котра постійно загрожувала Русі та перешкоджала її міжнародній торгівлі. З 968р. успішно воював на Балканах, прагнувши оволодіти залежною від Візантії Болгарією. Закріплення   своїх  позицій  в Подунав,ї спричинило війну з ним візантійського імператора Іоанна Цимісхія. В умовах, коли сили виявилися нерівними, погодився підписати вельми почесний для себе мирний договір (971р.) і вирішив повернутися зі своїм військом на Русь. Але печенізький хан Куря, підмовлений візантійським імператором, влаштував на дніпровських порогах засідку, в якій князь Святослав і загинув (березень 972р.). Святкуючи перемогу, хан наказав  виготовити з черепа князя оздоблену золотом чашу для вина, сподіваючись таким чином перейняти мужність, хоробрість і стійкість великого руського полководця.

Сепаратизм (від лат. separatio – відокремлення) – рух до самостійності деякої групи чи організації, що прагнуть  відокремитися від великої асоціації.  

Синьо-жовтий атрибут державних символів України – кольори  її Державного Прапора та Державного Герба. Вперше таке поєднання кольорів з,явилося на корогвах Галицько-Волинського князівства (золотий лев на синьому тлі). У жовтні 1848р. Головна Руська Рада у Львові ухвалила для українських земель герб Романовичів – золотого лева на блакитному полі – і похідне від нього сполучення кольорів прапора. Блакитно-жовтий прапор був узаконений Центральною Радою (1918р.). За гетьманування генерала П.П.Скоропадського (1918р.) жовто-блакитний прапор був замінений на блакитно-жовтий; такі ж прапори були затверджені урядом ЗУНР 13 листопада 1918р. у Львові й сеймом Карпатської України 15 березня 1939р. в м. Хусті (тоді квадратне полотнище прапора поділялося на дві рівні горизонтальні смуги, з яких верхня – жовта вважалася символом хлібного поля, а нижня – блакитна – символом вод Дніпра). Конституція незалежної України (1996р.)  підтвердила синій і жовтий кольори Державного Прапора (синьо-жовтого знамена кольору неба і стиглого пшеничного  лану) та Державного Герба нашої країни.   

Система – сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв’язок або взаємодія.

Сірко Іван Дмитрович (близько 1610 – 1680рр.) – український військовий і політичний діяч, славний кошовий отаман Низового Війська Запорізького. Народився в козацькій слободі Мерефі (нині місто) Харківського району Харківської області. В ті тяжкі часи йому не довелося навчатися в школі. Козакувати почав ще в юності. Служив у реєстрі, виявляв особливу мужність у походах. Навесні 1645р брав участь в переговорах Б.Хмельницького з представниками французького уряду. Після цього 2600 запорізьких козаків, очолюваних Сірком, прибувши у Францію, надавали їй допомогу у  війні з Іспанією  (відзначилися в облозі й штурмі   м. Дюнкерка). Сірко був активним учасником Визвольної війни українського народу під  проводом Б.Хмельницького. 1659р. Сірко, будучи вінницьким (кальницьким) полковником, виступив проти орієнтованого на Польщу гетьмана І.Виговського. З 1663р. – кошовий отаман Низового Війська Запорізького; у подальшому обирався на цю посаду біля 15 разів (так багато разів козаки довіряли отаманування лише Сіркові). Організовував десятки успішних воєнних операцій запорізьких козаків, протистоячи зростаючій агресії Туреччини й Кримського ханства. Водночас Сірко прагнув постійно впливати на розвиток політичних процесів всередині України. Та один лише раз (1672р.), коли на Лівобережній Україні виникла ситуація з обранням нового гетьмана, Сірко зажадав поборотися за цю посаду. Але політичні противники домовилися застосувати крайні заходи, щоб перешкодити йому. Скориставшись тим, що Сірко, покинувши містечко Нові Санжари (нині смт – центр однойменного району Полтавської області), далі рушив в дорогу до Росії вже як приватна особа, без запорізьких козаків, полтавський полковник Ф.Жученко несподівано напав на нього й заарештував. Потім неправдиво звинуваченого Сірка передано царському уряду і згодом заслано до сибірського м. Тобольська. Влітку 1673р. у зв’язку із зростанням турецько-татарської загрози Сірка було звільнено. Поки він був на заслані, гетьманом Лівобережної України  став І.С.Самойлович.  Повернувшись на Запоріжжя, Сірко продовжував здійснювати воєнні походи на Кримське ханство та міста турецького узбережжя Чорного моря, звільняючи з полону тисячі українців, росіян, південних слов,ян та ін. Турки і татари називали Сірка “семиголовим драконом”, “урус-шайтаном”, тобто руським (українським) дияволом, сатаною, злим духом. Турецький султан наказував молитися в мечетях за загибель козацького отамана. На протязі ж свого історичного військового життя Сірко брав участь у 55 великих битвах і  в усіх випадках  виходив переможцем, не враховуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, легко виграних отаманом. Діяльність Сірка як кошового отамана і військового ватажка вславлена у багатьох народних піснях, думах, легендах, переказах. З його ім,ям пов,язаний всесвітньо  знаменитий лист запорожців до турецького султана Мухамеда IV. За народними переказами, турецький султан, чванливо виставляючи себе  намісником  Божим  і володарем всіх царств на Землі, нахабно-настойливо вимагаючи від запорожців добровільно підкоритися йому, надіслав до Січі свого листа-образи. На султанський лист запорожці склали таку відповідь: “Запорізькі козаки – турецькому султану. Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим... їжака не вб,єш? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо  битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колісник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам,янецький кат, подолянський злодіюка, самого  гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали плюгавче ... Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас,  як і у вас, – поцілуй за те ось куди нас!

Кошовий отаман Іван Сірко

з усім старшим і меншим

Низового Війська Запорізького товариством”.    

В цьому листі запорожців ярко відобразилася невгасима ненависть народу до турецьких загарбників, котрих він з ущипливим гумором і дотепністю  висміював. Помер І. Д. Сірко 1(11) серпня  1680р.; похований поблизу с. Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області. 

Спосіб виробництва – історично визначений спосіб добування матеріальних благ (засобів виробництва та існування), потрібних для життя і розвитку суспільства. Спосіб виробництва характеризується єдністю двох аспектів – продуктивних сил й виробничих відносин.

Сталін (Джугашвілі) Йосиф Віссаріонович (1879-1953рр.) – багаторічний  керівник Комуністичної партії і Радянської держави; теоретик і пропагандист марксизму-ленінізму; Герой Соціалістичної Праці (1939р.), Герой Радянського Союзу (1945р.), Генералісимус Радянського Союзу (1945р.). Закінчив духовне училище в м. Горі (1894р.), вчився в Тифлісській (Тбіліській) духовній семінарії,  у 1899р. виключений із семінарії за революційну діяльність як член заснованої 1898р. РСДРП. Під час Першої Російської революції вів партійну роботу в Закавказзі, потім – в Петрограді. З 1917р. – один  із більшовицьких керівників підготовки і проведення Жовтневої революції, а в подальшому – нарком  у справах національностей, нарком державного контролю, нарком РКІ РСФРР. В роки антирадянської воєнної інтервенції 14-ти держав  і громадянської війни  поєднував свої урядові пости з багатьма військово-політичними посадами контрольного характеру  чи виборними: голови Військової ради Північно-Кавказького ВО, члена ЦК КП(б)України, Закордонного бюро ЦК КП(б)У, члена РВРР та РВР Південного, Західного, Південно-Західного  та ін. фронтів, голови Військової ради Української трудармії, уповноваженого Політбюро ЦК РКП(б) на Кавказі тощо. Нагороджений орденом Червоного Прапора (1919р.). В квітні 1922р. вибраний Генеральним секретарем ЦК партії  і перебував на цьому посту більше   30-ти років. Значна заслуга Й.В.Сталіна в організації відбудови народного господарства на основі НЕПу за короткий період.  Прийшовши до висновку,  що війна є неминучою і почнеться  років через 10-15 між капіталістичними країнами, у яких залишилася кінцева мета – стерти з географічної карти першу в історії людства величезну державу трудящих, він зразу намітив  круті зміни в політиці. На той час йому  вже вдалося досягти певних перемог над троцькізмом і правим опортунізмом. Сталін вирішив відмовитися від НЕПу, перейти до командно-адміністративних, авторитарно-мобілізаційних методів управління країною. На початку 1931р. він висунув стратегічне завдання: оскільки СРСР відставав від передових країн світу на 50-100років, то радянські республіки повинні пробігти за 10 років те, що  капіталістичні країни проходили за 100-150 років. Або СРСР зробить це, або його зімнуть, – твердив Сталін.  Головне в новому курсі Сталіна – форсувати розвиток індустріалізації країни і на цій основі зміцнити оборонну могутність, необхідну для   відсічі будь-якого агресора. Щоб знайти для цього  величезні гроші, Сталін вирішив здійснювати перекачку їх із сільського господарства в промисловість, в першу чергу у важку. Одночасне форсоване проведення індустріалізації країни і колективізації сільського господарства   обумовило обмеження народного споживання прожитковим мінімумом і навіть нижче. Переважна більшість народу  сприймала це з розумінням, бо йшлося про врятування країни. Однак перші ж роки ривка до прогресу обернулися трагедією великого голоду 1932-1933рр.; голодувало населення України, ЦЧР Росії, Поволжя, Західного Сибіру, Північного Кавказу, Казахстану  (близько 100 млн. чол.). На глибину голоду, який призвів до загибелі 3-3,5 млн. чол., вплинули і сталінська командно-адміністративна система (допускалися й перегини у справі хлібозаготівлі), і хлібний недорід через посуху 1932р., і спровокований куркулями широкомасштабний забій худоби селянами на початку і під час колективізації, і масове приховування хліба (куркулі ховали своє зерно в ямах й багато його згноїли; вони також підбурювали селян проти хлібозаготівлі, вступу в колгоспи і контрактації посівів, здійснювали терористичні акти проти колгоспних активістів і представників влади). Негативно позначилося на наслідках цієї трагедії і погоджені зі Сталіним замовчування її урядами СРСР та УСРР. У наступні роки після цієї трагедії, хоч як це на перший погляд не здавалося парадоксальним, ще більше  продовжувався розкручуватися маховик масових репресій в країні та остаточно склався і розцвів культ особи Сталіна, відбувалося звеличення його, аж до обожнювання. Це не може не наводити мислячих людей на серйозні роздуми з приводу того, хто здебільшого був ініціатором репресій, чи всі репресовані були “невинними жертвами”, якою мірою Сталін особисто причетний до репресій. З цим ще потрібно розібратися, щоб встановити істину, відновити історичну правду. З довідки, складеної Л.Берією в одному екземплярі особисто для Сталіна, стало відомо, що в 30-х рр. притягнено до кримінальної відповідальності і засуджено 1 млн. 300 тис. ворогів народу, з яких розстріляно 892 985 чол. Ці цифри про репресії величезні, жахливі; серед репресованих були й невинні люди. Тут ясно одне:  порушення і злодіяння, що коїлися при Сталіні, не можна виправдати ніякими високими цілями. Одночасно з вищеназваними подіями в країні, хоч як це не дивно, панував непідробний ентузіазм; багато чого народ не знав. Тому авторитет Сталіна як вождя радянського народу був незаперечний. Радянський Союз лише за 10 довоєнних років перетворився на другу за економічним і оборонним потенціалом державу в світі. Темпи економічного зростання, масштаби будівництва вражали уяву. Країна здійснила немислимий стрибок від вікової відсталості до прогресу. Ще недавно неграмотна, темна, забита країна стала країною загальної грамотності, передової науки, процвітаючої культури і мистецтва. З 1941р. Сталін одночасно –  Генеральний секретар ЦК партії, голова РНК (РМ) СРСР і  ДКО, нарком оборони, Верховний головнокомандувач; один з організаторів антигітлерівської коаліції; член ВККІ (до 1943р.), депутат ВР СРСР, член ВЦВК, Президії ЦВК СРСР. Він відіграв видатну роль в організації перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, в будівництві соціалізму. Разом з тим допускав теоретичні і політичні помилки, грубі порушення законності. Культ особи Сталіна засуджений партією як явище чуже марксизму-ленінізму. Однак сьогодні все ж таки було б не зайве всім вдуматися і в зміст оцінки Сталіна, даної У.Черчіллем, котрий до кінця своїх днів залишався непримиренним  ненависником  комунізму: “Великим щастям для Росії було те, що в роки важких випробувань її очолив такий геній і непохитний полководець, як Йосиф Сталін. Сталін був людиною незвичайної енергії, ерудиції і непохитної волі, різким, жорстоким, нещадним як у справі, так і в бесіді, якому навіть я, вихований у британському парламенті, не міг протистояти. Сталін мав велике почуття гумору і сарказму, а також здатність точно висловлювати свої думки. Статті і промови Сталін завжди писав сам, і в них лунала велетенська сила. Сталін справляв на нас незгладиме враження. Його вплив на людей був надзвичайним. Коли він входив до зали на Ялтинській конференції, всі ми, наче по команді, вставали, і дивна річ, чомусь тримали руки по швах. Він мав глибоку мудрість і далеку від будь-якої паніки логіку. Сталін був неперевершеним майстром знаходити  у важкі хвилини шляхи виходу з найбезвихіднішого становища. У найтрагічніші моменти, як і в дні торжеств, Сталін був однаково стриманий, ніколи не піддавався ілюзіям. Він був надзвичайно складною особистістю. Сталін був найбільшим, який немає собі рівні у світі, диктатором. Він прийняв Росію із сохою, а залишив оснащеною ядерною зброєю. Ні, хоч що б говорили про Сталіна, таких історія і народ не забувають”.  Сам же Сталін незадовго до своєї смерті сказав, що на його могилу нанесуть багато сміття, але вітер історії розвіє його.

Стахановський рух – масовий рух новаторів і передовиків  виробництва в СРСР за краще використання техніки, підвищення продуктивності праці й досягнення високих виробничих показників. Початок стахановському руху покладено в Донбасі. У ніч на 31 серпня 1935р. вибійник кадіївської шахти “Центральна – Ірмине” О.Г.Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма – 7 т). У вересні 1935р. Стаханов поновив своє досягнення, видобувши 175 т, а через кілька днів 227 т. Стахановський рух дав поштовх до поліпшення виробничих показників. На шахтах розпочалося змагання вибійників за встановлення абсолютного рекорду.  У лютому 1937р. М.О.Ізотов на горлівській шахті № 1 “Кочегарка” нарубав відбійним молотком з допомогою кріпильників 607 т вугілля. Показово, що на шахті ім. Сталіна (колишня “Центральна – Ірмене”) лише за неповний 1937р. зафіксовано тисячі найрізноманітніших рекордів з усіх видів вугільних робіт. Стахановський рух, зародившись у вугільній промисловості Донбасу, поширився  на всі галузі народного господарства  (позначився виробничими рекордами у різних галузях промисловості, на транспорті, в сільському господарстві). Зокрема, в Україні став відомий стахановськими рекордами М.М.Мазай, котрий започаткував рух за швидкісне сталеваріння і скоротив тривалість однієї плавки в 1,5 рази. Досягнення стахановців – це творчі пошуки, наслідком яких було впровадження у виробництво ефективних організаційних і технічних удосконалень, а частина з них мала просто раціоналізаторський характер. Кожен черговий почин активно упроваджували у виробництво, адже  країні потрібно було багато вугілля, сталі тощо. Досить сміливі творчі пошуки здійснював на залізничному транспорті П.Ф.Кривоніс. Партійні, господарські та громадські організації прагнули надати стахановському руху масовий характер. З цією метою широко застосовувалися різноманітні форми пропагування та узагальнення досвіду новаторів, їх морального і матеріального заохочення. Планувалося перейти від окремих рекордів до стахановської роботи протягом зміни, доби, п’ятиденки, декади, місяця. Зрозуміло, на основі досягнень стахановців підвищувалися норми виробітку і планові державні завдання, тож на підприємствах, які не мали  достатніх резервів, це приводило до перенапруження людських сил і матеріальних ресурсів.         

Суб’єктивізм – 1)ідеалістичний філософський напрямок , що заперечує існування зовнішнього матеріального світу і вважає його існуючим лише у свідомості суб’єкта; 2)особисте, упереджене відношення до чого-небудь.                 

Суспільний прогрес – поступовий розвиток людського суспільства, його рух від нижчих до вищих ступенів.

Суспільні відносини – відносини між людьми у суспільстві, що встановлюються в процесі їх  спільної матеріальної і духовної діяльності.

Суспільство – сукупність людей, об’єднаних історично обумовленими соціальними формами їх  життя і діяльності.



Опубліковано: Admin January 09 2014 · Категорія: 9) Короткий словник-довідник з Історії України. · 0 коментарів · 1519 переглядів · Друк
Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru