Навігація
Зараз на сайті
Гостей: 1

Користувачів: 0

Всього користувачів: 30
Новий користувач: sanchopex
Останні статті
Высадка рассады томатов в открытый грунт
Оцінювання тісноти кореляційної залежності між ...
Процедура обчислень при перевірці статестичних ...
Вредители и болезни кукурузы.
Вредители и болезни ячменя и других колосовых з...
Останні завантаження
Приклад розрахунку т...
Куртенер Д. А. Усков...
Підказки на деякі за...
Презентация на тему ...
Підручник "Мікроклім...
Останнi огляди:
Очистка зерна
Высококачественная г...
Уголок от "Металлург...
Компания TPG - отдых...
Как выбрать одежду д...
Выращивание арбузов ...
Ленточная пила по де...
Наш сад
Структура статей
Усі статті » 9) Короткий словник-довідник з Історії України. » 3) В.
3) В.

Ватутін Микола Федорович (1901-1944рр.) – прославлений полководець Великої Вітчизняної війни, генерал армії, Герой Радянського Союзу. Народився в с. Чепухіно колишньої Воронезької губернії у бідній  селянській родині. Після закінчення сільської школи вчився до 4 курсу в комерційному училищі м. Уразово, але через злиденне життя змушений був повернутися в рідне село. Працював переписчиком у волосному управлінні. 1920 р. прийшов у Червону Армію, щоб служити  і вчитися військовій справі. Закінчив Полтавську піхотну школу, Київську вищу об’єднану школу, Військову академію  ім. М.Ф.Фрунзе, Академію Генерального Штабу. Збагачений академічними знаннями і багаторічним досвідом роботи  у військах, після закінчення в 1937 р. Академії він як генерал-майор займав посаду заступника, а в кінці 1938р. – начальника штабу Київського військового округу (у 1939р. перетвореного в Український фронт). Літом 1940 р. його переводять у Москву для служби в Генштабі, спочатку  начальником Оперативного управління, а потім – заступником  начальника Генштабу. З початку  Великої Вітчизняної війни – начальник штабу Північно-Західного фронту, заступник начальника Генштабу. У 1942-1943рр. генерал-полковник М.Ф.Ватутін  як командувач  військ Південно-Західного фронту  був одним із головних розробників оточення 6-ї армії генерал-фельдмаршала Ф.Паулюса під Сталінградом, а згодом як командувач військ Воронезького фронту (тоді вже генерал армії) у  битві на  Курській дузі вніс чи не найголовніший вклад в перелом подій Великої Вітчизняної і всієї Другої  світової війни. Потім блискуче провів Харківську і Київську операції. 6 листопада 1943 р. війська 1-го Українського фронту під його командуванням звільнили  столицю Київ і створили стратегічний плацдарм на правому березі Дніпра. Далі М.Ф.Ватутін  командував військами 1-го Українського фронту в Житомирсько-Бердичівській, Корсунь-Шевченківській і Рівненсько-Луцькій операціях, які остаточно вирішили долю визволення України від фашистів. 29 лютого 1944 р. М.Ф.Ватутін виїхав у Рівне в штаб 13-ї армії й того ж дня у супроводі декількох офіцерів і десяти автоматників виїхав у напрямку Славути. На під,їзді  до с. Малятин Гощанського району штабні автомашини були атаковані сотнею  УПА,  яка знаходилася в засідці. У розпалі  бою  М.Ф.Ватутін був тяжко поранений.  Висококваліфікованим лікарям, при всіх негайно вжитих  заходах, врятувати життя відважного полководця, визволителя України не вдалося. 15 квітня 1944 р. він  помер. Звістка про смерть М.Ф.Ватутіна глибоким болем відгукнулася  в серцях фронтовиків і мільйонів людей. Поховано його в Маріїнському парку Києва, де на  встановленому гранітному монументі  не випадково  викарбовано: “Герою Радянського Союзу генералу армії М.Ф.Ватутіну від українського народу”.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951рр.) – відомий український громадсько-політичний і державний діяч, талановитий письменник. Народив в с. Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині Новоукраїнського  району Кіровоградської області) у родині чабана. Після закінчення Єлисаветградської гімназії вступив на юридичний факультет Київського університету. Брав активну участь в українському національному русі; належав до членів нелегальної організації “Київська громада”. Ще студентом, у 1902р. опублікував перше оповідання “Краса і сила” в журналі “Киевска старина”. Від того часу регулярно писав, вдосконалюючи свій талант великого майстра слова. Став членом, а пізніше й одним із керівників Революційної Української Партії (РУП). Проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників  Києва та селян Полтавської губернії, спрямованої проти царизму, за що у 1903р. був заарештований, виключений з університету й ув’язнений. Згодом вдалося втекти з тюрми. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон, втеча. Виїхав до Львова; займався там літературною діяльністю, але скоро при спробі перевезти нелегальну літературу через кордон Російської імперії був заарештований  і ув’язнений в тюрмі. Після звільнення взяв участь у створенні УСДРП (1905р.); будучи одним з лідерів партії, редагував її друкований орган “Боротьба”. Після Першої Російської революції, постійно багато років переслідуваний поліцією, змушений періодично жити в еміграції. З березня 1910р. жив в Парижі, входив до складу “Української громади”, але часто протягом чотирьох років приїжджав  до Львова і редагував журнал “Дзвін”. У 1914р. переїхав до Москви, щоб співпрацювати з С.В.Петлюрою в часопису «Украинская жизнь». Після Лютневої (1917р.) революції повернувся до Києва. З березня 1917р. – заступник голови Української Центральної Ради, а згодом – заступник голови Малої Ради.  Наприкінці травня очолював українську делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом у Петербурзі.  15 червня став головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату УЦР з одночасним виконанням обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав активну участь в підготовці всіх Універсалів УЦР. Не визнав приходу в результаті Жовтневої революції більшовиків до влади. В січні 1918р. очолив Раду Народних Міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. Однак через декілька днів під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Восени 1918р. очолював Український Народний Союз і був одним із керівників повстання проти режиму гетьмана П.П.Скоропадського. З  14 листопада 1918р. – голова Директорії УНР.В лютому 1919р., категорично відкидаючи політику С.В.Петлюри, беззастережно  орієнтовану на Антанту, вийшов із складу Директорії. Незабаром зі своїми однодумцями організував закордонну групу Української комуністичної партії і створив її друкований орган – газету “Нова доба”. 1920р. видав 3-томний публіцистичний  твір “Відродження нації. Історія Української революції(1917-1919рр.)”. Того ж року   повернувся в Радянську Україну і висунув вимогу включити його до складу  уряду УСРР і Політбюро КП(б)У. Отримав пропозицію зайняти пост заступника голови РНК і наркома закордонних справ УСРР.  Був призначений заступником голови РНК УСРР, однак через декілька місяців знову виїхав за кордон. Жив  у Відні, виступав з критикою  політики РНК УСРР і КП(б)У. Коли в УСРР у 20-х рр. стала успішно здійснюватися політика українізації і НЕП, В.К.Винниченко знову  неодноразово порушував питання перед Сталіним про повернення  в Україну, але згоди не дістав. Потім довго жив у Франції, де в основному займався літературною діяльністю. Часто в публіцистичних виступах закликав політемігрантів з України шукати шляхи для повернення на Батьківщину, активно включитися в соціалістичне будівництво. У роки фашистської окупації Франції був ув’язнений у концтаборі за відмову співробітництва з нацистами. Після війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Помер 6 березня 1951р. у французькому містечку Мужен близько Канн;  там і похований.

Володимир I Святославич (960-1015рр.) – великий князь київський, хреститель Русі. Позашлюбний син князя Святослава Ігоревича й Малуші – улюбленої ключниці княгині Ольги. Володимир увійшов в історію як Великий, Святий, і в билинах названий Червоним Сонечком. Ставши самовладним правителем Київської Русі, він, як і його попередники, почав з приєднання до Києва східнослов’янських  союзів племен, князівств, котрі ще не ввійшли до складу держави чи з якоїсь причини відпали від неї. В 981р. Володимир виступив в похід проти Польщі і повернув західні руські землі, що раніше попали під її владу на Західному Бузі; заклав міста Берестя (Брест), Червен – центр Червенських міст на Волині (тепер с.Чермно  в Польщі), Володимир на Бузі (Володимир-Волинський). Потім він приєднав Закарпатську Русь, Галицьку землю на північно-західних узгір’ях Карпат, у верхів,ях  рр. Дністер, Прут, Сірет; заснував м.Перемишль (тепер м.Пшемисль в Польщі). В 983 р. Володимир війною підкорив литовське плем’я ятвягів; в 985 р. воював з  волзько-камськими болгарами і на Волзі об,єднав всі слов,янські землі. Однак найважчою була боротьба з печенігами степу, котрі при підтримці Візантії постійно нападали на кордони Київської Русі. За Володимира Великого на півдні країни була збудована лінія укріплень вздовж  рр. Стугне, Ірпіні, Трубежу, Сули та ін.; споруджені на сотні кілометрів оборонні земляні вали. Таким чином, Володимир завершив збирання державної території; визначилися кордони держави, що у цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Волги і Оки, на заході – Дністра, Закарпаття, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні – Чорного                             й Азовського морів. Для управління цими величезними просторами Володимир Великий в 988 р. провів адміністративну реформу. Державу поділив на землі-уділи.   На чолі земель  були поставлені насамперед  сини великого київського князя (у нього їх було 12 від чотирьох законних жінок) або довірені особи – посадники з його найближчого оточення та ін. Отже, змінивши вождів союзів племен своїми синами та старшими дружинниками, Володимир назавжди зламав сепаратизм племінної верхівки. Відмовившись від опори на племінні військові формування, Володимир провів важливі зміни  у військовій справі. З того часу Київська Русь стала дійсно об’єднаною і обороноздатною державою. Володимир здійснив також судову реформу. Був упроваджений новий кодекс правових норм, поки що усних, - “Закон земляний”, тобто кодекс звичаєвого права, установленого звичаями. Надзвичайно важливим заходом, що відповідав потребам феодального ладу, і сприяв зміцненню  Давньоруської держави й великокнязівської політичної влади стало запровадження Володимиром християнства. Володимир Великий уславився не тільки блискучими військовими  перемогами, державними реформами, а й масштабним будівництвом. Ставилися також церкви, при яких відкривалися школи. Найвідомішим храмом часів Володимира вважається Десятинна церква. Розпочалося спорудження Софійського собору. Головною ж заслугою Володимира було введення Київської Русі в коло християнських країн світу, залучення її передусім до високої цивілізації Візантії. Цим він відкрив нову еру в історії східних слов,ян і заклав міцний  фундамент історії України.

Володимир II Всеволодович Мономах (1053-1125рр.) – великий князь київський у 1113-1125рр., син князя Всеволода Ярославича і Марії – дочки імператора Візантії Костянтина IХ Мономаха, прозваний на Русі Мономахом від прізвища діда по матері візантійського імператора. Своє дитинство, отроцтво та юність він провів з батьком, котрий  крім Переяславського князівства  мав в управлінні ще й Ростово-Суздальську землю. З юних літ Володимир Мономах постійно очолював батьківську дружину, здійснюючи далекі походи по Русі та за її межі. Воював проти кочовиків-половців та ін. З 1067р. деякий час йому довелося князювати на Смоленській землі. У 17 літ взяв шлюб  з  Гітою –  дочкою останнього англосаксонського походження  короля Англії  Гаральда II, котрий  загинув  1066р. у битві при Гастингсі  з нормандськими завойовниками. Осиротіла ж дівчина знайшла притулок  при дворі короля Данії Свена, одруженого з Єлизаветою Ярославною, яка доводилася Володимиру тіткою. Отож,  Єлизавета засватала Гіту за свого племінника. З дітей Володимира і Гіти до зрілого віку дожили одинадцятеро. Потім Володимир  розгорнув свою політичну діяльність на віддаленій Ростово-Суздальській землі. В тій  глушині вже зростали окремі міста,  закладені слов,янськими колоністами. Тоді Володимиру нерідко доводилося воювати, зокрема придушувати повстання в’ятичів, які жили у верхів,ях Оки і Дону. Коли 1078р. батько став великим князем київським, Володимира було посаджено чернігівським князем. Однак після смерті батька 1094р. Володимир повернувся до Переяславського князівства, добровільно поступившись Чернігівським князівством на користь двоюрідного брата Олега Святославича, оскільки той мав переважні права на нього як син старшого рідного брата Володимирового батька. В управлінні ж Володимира  залишалася й Ростово-Суздальська земля, де за прикладом діда, чиє ім,я й досі носить м. Ярославль, саме  у межиріччі Волги та Оки  1108р. він заснував Володимир-на-Клязьмі. Він доклав   чимало зусиль для християнізації та слов’янізації краю, що з часом став центром формування власне російського народу. Володимир докладав всіх зусиль, щоб боронити дніпровське Лівобережжя від половецьких нападів. Звичайно, половці, поляки, угорці, інші зовнішні вороги здійснювали напади на Русь під час численних міжкнязівських чвар, котрі перетворювалися в міжусобні війни, спустошуючи і послабляючи державу. Володимир прагнув покласти край смутам і виступав натхненником об,єднання  сил князів для спільної боротьби з грізними ворогами. Він  у цій справі фактично став співправителем великого київського князя Святополка Ізяславича. У 1103-1111рр. Володимир організував ряд переможних походів об’єднаних сил князів  проти половецьких ханів і відкинув їх від кордонів Давньоруської держави. Як тільки 1113р. великий київський князь Святополк помер, київське віче зразу ж запросило на його місце популярного в народі Володимира Мономаха. Він був сильним, розважливим і далекоглядним державним діячем, відновивши централізовану монархію на Русі, що ослабла після смерті Ярослава Мудрого. Володимир сприяв широкому будівництву  в Києві та околицях. Розглядаючи справедливість як істинну законність, він, наприклад, розробив статут, що обмежував свавілля лихварів. Володимир Мономах був видатним мислителем і письменником свого часу. Його перу належить знамените “Повчання” дітям, в котрому даються настанови нащадкам, як треба судити й рядити, мудро правити,  щоб зміцнювати державну єдність. “Повчання” відрізняється високими літературними достоїнствами, пронизане турботою про рідну землю, ідеями гуманізму, любові до простих людей.

 Волюнтаризм – 1)заперечення об’єктивної обумовленості суспільних явищ і висунення на передній план абсолютно “вільної” волі “видатної” особи, що свавільно творить історію; 2)суб,єктивістсько- свавільна діяльність, яка має різні форми вираження – від анархістського авантюризму до тоталітаризму, основаного на вірі в “сильну особу”, вождя, котрий диктує людям і подіям свою волю, не рахуючись з об’єктивними законами розвитку суспільства.

Воля – 1)одна із функцій людської психіки, яка полягає у владі над собою та керуванні своїми діями і вчинками; свідоме прагнення до здійснення, досягнення якої-небудь мети; 2)бажання, хотіння; вимога; 3)свобода, незалежність на противагу неволі; 4)право розпоряджатися чим-небудь на свій розсуд; влада; 5)звільнення селян від кріпацтва.



Опубліковано: Admin January 09 2014 · Категорія: 9) Короткий словник-довідник з Історії України. · 0 коментарів · 1339 переглядів · Друк
Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Щоб отримати можливість додавання коментарів, будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис.
Перекладач
Ми в соціальних мережах:
Лічильники:
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru